35,3

День повільно пробивався крізь великі вікна лікарняної палати.
Світло лягало на біле простирадло, на крапельницю, що повільно відраховувала краплі, і на кисневу маску, яка все ще закривала Сашине обличчя.
Ніч минула.
Найстрашніше поки що залишилося позаду.
Сатурація піднялася до сімдесяти семи відсотків. Лікарі сказали, що це краще, але цього все одно недостатньо.
Саші й досі було важко дихати.
Кожен глибший вдих вимагав зусиль.
Вона лежала майже нерухомо, швидко втомлюючись навіть від кількох сказаних слів.
Поруч на стільці сидів Матвій Григорович.
За ніч він майже не заплющував очей.
Лише зараз, коли лікарі сказали, що стан доньки трохи стабілізувався, він дозволив собі на кілька хвилин задрімати.
Його голова була схилена набік.
У кишені куртки тихо лежав Сашин телефон.
Сама Саша теж дрімала.
Та раптом тишу палати розірвала знайома мелодія дзвінка.
Матвій Григорович здригнувся й одразу розплющив очі.
Телефон продовжував дзвонити.
Він дістав його з кишені.
На екрані світилися слова:
«Подруга Р»
Матвій Григорович насупився.
Він одразу зрозумів, хто це.
Ріта.
Телефон продовжував наполегливо дзвонити. 
Чоловік перевів погляд на доньку.
Саша вже не спала.
Вона повільно розплющила очі й, побачивши телефон у батькових руках, ледь помітно кивнула.
—Ріта... —ледве чутно прошепотіла вона.
Матвій Григорович вагався.
—Може, я сам відповім? Скажу, що ти не можеш зараз говорити.
Саша відразу слабко похитала головою.
—Ні...
—Доню, тобі важко навіть дихати.
—Якщо ти відповіси вона одразу зрозуміє,що...щось сталося, — ледве договорила Саша, роблячи коротку паузу між словами, щоб перевести подих.—А з голосом як зараз у тебе, ще по́думає що я...померла, —ледь усміхнулася Саша, хоча усмішка вийшла втомленою.
Матвій Григорович не зміг усміхнутися.
—Не кажи так, доню.
Саша винувато заплющила очі.
—Вибач...
Телефон продовжував дзвонити.
—Будь ласка... приклади...
Батько важко зітхнув.
—Якщо тобі стане гірше, я одразу заберу телефон.
Саша ледь кивнула.
—Добре...
Матвій Григорович прийняв виклик і обережно підніс телефон до її вуха.
—Алло... —ледве чутно озвалася Саша.
—Сашко! Ну нарешті! —пролунав знайомий голос Ріти. —Ми вже хвилин двадцять не можемо до тебе додзвонитися!
Саша намагалася говорити звичайним тоном.
—Привіт...
—Ти спала чи що? Хоча все буває після такого дня народження. Ти спиш?
—Майже... —тихо відповіла Саша, намагаючись усміхнутися. —Можна сказати... відпочиваю...
—Ага, відпочиває вона, — засміялася Ріта. —Добре, що прокинулася. Бо Віталік уже кілька разів питав, де ти. Каже: «Саша ніколи просто так не запізнюється». Він навіть хотів сам тобі дзвонити.
Саша на мить заплющила очі.
Кожне речення давалося важко.
—Передай... що сьогодні... не прийду...
—Захворіла? —одразу запитала Ріта.
—Трохи...
—Температура?
Саша не відповіла одразу.
—Можна... і так сказати...
Ріта замовкла.
Вона добре знала подругу.
І зараз її насторожило зовсім не те, що сказала Саша.
А те, як вона це сказала.
Між словами були довгі паузи.
Дихання було важким.
—Скажи...Віталіку що я сьогодні і … завтра не… прийду… До…бре? Не…хай не...хвилюється... — ледве договорила Саша, роблячи короткий, важкий вдих.—Зі… мною все…добре…
Ріта кілька секунд мовчала.
Вона не повірила останнім словам.
Не тому, що Саша хотіла її обманути. А тому, що знала: коли Саша казала «зі мною все добре» таким голосом, за цими словами майже завжди ховалося щось зовсім інше.
—Сашо... —тихо сказала вона. —Ти де?
Саша завмерла.
Вона не хотіла відповідати.
Не хотіла, щоб Ріта почула страх у її голосі. Не хотіла, щоб хтось ще знав, наскільки все погано.
Вона вже уявила, як Ріта почне хвилюватися. Як скаже Віталіку. Як усі знову будуть дивитися на неї не як на Сашу, а як на хвору людину.
Але мовчання тривало надто довго. Повз ри́ти пройшов Віталік.
—Вона вийде?— почувся десь поруч голос Віталіка.
Ріта прикрила слухавку долонею й на кілька секунд відвернулася від нього.
—Почекай... Ж ти...
—Бос п'ятий раз вже дзвонить. Що з нею?
Ріта ще міцніше притиснула телефон до вуха. Вона відчула, як усередині з’явилося неприємне передчуття.
—Нічого... — автоматично відповіла вона Віталіку, але сама не повірила власним словам.
Вона знову повернулася до розмови.
—Сашо... не мовчи, добре? Ти мене лякаєш.
Саша заплющила очі.
Вона чула голос Ріти ніби здалеку. Хотілося сказати щось просте. Щось, що заспокоїть її.
«Все нормально».
«Я просто втомилася».
«Завтра прийду на роботу».
Але цього разу ці слова вже не виходили так легко.
Вона знала, що Ріта почує неправду.
—Я... не вдома, — нарешті тихо сказала Саша.
Матвій Григорович одразу подивився на доньку.
Він бачив, як їй важко навіть зізнатися в цьому.
—А де ти? —голос Ріти став ще тихішим.
Саша відкрила очі й подивилася на батька.
Він нічого не сказав.
Лише стиснув її руку, ніби даючи зрозуміти: тепер їй не потрібно приховувати все самій.
—У лікарні... —прошепотіла вона.
На іншому кінці запала тиша.
Така тиша, що Саша навіть подумала, що зв’язок перервався.
—Що?.. —нарешті почувся голос Ріти.
Він уже не був веселим.
—Сашо, яка лікарня?
Саша відвела погляд. Вона вдихнула у маску,бо не вистачило повітря відповісти одразу.
Матвій Григорович одразу помітив, як напружилося її обличчя.
—Не поспішай, доню... — тихо сказав він. —Вона почекає. Дихай, повільно.
Рита почула його слова.
—Матвій Григорович? Ви там?
—Так... — тихо відповів Матвій Григорович, нахиляючись ближче до телефону. —Я тут.
На іншому кінці знову запала тиша.
Ріта впізнала його голос одразу. І від цього стало ще страшніше.
—Що сталося? — нарешті запитала вона. —Чому Саша в лікарні?
Матвій Григорович перевів погляд на доньку.
Саша дивилася у стелю. Вона не хотіла, щоб батько говорив замість неї. Але сил пояснювати майже не залишилося.
Він зрозумів це без слів.
—Вночі їй стало погано, —тихо сказав він. —Було важко дихати. Ми викликали швидку.
Ріта затримала подих.
—Важко дихати?.. — повторила вона майже пошепки.
—Сатурація впала...— пояснив батько.—Лікарі сказали, що стан був небезпечний. Зараз трохи краще, але їй досі важко.
Ріта мовчала кілька секунд.
Вона ніби намагалася усвідомити почуте.
Ще вчора Саша була поруч. Сміялася. Говорила, що все буде добре. А сьогодні вона лежала в лікарні й ледве могла говорити.
—Чому вона мені нічого не сказала?.. —нарешті тихо запитала Ріта.
У її голосі було не лише хвилювання.
Там була образа.
Не на Сашу. А на те, що подруга знову залишила свій біль при собі.
Матвій Григорович опустив погляд.
Він знав цю відповідь.
—Бо вона не хотіла, щоб ви переживали. Вчора усі святкували її день народження,а сьогодні вона тут.
—Я навіть… подарунки не склала як треба… — спробувала пожартувати Саша, однак з грудей вирвався важкий подих, і їй довелося зупинитися. Повітря знову ніби здавило. Монітор одразу відреагував на зміну її стану.
Рівний ритм сигналів став частішим. Батько швидко повернув голову до монітора.
Його обличчя одразу змінилося. Саша ледве змогла зробити вдих як той самий короткий вдих знову застряг десь усередині.
Саша заплющила очі, намагаючись не показати, наскільки їй важко. Вона не хотіла, щоб Ріта почула цей страх у її голосі. Не хотіла, щоб розмова, яка мала бути просто поясненням, перетворилася ще на одну причину для чиїхось сліз.
Але цього разу приховати не вийшло.
—Сашо? —голос Ріти одразу змінився. —Ти там?
Матвій Григорович уже встав зі стільця.
—Доню... —тихо покликав він.
Він обережно забрав телефон ближче до себе, але Саша слабко стиснула його руку.
—Ні... — прошепотіла вона. —Я сама...
Батько подивився на неї.
Він бачив, як вона бореться навіть за кілька слів.
—Добре, доню. Але не напружуйся.
Саша знову повернула телефон ближче до вуха.
—Я тут... Ріто...
—Сашо, не треба мене заспокоювати, — тихо сказала Ріта. —Я чую, що тобі погано.
Саша мовчала.
Вона дивилася на білу стелю палати й відчувала, як втома знову накриває її.
—Я зараз приїду.—рішуче сказала Ріта.
Саша одразу розплющила очі.
—Ні... — ледь чутно прошепотіла вона.
Її голос був слабким, але в ньому з’явилося хвилювання.
—Ріто, не треба...
—Чому? — перебила її подруга. —Ти лежиш у лікарні, ледве говориш, а я маю просто сидіти й чекати?
Саша заплющила очі.
Вона знала цей тон.
Ріта вже все вирішила.
—У тебе робота... —тихо сказала Саша.
—Мені зараз не до роботи.
На іншому кінці почувся рух. Наче Ріта вже збиралася кудись іти.
—Сашо, скажи мені тільки, яка лікарня.
Саша мовчала.
Матвій Григорович дивився на доньку й бачив, як їй важко прийняти просту річ — що хтось хоче бути поруч не через жалість, а тому що вона важлива.
—Ріто... — тихо сказав він. —Я скажу.
Саша повернула голову до батька.
—Тату, не треба...Не кажи.
Матвій Григорович зустрівся поглядом із донькою.
У її очах читалося прохання.
Вона ще не була готова, щоб хтось побачив її такою.
—Доню... —тихо сказав він. —Вона хвилюється.
Саша ледь помітно похитала головою.
—Не... хочу...Щоб вона бачила мене... такою...
Її голос майже розчинився під кисневою маскою.
На іншому кінці дроту Ріта все чула.
І від цього їй ставало ще болючіше.
—Сашо... — її голос затремтів. —Ти думаєш, я приїду дивитися на те, як ти виглядаєш?
Саша мовчала.
—Я приїду до своєї подруги.
По щоці Саші повільно скотилася сльоза.
—Я... не хочу... щоб...
Вона не договорила.
Повітря знову не вистачило.
Вона зробила кілька коротких вдихів через маску, заплющивши очі.
Матвій Григорович обережно поклав руку їй на плече.
—Не говори зараз, доню.
Ріта почула її важке дихання.
—Сашо, слухай мене уважно.
Кілька секунд у слухавці було чути лише рівне шипіння кисню.
—Пам'ятаєш, як ти сказала мені, що справжні друзі не зникають, коли важко?
Саша ледь кивнула.
—Пам'ятаю...
—То чому ти зараз вирішила все пережити без мене?
Саша міцніше заплющила очі.
—Бо... не хочу... щоб... ти плакала...
Ріта тихо схлипнула.
—Пізно.
На кілька секунд запанувала тиша.
—Я вже плачу.
Саша відчула, як серце стислося.
—Пробач...
—Не вибачайся.
Голос Ріти був спокійним, хоча вона вже не приховувала сліз.
—Просто дозволь мені бути поруч.
Хоч трохи.
Я не заважатиму.
Не змушуватиму тебе говорити.
Просто посиджу біля тебе.
Саша подивилася на батька.
Він мовчки кивнув.
Наче хотів сказати:
«Ти більше не сама».
Саша повільно перевела погляд на телефон.
—Добре...
Ледь чутно.
Майже пошепки.
—Приїжджай...
Ріта видихнула так голосно, ніби весь цей час сама затримувала подих.
—Добре.Я скоро буду.І, Сашо...
—Мм?..
—Я дуже тебе люблю.
Саша заплющила очі.
На її втомленому обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
—І... я тебе...
Матвій Григорович обережно забрав телефон.
—Ріто, ми чекатимемо.
—Бережіть її... Будь ласка...
—Бережемо, — тихо відповів він.
Розмова закінчилася.
У палаті знову стало тихо.
Було чути лише рівне шипіння кисневої маски, тихе попискування монітора та важке, але вже трохи спокійніше Сашине дихання.
Матвій Григорович сів поруч, узяв доньку за руку й більше не відпускав її.
Саша знову заснула. Однак сон тривав недовго. Лікар перервав його. На зміну прийшов її лікар. Микола Іванович. Він був здивований, коли від колеги почув що його пацієнтка Саша знову в лікарні. Знову. Спочатку він подумав що це жарт колеги. Звичайний жарт.  Бо він не міг повірити. Тиждень тому їх привезли з непритоністю, далі пункція, підтвердження третьої стадії. Що ж тепер мо́гло статися за такий короткий час? Колега лише похитав головою.
—На жаль, Миколо Івановичу, це не жарт.
Ці слова змусили лікаря одразу посерйознішати.
Він ще кілька секунд стояв у коридорі, тримаючи медичну карту в руках, і дивився на написане прізвище.
Саша.
Його пацієнтка.
Дівчина, яка лише кілька днів тому сиділа перед ним у кабінеті, намагаючись не показувати страху. Дівчина, яка слухала слова про хворобу, ніби вони стосувалися не її.
—Що сталося?-запитав Микола Іванович, переводячи погляд на колегу.
Той важко зітхнув і відкрив запис у карті.
—Вночі її привезла швидка. Сильна задишка. Стан був важкий.
Микола Іванович нахмурився.
—Задишка? Але тиждень тому все було стабільно.
—Саме тому я й не хотів вірити, коли почув її прізвище, — відповів колега. —Але факти є факти. Сатурація була дуже низька. Зараз трохи піднялася, але ще далеко від норми.
Микола Іванович опустив погляд на карту.
Йому не подобалося те, як швидко все змінювалося.
Ще зовсім недавно вони боролися лише з одним питанням — підтвердити діагноз і визначити подальшу тактику лікування. А тепер його пацієнтка знову лежала в лікарні, цього разу через проблеми з диханням.
—Які причини? —запитав він.
Колега похитав головою.
—Поки що точно не скажу. Обстеження тривають. Але в неї дуже ослаблений організм. Плюс вона пропустила прийом призначених ліків.
Микола Іванович різко підняв очі.
—Пропустила?
—Так. За її словами, забула. Два дні.
Лікар на мить замовк.
Він знав, що для людини без важких захворювань кілька пропущених таблеток могли здатися дрібницею.
Але Саша вже не була просто пацієнткою з втомою чи тимчасовим нездужанням.
Її організм зараз був у стані боротьби.
І кожна така дрібниця могла мати значення.
—Вона при свідомості? —запитав він.
—Так. Але дуже слабка. З киснем. Батько поруч.
Микола Іванович кивнув.
—Я зайду до неї.
Він відкрив двері палати тихо, щоб не налякати.
Матвій Григорович одразу підняв голову.
За останню добу він ніби постарів на кілька років. Втома читалася в кожній рисі обличчя.
—Микола Іванович... — тихо сказав він.
Лікар кивнув.
—Добрий день, Матвію Григоровичу.
Його погляд одразу перейшов на Сашу.
Вона лежала на ліжку, бліда, з кисневою маскою на обличчі. Її очі були заплющені, але вона не спала.
Вона почула голос лікаря.
Повільно відкрила очі.
—Микола Іванович?.. —ледве прошепотіла вона.
Він підійшов ближче.
—Так, Сашо. Це я.
На мить у його голосі з'явилося те, чого він зазвичай не дозволяв собі показувати пацієнтам.
Хвилювання.
—Я чув, що ви знову вирішили мене налякати, —спробував він сказати легше.
Саша ледь помітно усміхнулася.
Але усмішка одразу зникла, бо навіть цей маленький рух забрав у неї сили.
—Вибачте...
Микола Іванович одразу похитав головою.
—Ні. Не треба вибачатися.
Він сів на стілець поруч.
—Краще скажіть мені, як ви себе почуваєте?
Саша перевела погляд на батька.
Ніби чекала, що він відповість замість неї.
Матвій Григорович тихо сказав:
—Їй досі важко дихати.
Лікар кивнув і подивився на показники.
—Сашо, я хочу почути від вас. Не від батька.
Вона повільно вдихнула через маску.
—Важко...
Одне слово.
Але Микола Іванович почув у ньому набагато більше.
Він обережно переглянув записи.
—Чому ви не сказали, що пропустили ліки?
Саша опустила очі.
Їй стало соромно.
—Я забула... про них...
Лікар кілька секунд мовчав.
Не сердився.
Просто дивився на неї.
—Забули? Як?
Саша ледь знизала плечима.
—Не знаю... — її голос ледь чувся крізь кисневу маску. —Спочатку... хотіла випити... трохи пізніше... Потім... забула... У суботу снідала з подругою...тато спав...я забула. Ввечері після роботи теж заснула... А вчора... я навіть...не пам'ятала... Вчора був...мій день народження...
Микола Іванович мовчки слухав, не перебиваючи.
Саша говорила повільно, роблячи паузи між словами, щоб перевести подих.
—Було... багато людей... Потім... подарунки... Я думала... вип'ю... пізніше...
Вона заплющила очі.
—А потім... просто... забула...
У палаті запанувала тиша.
—Лікарю, я ледь не…перетворила день народження на… день… своєї…смерті..?
Саша слабо посміхнулася, заплющивши очі.
Батько здригнувся від цих слів.
—Сашо... — тихо промовив він. —Не жартуй так, будь ласка.
Його голос затремтів.
Микола Іванович теж на мить завмер.
На його обличчі не було посмішки.
Він кілька секунд уважно дивився на свою пацієнтку.
—Ні, Сашо, — спокійно відповів він. —Я не люблю таких жартів. Особливо від вас.
Саша винувато відвела погляд.
—Вибачте...
Лікар м'яко похитав головою.
—Я не сварю вас. Але хочу, щоб ви зрозуміли одну річ.
Він трохи нахилився вперед.
—Ваш організм зараз дуже ослаблений. Для когось пропустити ліки — це дрібниця. Для вас — ні. Ми ще не можемо сказати, що саме стало головною причиною нічного погіршення, але пропуск лікування точно не допоміг. До початку справжнього лікування ми повинні ...максимально підтримувати ваш організм.
Микола Іванович говорив спокійно, без докору.
—Саме для цього я й призначив вам ці ліки. Вони не виліковують лейкемію, але допомагають організму триматися, поки ми готуємося до основного лікування. Тому пропускати їх більше не можна. Домовилися?
Саша повільно кивнула.
—Домовилися...
—Навіть якщо буде день народження. Навіть якщо будете втомлені. Навіть якщо здаватиметься, що нічого страшного не станеться після однієї таблетки.
Вона заплющила очі й тихо прошепотіла:
—Я зрозуміла...
Матвій Григорович важко видихнув.
—Лікарю... це через те, що вона пропустила ліки? Через це їй стало так важко дихати?
Микола Іванович не поспішав із відповіддю.
—Я не можу сказати цього напевно. Ми ще чекаємо результати обстежень. Але для такого ослабленого організму навіть кілька факторів, які окремо здаються незначними, можуть разом дати серйозне погіршення.
Він перегорнув кілька сторінок медичної карти.
—Зараз наше головне завдання — стабілізувати її дихання, підняти сатурацію й зрозуміти, що саме спровокувало цей стан.
Лікар перевів погляд на монітор.
Цифри вже не були такими тривожними, як уночі.
Але й спокою вони не давали.
Сімдесят дев'ять. На два більше. Однак цього все ще було недостатньо.
Микола Іванович ще кілька секунд мовчки дивився на монітор.
—Є невелике покращення, — тихо сказав він. —Це добре. Але поки що ми не можемо розслаблятися.
Матвій Григорович теж подивився на цифри.
—То... їй стало трохи легше?
—Так, — кивнув лікар. —Але вона все ще отримує кисень, і організм досі працює з великим навантаженням. Нам потрібно, щоб сатурація піднялася значно вище й утримувалася стабільно.
Саша мовчки слухала їхню розмову.
Їй було важко навіть просто лежати.
Здавалося, ніби кожен вдих потрібно було буквально змушувати себе зробити.
Микола Іванович обережно підійшов ближче.
—Сашо, зараз я вас послухаю, добре?
Вона ледь кивнула.
Лікар приклав фонендоскоп до її грудної клітки.
—Зробіть, будь ласка, глибший вдих.
Саша спробувала.
Ледве вдихнула трохи глибше — і одразу тихо скривилася.
Повітря знову ніби не вистачило.
Вона коротко закашлялася.
Микола Іванович одразу прибрав фонендоскоп.
—Досить. Не змушуйте себе, — спокійно сказав він. —Зараз глибокі вдихи вам даються важко. Не треба робити через силу.
Саша кілька секунд відновлювала дихання.
Киснева маска тихо шипіла, подаючи повітря.
Вона заплющила очі й повільно вдихнула ще раз.
Цього разу трохи спокійніше.
Лікар уважно вислухав легені ще з кількох боків, після чого випрямився.
Матвій Григорович не зводив із нього очей.
—Ну що?.. —тихо запитав він.
Микола Іванович не поспішав відповідати.
Він ще раз подивився на монітор, потім на Сашу.
—Дихання ослаблене. Організму зараз дуже важко. Але поки що я не чую того, що змусило б мене негайно панікувати.
Матвій Григорович трохи видихнув.
Хоча тривога нікуди не зникла.
—Ми продовжимо кисневу підтримку, — сказав лікар. —Уже взяли необхідні аналізи. Також чекаємо результати рентгенографії й решти обстежень. Вони допоможуть зрозуміти, чому їй стало настільки важко дихати.
Він перевів погляд на Сашу.
—А ви поки що відпочивайте. Не намагайтеся багато говорити. Кожне речення зараз забирає у вас сили.
Саша ледь помітно кивнула.
—Добре...
Лікар хотів вже йти, але біля дверей батько тихо покликав його.
—Миколо Івановичу...
Лікар зупинився й обернувся.
Матвій Григорович нерішуче підвівся зі стільця. Він відійшов подалі від доньки, щоб не налякати її своєю розмовою.
Микола Іванович одразу зрозумів цей жест. Він підійшов ближче до дверей, залишивши Сашу на відстані, але так, щоб усе одно бачити її стан.
Матвій Григорович кілька секунд мовчав. Йому було важко сформулювати питання. Він дивився на доньку, яка лежала на ліжку, і знову бачив не дорослу дівчину, а маленьку Сашу, яку колись носив на руках, коли вона хворіла в дитинстві.
—Лікарю... —тихо почав він. —Скажіть мені чесно.
Микола Іванович уважно подивився на нього.
—Що саме?
Матвій Григорович стиснув пальці.
—Наскільки все серйозно?
У палаті на кілька секунд стало тихо.
Лікар не відповів одразу. Він знав, що батькові зараз не потрібні порожні заспокійливі слова. Але й лякати його без точних результатів не мав права.
—Матвію Григоровичу, зараз ситуація контрольована, — нарешті сказав він. —Але так, стан був важкий.
Батько опустив погляд.
—Я бачив її вночі... — голос став хрипким. —Вона не могла дихати. Я ніколи не бачив її такою.
Микола Іванович тихо зітхнув.
—Я розумію.
—Вона ще тиждень тому була просто налякана діагнозом... А тепер знову тут. — Він провів рукою по обличчю. —Мені здається, що я не встигаю її врятувати.
Ці слова змусили лікаря на мить замовкнути.
—Ви вже робите для неї багато, —спокійно сказав він. —Більше, ніж вам здається.
Матвій Григорович похитав головою.
—Але я не помітив, що вона перестала пити ліки. Вона мовчала. Знову все тримала в собі.
Його голос затремтів.
—Вона завжди така. Думає, що якщо сама терпить, то іншим буде легше.
Микола Іванович подивився на Сашу.
Вона лежала із заплющеними очима, але лікар розумів — вона не спить. Вона чує.
—Це часто буває у пацієнтів, які раптово стикаються з тяжким діагнозом, — тихо сказав він. —Особливо молодих. Вони намагаються довести собі й усім навколо, що хвороба їх не змінила.
Матвій Григорович сумно усміхнувся.
—А вона думає, що сильна.
—Вона справді сильна, — відповів лікар. —Але сильна людина теж має право просити допомоги.
Батько мовчав. А потім спитав:
—Скільки вона пробуде тут?
Микола Іванович не відповів одразу.
Він ще раз подивився на Сашу. На її бліде обличчя, на кисневу маску, на крапельницю, яка повільно відраховувала час.
—Це залежатиме від того, як швидко вона стабілізується, — нарешті сказав він. —Я не хочу зараз називати точні дні, бо організм може відреагувати по-різному.
Матвій Григорович кивнув, але в його очах залишалася тривога.
—Але не один день?
—Ні, —чесно відповів лікар. —З огляду на те, що вночі сатурація була такою низькою, ми не будемо поспішати її виписувати. Навіть якщо їй стане краще через день-два, нам потрібно буде переконатися, що вона може нормально дихати без постійної підтримки. Можливо це буде чотири дні.А можливо, довше. Зараз головне не кількість днів, а те, щоб вона вийшла звідси стабільною.
Батько потер обличчя долонями.
—Просто я у середу змушений буду поїхати в інше місто. По гроші на лікування. Мене не буде кілька днів. Саша знає про це, але як я її залишу саму в такому стані? —тихо закінчив Матвій Григорович.
Микола Іванович уважно подивився на нього.
У голосі цього чоловіка було не просто хвилювання батька. Там була втома людини, яка останні дні жила лише одним завданням — не дати своїй дитині зламатися.
—Саша буде цілодобово під медичного персоналу, — спокійно сказав Микола Іванович. —Ви не залишаєте її одну в прямому сенсі цього слова. І якщо вам буде спокійно то лишить з нею когось.
Батько неохоче кивнув.
—Я розумію... — тихо сказав він. —Але для мене вона все одно моя донька. Не пацієнтка. Не просто людина в палаті, за якою хтось дивиться. Вона моя Саша.
Микола Іванович подивився на нього з розумінням.
—Я знаю, Матвію Григоровичу.
Він на мить перевів погляд на дівчину, яка лежала на ліжку.
—І саме тому вам теж потрібно берегти сили. Їй зараз потрібен не просто хтось поруч. Їй потрібен батько, який зможе підтримати її далі.
Матвій Григорович важко видихнув.
—Я боюся, що якщо мене не буде... щось станеться.
Лікар мовчав кілька секунд.
Він бачив таких батьків багато разів. Людей, які готові віддати все, аби тільки забрати біль у своєї дитини. Але він також знав, що неможливо бути поруч кожної секунди.
—Ми будемо спостерігати за нею, — сказав він спокійно. —Якщо стан зміниться, ми одразу повідомимо. Але, можливо, вам справді варто подумати, кого можна залишити поруч із нею.
—Можливо після обіду з нею з нею може бути сестра чи її подруга... але... Сестра вчителька,у неї школа. Подруга теж працює. Якщо Саша дізнається, що через неї хтось відмовився від робот, чи своїх справ, вона знову почне хвилюватися, — тихо сказав Матвій Григорович.
Микола Іванович уважно подивився на нього.
—А ви думаєте, що зараз вона хвилюється менше?
Батько замовк.
Він знав відповідь.
Саша завжди була такою. Навіть коли їй було погано, вона більше думала про інших. Про те, що хтось через неї засмутиться. Про те, що стане для когось тягарем.
—Вона скаже, що все нормально, — тихо промовив Матвій Григорович. —Скаже, що може сама. Що їй не потрібно, щоб біля неї сиділи.
—Але це не означає, що їй це не потрібно, —відповів лікар.
Він ще раз глянув на Сашу.
Дівчина лежала із заплющеними очима, але по тому, як напружилися її пальці на простирадлі, було зрозуміло — вона чує кожне слово.
Микола Іванович тихо сказав:
—Сашо.
Вона повільно відкрила очі.
—Мм?..
—Ви зараз нас чуєте?
Саша трохи винувато подивилася на лікаря.
—Так...
—Тоді скажіть чесно. Ви хочете, щоб хтось був поруч?
Вона одразу хотіла відповісти «ні».
Це слово вже майже з’явилося на язику.
Але вона побачила батька.
Його втомлене обличчя. Очі, в яких за останні дні стало занадто багато страху.
І вперше за довгий час не змогла змусити себе сказати, що все добре.
—Не знаю... —тихо прошепотіла вона.
Матвій Григорович здивовано подивився на неї.
Саша заплющила очі.
—Я просто... не хочу бути причиною, через яку всі змінюють свої плани.
Микола Іванович спокійно відповів:
—Сашо, зараз ніхто не змінює життя через вас. Люди просто хочуть бути поруч із людиною, яка їм дорога.
Вона мовчала.
—Це різні речі.
Саша ковтнула повітря через маску.
—Я звикла сама...
—Я знаю, — тихо сказав лікар. —Але іноді звичка бути сильною може нашкодити.
У палаті знову стало тихо.
Матвій Григорович сів ближче до доньки й обережно взяв її за руку.
—Доню... дозволь хоча б раз нам допомогти тобі.
Саша дивилася на їхні руки.
Їй було важко прийняти ці слова.
Бо вона все життя боялася стати для когось тягарем.
Але зараз, лежачи в лікарняній палаті з кисневою маскою на обличчі, вона нарешті зрозуміла: іноді люди залишаються поруч не тому, що змушені.
А тому, що люблять.
—Добре... —ледь чутно сказала вона.
Матвій Григорович стиснув її руку.
—Добре?
Саша ледь кивнула.
—Якщо... Ліза зможе... або Ріта...
На її обличчі з’явилася слабка усмішка.
—Тільки не кажіть їм, що я погодилася одразу.
Батько вперше за ранок ледь усміхнувся.
—Чому?
—Бо вони будуть думати, що я нарешті стала слухняною.
Микола Іванович тихо усміхнувся.
Навіть зараз, коли їй було важко, у Саші залишалася ця риса — намагатися жартувати, щоб іншим стало легше.
—Добре, — сказав лікар. —Але зараз ваше завдання не доводити всім, що ви сильна. Ваше завдання — одужувати.
Саша заплющила очі.
Цього разу не сперечалася.
Не сказала, що впорається сама.
Просто тихо відповіла:
—Добре, лікарю.
Микола Іванович кивнув і вже збирався вийти, але біля дверей зупинився.
—Матвію Григоровичу.
—Так?
—Поїздку в середу поки не скасовуйте. Нам треба думати не лише про сьогоднішній день, а й про те, що буде далі. Лікування потребує грошей, і ви це розумієте.
Батько важко видихнув.
—Я просто боюся залишити її.
—А я боюся, що ви виснажитеся раніше, ніж почнеться найважливіша боротьба, —спокійно відповів лікар.
Матвій Григорович мовчки кивнув.
Він знав, що лікар правий.
Але серце все одно не хотіло погоджуватися.
Микола Іванович вийшов із палати.
А Саша ще довго дивилася на двері, за якими він зник.
Вона знала.
# Це була лише перша з багатьох битв.
І цього разу їй доведеться навчитися не тільки боротися.
А й дозволяти іншим боротися разом із нею.