36

Через сорок хвилин,як обіцяла приїхала Рита,з великою сумкою чогось різного для Саші, хоч не впевнена чи Саша взагалі потребує цього всього. По дорозі вона уявляла собі собі різне.
Вона не знала, що саме побачить, коли зайде до палати. Рита тихо відчинила двері палати́ і на кілька секунд завмерла на порозі.
Вона готувалася побачити багато чого.
Можливо, Сашу втомлену після безсонної ночі. Можливо, бліду, але таку саму, як завжди, яка скаже: «Все нормально, я просто трохи захворіла».
Але те, що вона побачила зараз, виявилося набагато важчим.
Саша лежала на ліжку.
Бліда.
З кисневою маскою на обличчі.
З крапельницею біля руки.
Її волосся було розтріпане після сну, обличчя виглядало втомленим, а очі —зовсім не такими, як ще вчора на святкуванні дня народження.
Ріта міцніше стиснула ручку сумки.
Вона раптом зрозуміла, що всі речі, які вона принесла, зараз здавалися такими неважливими.
Вода.
Фрукти.
Якийсь теплий светр.
Шкарпетки.
Косметичка, яку вона поклала майже машинально, бо подумала, що Саша захоче хоча б трохи привести себе до ладу.
Усе це здавалося маленьким і безглуздим поруч із людиною, яка зараз боролася просто за нормальний вдих.
Матвій Григорович першим помітив її.
Він тихо підвівся зі стільця.
—Рито… —тихо сказав Матвій Григорович.
Ріта одразу перевела погляд на нього.
Вона хотіла щось сказати. Хотіла посміхнутися, привітатися, сказати, що все буде добре. Але слова застрягли десь у горлі.
Бо тепер вона бачила не просто лікарняну палату.
Вона бачила Сашу.
Свою Сашу.
Ту, яка ще вчора сміялася, коли вони всі разом святкували її день народження. Ту, яка переконувала всіх, що втомилася лише через свято. Ту, яка завжди казала: «Я справлюся».
А зараз вона лежала під кисневою маскою і навіть просто розмовляти їй було важко.
—Привіт... —нарешті тихо сказала Ріта.
Саша повільно відкрила очі.
Вона одразу зрозуміла, хто це.
На її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
—Ти... справді приїхала...
Голос був слабким, але в ньому було щире здивування.
Ріта ледь усміхнулася крізь сльози.
—А ти справді думала, що я не приїду?
—Божевільна...— сказала Саша, посміхнувшись, але дихання одразу збилося. Вона замовкла, намагаючись відновити ритм дихання через маску. Матвій Григорович миттєво нахилився до доньки.
—Тихо, доню... Не поспішай, — сказав він, обережно поклавши руку їй на плече.
Ріта завмерла.
Вона тільки зараз усвідомила, наскільки кожне слово для Саші стало зусиллям. Ще кілька секунд тому їй хотілося обійняти подругу, розпитати, що сталося, сказати, що вона злякалася. Але тепер вона боялася навіть зайвий раз змусити її говорити.
—Я... я не хотіла тебе втомлювати, —тихо сказала Ріта.
Саша повільно відкрила очі.
—Ти... не втомлюєш...
Її голос знову був ледве чутним.
—Просто... я зараз як старенька бабуся...яка навіть кілька слів сказати не може, — тихо закінчила Саша.
Ріта сумно усміхнулася, але в її очах знову з’явилися сльози.
—Не смій так про себе говорити, — тихо сказала вона.
Саша ледь підняла брови.
—Чому?..
—Бо це не ти стала слабкою. Це просто тобі зараз дуже важко.
Ріта поставила сумку на підлогу біля стільця й підійшла ближче.
Вона хотіла обійняти Сашу.
Дуже хотіла.
Але зупинилася.
Тепер вона боялася зробити навіть зайвий рух.
—Можна я сяду? —запитала вона.
Саша ледь усміхнулася.
—Ти питаєш?
—Так, — відповіла Ріта. —Бо зараз я зрозуміла, що ти не любиш, коли за тебе все вирішують.
Матвій Григорович тихо усміхнувся.
—Нарешті хтось їй це сказав.
аша подивилася на батька.
— Тату...
—Що? — невинно сказав він. —Я правду кажу.
На кілька секунд у палаті стало трохи легше.
Не весело.
Не так, як учора.
Але в цій тиші вже не було лише страху.
Ріта сіла поруч із ліжком і взяла Сашу за руку.
Її пальці були холодними.
—Ти мене налякала, знаєш?
Саша винувато опустила очі.
—Вибач...
Ріта одразу похитала головою.
—Ні. Знову ні.
Вона стиснула її руку трохи сильніше.
—Ти постійно вибачаєшся за те, що тобі погано.
Саша мовчала.
Бо знала, що Ріта права.
—Ти вчора святкувала день народження, — тихо продовжила подруга. —Ми всі сміялися. Ти сиділа поруч із нами й робила вигляд, що просто втомилася. А вночі опинилася тут.
Вона ковтнула клубок у горлі.
—І ти навіть не подумала сказати мені.
—Я не хотіла псувати день...
Ріта подивилася на неї.
—Сашо.
—Що? У нормальних людей після дня народження має болить голова після святкування, у них обгортки паперу від подарунків валяються по всій кімнаті, а у мене лікарняна палата й киснева маска, — тихо сказала Саша.—Я хотіла нормальне день народження. Не вийшло...
Ріта кілька секунд просто дивилася на неї.
На Сашині слова.
На цю слабку усмішку, за якою вона знову намагалася сховати біль.
І саме це боліло найбільше.
Не киснева маска.
Не лікарняне ліжко.
А те, що навіть зараз Саша думала не про те, що їй страшно. Не про те, що їй важко дихати.
Вона сумувала за звичайним днем народженням.
За днем, у якому не було б лікарів, крапельниць і страху.
—Сашо... —тихо сказала Ріта.
Вона сіла ближче й обережно погладила її руку.
—Ти знаєш, що я думаю?
Саша ледь відкрила очі.
—Що?
—Що це був не поганий день народження.
Саша здивовано подивилася на неї.
—Ріто...
—Ні, послухай мене, — м'яко перебила вона. —Так, він був не таким, як ти хотіла. Так, він закінчився не там, де мав. Але ти була не сама.
Вона перевела погляд на Матвія Григоровича.
—Біля тебе був твій тато.
Потім знову подивилася на Сашу.
—Були ми.
Саша мовчала.
—А ще ти прокинулася сьогодні, — тихо додала Ріта. —І я знаю, що це звучить дивно... але для мене це найважливіше.
Очі Саші наповнилися сльозами.
Вона швидко відвела погляд.
—Не плач, —прошепотіла Ріта.
—Я не...
Але голос зрадив її.
Сльоза все одно скотилася по щоці.
Матвій Григорович тихо підвівся й підійшов ближче, витер її сльозу серветкою.
—Доню...
Саша заплющила очі.
—Я просто втомилася... Жити з цим. Я не хочу цього всього.
Ріта завмерла.
Матвій Григорович теж нічого не сказав одразу.
Бо іноді на такі слова не знаходиться правильної відповіді.
Не тієї, яка одразу забере біль. Не тієї, яка змусить людину повірити, що завтра все стане легко.
Він лише сів ближче й знову взяв доньку за руку.
—Я знаю... — тихо сказав він.
Саша відкрила очі.
Вона ніби чекала, що він скаже: «Не говори так». Що він почне переконувати її, що все буде добре.
Але батько лише дивився на неї з болем.
—Я знаю, доню.
Його голос затремтів.
—Бо я теж втомився.
Саша здивовано подивилася на нього.
—Тату...
—Я втомився боятися за тебе. Втомився прокидатися й думати, чи стане тобі гірше. Втомився бачити, як ти посміхаєшся, коли тобі боляче, щоб ніхто не хвилювався.
Він стиснув її руку.
—Але я ніколи не втомлюся бути поруч із тобою.
У Саші знову виступили сльози.
Вона хотіла щось сказати, але дихання одразу стало важчим.
Ріта помітила це й тихо сказала:
—Не говори.
Саша подивилася на неї.
—Але...
—Ні, — м'яко перебила Ріта. —Ти зараз не повинна пояснювати, чому тобі боляче. Не повинна вибачатися. Не повинна переконувати нас, що ти сильна.
Вона провела пальцем по її руці.
—Ти можеш просто бути втомленою.
Ці слова чомусь вдарили сильніше, ніж будь-які інші.
Бо  так давно не дозволяла собі цього.
Бути втомленою.
Бути слабкою.
Попросити допомоги.
Вона завжди думала, що якщо покаже страх, то стане для когось тягарем.
Але зараз, дивлячись на батька і Ріту, вона бачила зовсім інше.
Вони Сашане виглядали так, ніби вона їм заважає.
Вони виглядали так, ніби боялися втратити її.
—Я просто... боюся, —нарешті прошепотіла Саша.
У палаті стало тихо.
Це були прості слова.
Але для неї вони були чи не найважчими.
Матвій Григорович одразу нахилився ближче.
—Чого саме, доню?
Саша дивилася кудись убік.
—Усього...
Вона зробила обережний вдих через маску.
—Боюся, що не впораюся. Боюся, що лікування не допоможе. Боюся, що всі навколо сподіваються, що я буду сильною... а я іноді просто хочу прокинутися й зрозуміти, що це був сон.
Ріта не стримала сліз.
Але цього разу не витирала їх.
Вона дозволила їм текти.
Бо Саша нарешті сказала правду.
Не ту, яку вона говорила всім.
А ту, яку ховала всередині.
—Сашо... —тихо сказала Ріта.
Вона нахилилася ближче.
—Тобі не потрібно весь час бути тією дівчиною, яка всіх заспокоює.
Саша ледь усміхнулася крізь сльози.
—А хто тоді буде?
Ріта теж ледь усміхнулася.
—Ми.
Вона подивилася на Матвія Григоровича.
—Твій тато.
Потім знову на Сашу.
—Я.
—І ще багато людей, які тебе люблять.
Саша мовчала.
Вона чула ці слова.
Але вперше за довгий час дозволила собі не сперечатися з ними.
Не говорити: «Ви перебільшуєте».
Не казати: «Я сама».
Просто слухати.
За дверима палати хтось пройшов коридором.
Десь далеко пролунали голоси медсестер.
А тут, у маленькій палаті, де ще кілька годин тому було лише страхітливе очікування, стало трохи спокійніше.
Ріта подивилася на сумку, яку принесла.
—До речі...
Саша перевела на неї погляд.
—Що?
Ріта трохи ніяково усміхнулася.
—Я принесла тобі пів магазину.
Саша ледь підняла брови.
—Навіщо?
—Не знаю, — чесно відповіла Ріта. —Напевно, я так боролася з панікою по дорозі сюди.
Матвій Григорович тихо усміхнувся.
—І що там?
Ріта почала діставати речі.
—Вода. Фрукти. Светр. Шкарпетки. Косметика.
Вона підняла маленьку сумочку.
—І навіть це.
Саша подивилася на неї.
—Ти принесла мені косметику в лікарню?
—Так.
—Ріто...
—Що?
Саша ледь усміхнулася.
—Я зараз із кисневою маскою.
—Я знаю.
—І крапельницею.
—Теж знаю.
—І я ледве говорю.
Ріта знизала плечима.
—А раптом через три дні ти захочеш виглядати нормально?
Саша тихо засміялася.
Але сміх швидко перейшов у кашель.
Матвій Григорович одразу напружився.
—Доню...
Та цього разу Саша сама підняла руку, показуючи, що все добре.
За кілька секунд дихання знову стало рівнішим.
Ріта дивилася на неї й усміхалася крізь сльози.
—Ось.
Саша подивилася на неї.
—Що?
—Це вже більше схоже на тебе.
—Що саме?
—Ти щойно посміялася.
Саша заплющила очі.
Вона не знала, коли востаннє дозволяла собі просто посміятися.
Не через те, що треба заспокоїти інших.
Не щоб приховати страх.
А просто тому, що на секунду стало трохи легше.
У цей момент у двері палати тихо постукали.
Матвій Григорович повернув голову.
На порозі з'явилася медсестра.
—Вибачте, — тихо сказала вона. —Лікар просив передати, що результати перших обстежень уже будуть трохи пізніше. І ще потрібно перевірити сатурацію.
Саша одразу напружилася.  Усмішка зникла,мов її хтось вимкнув.
Ріта одразу помітила цю зміну.
Ще секунду тому Саша ледь усміхалася. А тепер знову дивилася в одну точку, ніби ці кілька слів медсестри повернули її назад у той страх, від якого вона намагалася сховатися. Медсестра повільно піддішла до ліжка.
Вона вже бачила таку реакцію багато разів. Пацієнти могли на кілька хвилин забути про лікарню, про страх, про біль. Могли навіть усміхнутися. Але варто було лише почути слово «результати» чи «перевірка» — і тривога поверталася.
—Сашо, я лише перевірю показники, добре? —м’яко сказала медсестра.
Саша мовчки кивнула.
Вона не хотіла показувати, що знову злякалася. Не хотіла, щоб Ріта й батько бачили, як легко один медичний термін може зруйнувати її спокій.
Але цього разу приховати не вийшло.
Її пальці сильніше стиснули руку Ріти.
Ріта одразу це відчула.
—Я тут, —тихо сказала вона.
Саша подивилася на неї.
—Я знаю...
—Це лише перевірка повітря. Це як перевірити його у колесах авто. Доречі Віталік нещодавно повіз свою "крихітку“ на СТО, бо йому здалося, що щось не так із колесом, — тихо сказала Ріта, намагаючись перевести все у щось простіше. —А виявилося, що просто тиск був трохи нижчий. А потім він ще пів години розповідав усім, що машина сама «сказала» йому, що їй потрібна допомога, — тихо додала Ріта.
Саша кілька секунд дивилася на неї.
А потім у куточках її губ знову з’явилася слабка усмішка.
—Ти... зараз порівняла мене з машиною? —ледве чутно запитала вона.
Ріта одразу похитала головою.
—Ні. Я порівняла страх.
Вона обережно стиснула її руку.
—Бо коли ми боїмося, наш мозок одразу малює найгірше. А іноді це просто перевірка. Просто треба подивитися, що відбувається.
Саша мовчала.
Вона знала, що Ріта намагається зробити все, щоб їй стало легше. Навіть якщо для цього доводиться говорити про машини, колеса і СТО в лікарняній палаті.
І, дивно, це працювало.
Трохи.
—Тільки Віталіку не кажи, що його машина стала прикладом для пояснення медичних процедур, —прошепотіла Саша.
Ріта тихо засміялася.,
—Не скажу. А то він ще почне пишатися, що його «крихітка» допомагає людям.
Матвій Григорович, який увесь цей час мовчки спостерігав за ними, теж ледь усміхнувся. Медсестра теж не втрималася і тихо усміхнулася.
—Головне, щоб після цього він не попросив собі медичну картку на машину, — сказала вона.
Ріта прикрила рот рукою, стримуючи сміх.
—Ви не знаєте Віталіка. Він може.
Саша ледь усміхнулася, але цього разу не відчула, що за це потрібно одразу вибачатися чи приховувати свій стан. Просто на кілька секунд у палаті стало по-людськи тепло.
Медсестра підключила прилад для вимірювання сатурації й обережно взяла Сашину руку.
—Посидимо спокійно кілька секунд, добре? Не говоріть зараз.
Саша кивнула.
На маленькому екрані почали з’являтися цифри.
Матвій Григорович одразу перевів погляд туди.
Він намагався не показувати, але кожна зміна числа для нього зараз була наче вирок.
Ріта це помітила.
Вона тихо поклала руку йому на плече.
—Матвію Григоровичу...
Він подивився на неї.
—Що?
—Ви теж можете трохи дихати.
Чоловік ледь усміхнувся.
—Я?
—Так. Бо ви зараз дивитеся на цей прилад так, ніби він зараз скаже вам щось особисто.
Матвій Григорович опустив погляд.
—Можливо, так і є.
Ріта сумно усміхнулася.
—Тоді нехай він скаже хороше.
Саша слухала їх крізь шум кисневої маски.
І вперше за останні години їй стало трохи спокійніше.
Не тому, що страх зник.
Він нікуди не подівся.
Вона все ще боялася результатів. Боялася наступних слів лікаря. Боялася того, що буде далі.
Але тепер поруч були люди, які не намагалися сказати їй: «Не бійся».
Вони просто боялися разом із нею.
Через кілька секунд медсестра подивилася на екран.
—Вісімдесят один,—тихо сказала вона.
Матвій Григорович затамував подих.
—Це... краще? — майже пошепки запитав він.
Медсестра кивнула.
—Так. Потроху піднімається. Це хороший знак.
Вона ще раз поглянула на монітор, ніби хотіла переконатися, що цифра не зміниться.
—Але кисень поки що залишаємо. І продовжуємо спостерігати.
Матвій Григорович мовчки видихнув.
Він не посміхався.
Але напруга, яка не відпускала його від самої ночі, ніби стала трохи меншою.
Ріта теж подивилася на екран.
—Бачиш? — тихо сказала вона, звертаючись до Саші. —Організм бореться.
Саша повільно перевела погляд на цифри.
Вісімдесят один.
Лише на чотири більше, ніж зранку.
—Рито,не… перебільшуй… лише… на…чотири. Це не так уже й багато... — ледве договорила Саша, роблячи коротку паузу, щоб перевести подих.
Ріта похитала головою.
—Для тебе зараз кожен відсоток — це вже багато.
Саша мовчала.
Медсестра усміхнулася.
—Подруга має рацію.
Вона ще раз поглянула на монітор.
—Ми не чекаємо, що сатурація підніметься до норми за кілька хвилин. Так не буває. Але те, що вона не падає, а повільно зростає, — хороший знак.
Матвій Григорович уважно слухав.
Йому потрібні були саме такі слова.
Не порожні обіцянки.
А маленькі, справжні хороші новини.
—Значить... усе-таки є покращення? —тихо запитав він.
—Є, — підтвердила медсестра. —Невелике, але є. Зараз поспішати нікуди не потрібно. Головне, щоб показники поступово ставали кращими, а не гіршими.
Вона обережно зняла датчик із Сашиного пальця.
—Молодець.
Саша здивовано подивилася на неї.
—Я... нічого... не зробила...
Медсестра тепло усміхнулася.
—Зробили.
Саша мовчки дивилася на неї.
—Ви боретеся. Іноді це найважча робота.
У палаті запанувала тиша.
—У мене... немає...вибору...
Медсестра на мить затримала на ній погляд.
—Є, — тихо відповіла вона. —Але навіть коли вибору немає, люди борються по-різному.
Саша мовчала.
—А ви боретеся.
Вона обережно поправила ковдру на Саші.
—І це видно.
Саша лише ледь опустила очі.
Їй було незручно чути такі слова.
Здавалося, вона не зробила нічого особливого.
Лише лежала.
Дихала.
Намагалася витримати ще один день.
Медсестра закрила медичну карту.
—Я зайду до вас трохи пізніше. Якщо стане важче дихати, якщо щось турбуватиме, одразу натискайте кнопку виклику. Не терпіть, добре?
Саша повільно кивнула.
—Добре...
—Ось і домовилися.
Медсестра ще раз усміхнулася всім присутнім і тихо вийшла з палати.
Двері м'яко зачинилися.
Знову запанувала тиша.
Було чути лише рівномірне шипіння кисню та тихе попискування монітора.
Ріта подивилася на Сашу.
—Знаєш...
Саша перевела на неї погляд.
—Що?..
—Мені дуже сподобалася одна фраза медсестри.
—Яка?..
—Що ти борешся.
Саша ледь усміхнулася.
—Лежу...
—Ні, —одразу заперечила Ріта. —Саме борешся.
Вона трохи нахилилася вперед.
—Люди чомусь думають, що боротьба — це завжди бігти кудись, щось робити, когось рятувати.
Ріта м'яко стиснула Сашину руку.
—А іноді боротьба — це просто зробити ще один вдих.
Очі Саші повільно наповнилися вологою.
Вона мовчала.
—Ще один.
Коротка пауза.
—Потім ще один.
Саша тихо заплющила очі.
Вона слухала її голос.
Спокійний.
Теплий.
Такий, який завжди допомагав, коли всередині все руйнувалося.
Матвій Григорович теж мовчав.
Він дивився на доньку і розумів, що Ріта зараз сказала саме те, чого він сам не зміг підібрати словами.
—Знаєш... —тихо промовив він.
Саша відкрила очі.
—Мм?..
—Коли ти була маленькою, ти вчилася їздити на велосипеді.
На втомленому обличчі Саші з'явилася слабка усмішка.
—Пам'ятаю...
—Ти тоді впала.Розбила коліно.Плакала так, ніби більше ніколи не сядеш на велосипед.
Ріта з цікавістю слухала.
—А через п'ять хвилин уже знову просила мене тримати сидіння.
Саша тихо видихнула.
—Бо... я хотіла... навчитися...
Матвій Григорович кивнув.
—Саме так.
Він лагідно погладив її руку.
—І зараз ти така сама.
—Тільки тепер твій велосипед набагато важчий.
У палаті стало тихо.
Саша дивилася на батька, і по її щоці повільно покотилася сльоза.
Вона вже не витирала її.
Не ховала.
Бо поруч були люди, при яких більше не потрібно було прикидатися сильною.