35,2

Ніч огорнула квартиру тишею.
За вікном рідко проїжджали автомобілі, їхні фари на мить ковзали по стелі й так само швидко зникали. Годинник у вітальні рівномірно відміряв секунди, а в кімнатах давно вже згасло світло.
Матвій Григорович спав.
Ліза теж.
Лише Саша лежала з відкритими очима, дивлячись у темряву.
Вона кілька разів перевернулася на інший бік, але сон не приходив.
Перед очима знову й знову 
—Ні, Сашо... не засинай, — голос сестри затремтів. —Чуєш мене? Подивись на мене.
Саша повільно відкрила Ніч огорнула квартиру тишею.
За вікном рідко проїжджали автомобілі, їхні фари на мить ковзали по стелі й так само швидко зникали. Годинник у вітальні рівномірно відміряв секунди, а в кімнатах давно вже згасло світло.
Матвій Григорович спав.
Ліза теж.
Лише Саша лежала з відкритими очима, дивлячись у темряву.
Вона кілька разів перевернулася на інший бік, але сон не приходив.
Перед очима знову й знову поставало обличчя лікаря.
«Лейкемія. Третя стадія».
Ці слова ніби назавжди закарбувалися в її пам'яті.
Вона заплющила очі й повільно вдихнула.
Та раптом відчула, що вдих виходить коротким.
Недостатнім.
Саша зробила ще одну спробу набрати повні груди повітря.
Не вийшло.
У грудях з'явився неприємний тиск.
Вона різко сіла на ліжку.
—Ні... тільки не зараз... —ледь чутно прошепотіла вона.
Саша поклала долоню на груди й почала дихати повільніше, сподіваючись, що це допоможе.
Але навпаки.
Повітря ніби ставало дедалі менше.
Перед очима почало темніти.
Вона міцніше схопилася за край ліжка.
—Це мине... зараз мине...
Вона не хотіла нікого будити.
Тато й так переживав за неї майже безперервно.
Ліза цілий день намагалася усміхатися, хоча Саша бачила, що сестра теж ледве стримує сльози.
«Не можна... Не зараз... Нехай хоч цієї ночі вони посплять спокійно...»
Вона ще кілька хвилин сиділа нерухомо.
Та слабкість лише посилювалася.
У вухах з'явився тихий дзвін.
Перед очима все почало розпливатися.
Кімната ніби повільно хиталася.
Саша зрозуміла, що сама вже не впорається.
Вона відкинула ковдру й обережно опустила ноги на холодну підлогу.
На мить завмерла.
Світ закрутився ще сильніше.
Їй довелося спертися рукою об тумбочку, щоб не впасти.
—Треба... дійти... тільки дійти...
Вона повільно підвелася.
Ноги були ніби ватяними.
Кожен крок вимагав величезних зусиль.
Від дверей ліжко вже здавалося дуже далеким.
Саша відчинила двері й вийшла в темний коридор.
Було тихо.
Так тихо, що вона чула власне прискорене дихання.
Вона ковзнула рукою по стіні, шукаючи опору.
Ще крок.
І ще один.
Їй хотілося сісти просто на підлогу.
Заплющити очі.
Але вона вперто йшла далі.
Лише б дістатися до татової кімнати.
Нарешті перед нею з'явилися знайомі двері.
Саша сперлася плечем об стіну.
Кілька секунд просто стояла, намагаючись вирівняти дихання.
Рука тремтіла.
Вона підняла її й ледь чутно постукала.
Відповіді не було.
Саша заплющила очі.
Їй стало ще важче вдихнути.
Вона постукала вдруге.
Трохи сильніше.
—Тату... —ледве чутно покликала вона.
Голос був настільки слабким, що вона сама ледь його почула.
За дверима все ще було тихо.
Саша відчула, як ноги починають підкошуватися.
Вона сперлася долонею об двері, щоб не впасти.
І, зібравши останні сили, постукала втретє.
—Тату... Відкрий... прошу...
За дверима почувся різкий рух.
—Сашо?.. — долинув сонний, стривожений голос Матвія Григоровича.
За мить клацнув замок, і двері відчинилися.
Побачивши доньку, він зблід.
Саша ледве стояла на ногах. Однією рукою вона трималася за дверну коробку, другою притискала груди. Її обличчя було неприродно блідим, а дихання — коротким і уривчастим.
—Господи... Доню...
У цей момент ноги Саші різко підкосилися.
—Сашо!
Матвій Григорович миттєво підхопив її, не даючи впасти на підлогу. Вона майже повністю повисла в нього на руках.
—Тату... — ледве вимовила вона, хапаючи ротом повітря. —Я... не можу...
Її голос обірвався.
Вона зробила ще одну спробу вдихнути, але груди ніби стиснулися невидимими лещатами.
Матвій Григорович відчув, як серце почало шалено калатати.
—Тихо... тихо, доню... Я тут... Чуєш? Я поруч...
Він обережно посадив її на підлогу, притуливши спиною до стіни, щоб їй було легше триматися.
—Дивись на мене, Сашо. Дивись тільки на мене.
Саша підняла на нього налякані очі.
У них стояли сльози.
—Мені... страшно... Немає... чим... дихати...
Очі Саші були широко розплющені від страху.
Кожен вдих давався їй із величезними зусиллями. Вона хапала повітря короткими, уривчастими вдихами, але здавалося, що його все одно не вистачає.
Матвій Григорович опустився перед нею навколішки.
Його власне серце калатало так сильно, що він ледве чув власні думки.
Але він розумів: зараз не має права панікувати.
Не при ній.
Він обережно взяв її холодні долоні у свої.
—Сашуню, слухай мене... Я поруч. Спробуй повільно вдихнути.
Саша спробувала виконати його слова.
Повільний вдих.
Але повітря знову ніби обірвалося на півдорозі.
Вона заперечно похитала головою, а по щоках покотилися сльози.
—Не... можу...
Її голос був майже нечутним.
Матвій Григорович відчув, як похололи руки.
Він ніколи не бачив доньку такою наляканою.
—Зможеш, доню. Я знаю, що зможеш. Дивись тільки на мене, добре? Не заплющуй очей.
Саша кивнула, хоча перед очима все сильніше пливло.
Вона бачила батькове обличчя ніби крізь густий туман.
У вухах стояв безперервний шум. Батько підхопив її на руки і поніс до її кімнати. Матвій Григорович ніс її повільно, обережно, ніби боявся зробити зайвий рух.
Саша майже не трималася за нього. Її руки слабко лежали на його плечах, а голова притулилася до його грудей.
Він чув її дихання.
Коротке.
Важке.
І кожен такий вдих ніби стискав йому серце.
—Тримайся, доню... Ще трохи... Ми вже дійшли...
Саша хотіла відповісти, але не змогла. Сил вистачило лише на те, щоб ледь помітно кивнути.
Він заніс її до кімнати й обережно поклав на ліжко.
Одразу підняв подушки, щоб вона була у напівсидячому положенні, і накрив ковдрою. Саша заплющила очі не маючи сил більше боротися з власним тілом. Це налякало батька.
—Сашо..?
Донька не відповіла.
Батько вискочив з кімнати.
Його серце билося так сильно, що здавалося, він чує лише власний пульс.
—Лізо! —покликав він, уже не намагаючись говорити тихо.
За кілька секунд у коридорі почувся стривожений голос.
—Тату? Що сталося?
Ліза вийшла зі своєї кімнати, ще не до кінця прокинувшись. Але, побачивши обличчя батька, одразу зрозуміла — щось сталося.
—Що таке..?
—Саша... їй погано, — голос Матвія Григоровича зірвався. —Дуже погано.
Сон зник із Лізиних очей миттєво.
—Що з нею? —вона зробила крок до батька.
—Їй важко дихати. Вона ледве дійшла до моєї кімнати... Я знайшов її біля дверей.
Ліза зблідла.
—Чому ти мене не покликав одразу?
—Вона не хотіла нікого будити... — тихо відповів він. —Намагалася сама впоратися.
Ці слова ще більше налякали Лізу.
Вона швидко зайшла до кімнати сестри.
Саша лежала на ліжку, бліда, майже нерухома. Очі були заплющені, а дихання все ще залишалося важким. Ліза підійшла ближче й сіла поруч.
—Сашо... —тихо покликала вона.
Ніякої відповіді.
Ліза обережно торкнулася її руки.
Холодна.
—Тату...
Матвій Григорович одразу підійшов.
—Вона просто заплющила очі. Може, втомилася...
Але в його голосі не було впевненості.
Він намагався переконати не лише Лізу, а й самого себе.
Ліза дивилася на сестру і відчувала, як у грудях росте страх.
Ще кілька годин тому вони сиділи разом за столом. Сміялися. Говорили про майбутній день народження.
А тепер Саша лежала перед ними, борючись із власним тілом.
—Треба викликати швидку, —тихо сказала Ліза. Батько вже дістав телефон, але на мить завмер.
Його пальці тремтіли.
Він дивився на Сашу, на її бліде обличчя, на те, як важко підіймається її грудна клітка, і в голові знову пролунали слова лікаря.
«Лейкемія. Третя стадія».
Тоді він ще намагався триматися за надію. Казав собі, що вони впораються. Що є лікування. Що лікарі зроблять усе можливе.
Але зараз, посеред ночі, дивлячись на доньку, він знову відчув той самий страх.
Страх втратити її.
—Викликай, тату, — тихо сказала Ліза, помітивши, що він застиг. —Будь ласка.
Матвій Григорович мовчки кивнув.
—Так... так, зараз.
Він набрав номер і відійшов трохи вбік, щоб говорити спокійніше.
—Швидка допомога... Моя донька хвора на лейкемію... їй важко дихати... стан погіршився...
Його голос тремтів, хоча він намагався це приховати.
Ліза залишалася біля Саші.
Вона тримала сестру за руку й дивилася на неї, ніби боялася відвести погляд навіть на секунду.
—Сашо, чуєш мене? — прошепотіла вона. —Відкрий очі.
Саша ледь помітно поворухнулася. Її дихання стало ще важчим. Ще липким. Вона відкрила рот,щоб дати можливість повітрю потрапити всередину, але це майже не допомагало. Повітря зависло між спробою вдихнути й відчуттям, що легені більше не слухаються її.
Саша знову заплющила очі, і Ліза одразу сильніше стиснула її руку.
—Ні, Сашо... не засинай, — голос сестри затремтів. —Чуєш мене? Подивись на мене.
Саша повільно відкрила очі. Вона бачила Лізу нечітко, ніби крізь воду.
—Я... тут... —ледве прошепотіла вона.
—Я знаю, —Ліза нахилилася ближче. —Я тут теж. Ти не одна.
Матвій Григорович повернувся до кімнати. Він почув останні слова диспетчера і поклав телефон на тумбочку.
—Сказали, що бригада вже їде.
Він намагався говорити спокійно, але руки видавали його. Вони тремтіли.
Він сів поруч із донькою й обережно провів рукою по її волоссю.
—Доню... чому ти не покликала раніше?
Саша ледь ворухнула губами.
—Я... не хотіла...
Вона зробила короткий вдих і зморщилася від болю.
—Не хотіла вас лякати...
Ці слова вдарили по ньому сильніше, ніж будь-що інше.
Матвій Григорович опустив голову.
—Сашо... ти думаєш, що нам буде легше, якщо ти будеш страждати сама?
По його голосу було чути, як важко йому стримувати сльози.
—Ти моя донька. Ми не хочемо, щоб ти була сильною наодинці.
Ліза витерла сльози, які вже не могла стримати.
—Тату,я хочу спати... Дай мені заснути... Будь ласка.
Матвій Григорович завмер.
Ці слова налякали його ще більше, ніж її важке дихання.
—Ні, доню... —тихо сказав він, нахиляючись до неї. —Тільки не зараз. Почекай трохи. Швидка вже їде.
Саша ледь відкрила очі.
Вона дивилася на нього втомленим, затуманеним поглядом.
—Я просто хочу... щоб це закінчилося...
У її голосі не було паніки. Лише виснаження.
Вона втомилася боротися.
Втомилася боятися.
Втомилася прокидатися щоранку з думкою, що тепер її життя змінилося назавжди.
Ліза нахилилася ближче й міцніше стиснула її руку.
—Сашо, послухай мене. Ти можеш плакати. Можеш боятися. Можеш злитися. Але ти не можеш зараз здаватися, добре?
Саша ледь помітно похитала головою.
—Я не здаюся...
Вона зробила спробу вдихнути глибше, але знову скривилася.
—Я просто... дуже втомилася.
Матвій Григорович відчув, як у нього стислося горло.
Він пам'ятав її маленькою.
Дівчинкою, яка бігала по квартирі, сміялася, сварилася з Лізою через дрібниці.
І зараз перед ним лежала його донька, яка ще зовсім недавно просила наступного року зібратися за цим самим столом.
Вона хотіла майбутнього.
Вона хотіла жити.
—Ти маєш право втомитися, доню, —прошепотів він. —Але дозволь нам бути поруч.
Саша заплющила очі.
Ліза одразу стривожилася.
—Сашо?
За кілька секунд дівчина знову відкрила їх.
—Я тут...
—Добре, — видихнула Ліза. —Просто залишайся з нами.
У квартирі знову запанувала тиша.
Але тепер це була не спокійна нічна тиша.
Це була тиша очікування.
Очікування кроків у під'їзді.
Очікування допомоги.
Матвій Григорович сидів біля доньки й не відпускав її руку.
Він боявся навіть на секунду уявити, що могло б статися, якби вона не змогла дійти до його дверей.
Якби вона вирішила потерпіти ще трохи.
Якби ніхто не знав.
—Тату... —тихо покликала Саша.
—Я тут.
—Ти не спиш?
Він ледь усміхнувся крізь біль.
—Ні.
—Даремно... завтра ти будеш втомлений.
Матвій Григорович опустив погляд.
Навіть зараз вона думала не про себе.
—Я краще буду втомлений, ніж знову прокинуся від думки, що ти страждала сама.
Саша нічого не відповіла.
Лише стиснула його руку настільки сильно, наскільки вистачило сил.
За кілька хвилин у під'їзді почувся звук швидких кроків.
Потім голоси.
—Швидка допомога!
Ліза одразу підвелася.
Матвій Григорович залишився поруч із донькою, поки двері квартири відчинилися і до кімнати зайшли медики.
І в ту мить Саша знову відчула знайомий страх.
Той самий, який з'явився в кабінеті лікаря, коли вона почула свій діагноз.
Але цього разу вона не була одна.
Поруч був її батько.
Її сестра.
І вперше за останні дні вона дозволила собі не боротися самій. Через кілька секунд в квартиру вбігли бригада швидкої допомоги. Швидко але без зайвої метушні.
Медики вже по дорозі відкрили сумки, готуючи необхідне обладнання. Їхні рухи були спокійними й чіткими — так, як буває у людей, які багато разів бачили страх в очах близьких.
—Де хвора? —коротко запитав один із фельдшерів.
—Тут... у кімнаті, —відповів Матвій Григорович і одразу відійшов убік, пропускаючи їх до доньки.
Двоє медиків підійшли до Саші. Ліза трохи ...відступила, але не відпустила руку сестри, поки це було можливо. Вона боялася відійти навіть на крок, ніби могла втратити Сашу, якщо перестане її торкатися.
—Як звати хвору?— запитав один із медиків, дістаючи тонометр і пульсоксиметр.
—Олександра... Саша, — швидко відповів Матвій Григорович. —Їй двадцять... Вона хвора на лейкемію.
Фельдшер одразу перевів погляд на Сашу.
—Сашо, чуєте мене? Подивіться на мене.
Вона повільно відкрила очі.
—Так...
Голос був слабким, майже пошепки.
—Добре. Я зараз перевірю ваш стан. Не намагайтеся говорити багато, просто відповідайте на мої запитання, добре?
Саша ледь помітно кивнула.
Медик обережно надів їй на палець датчик.
—Коли почалося утруднене дихання?
Матвій Григорович хотів відповісти, але зупинився. Він подивився на доньку.
—Вона сама скаже, —тихо мовив він.
Саша заплющила очі на секунду, збираючи сили.
—Нещодавно... вночі... — прошепотіла вона. —Спочатку думала, що мине.
Фельдшер уважно слухав.
—Болі в грудях є?
Саша слабко похитала головою.
—Тисне...
Медик швидко переглянув показники сатурації і його обличчя напружилось. Схоже ситуація не була такою простою, як звичайний напад слабкості.
—Дихаєте важко давно? —уточнив він, не відриваючи погляду від приладу.
—Ні... тільки сьогодні... —тихо відповіла Саша.
Медик обережно поклав руку їй на плече.
—Добре. Не хвилюйтеся. Ми зараз допоможемо.
Він швидко подав знак напарнику. Той відкрив сумку й почав діставати необхідне обладнання.
Матвій Григорович стояв поруч і намагався не заважати, але кожен рух медиків змушував його серце стискатися ще сильніше.
—Які ліки вона зараз приймає? —запитав фельдшер.
—Так, лікар призначив їй ліки. Вона п'є їх щодня двічі на день.
—Добре. Коли ж в останнє вона їх пила?
Батько замислився.
—Мабуть вчора ввечері. —повторив Матвій Григорович, намагаючись згадати точніше.
Фельдшер кивнув і перевів погляд на Сашу.
—Це так?
Саша обережно підняла маску і важко захитала головою:
—Я забула про них вчора і позавчора. Випадково.
Фельдшер на мить завмер, але його обличчя залишилося спокійним. Він лише уважніше подивився на Сашу.
—Забули? —перепитав він м’яко, щоб переконатися, що правильно почув.
Саша ледь кивнула.
—Випадково.
Матвій Григорович різко повернув голову до доньки.
—Сашо... — його голос став тихішим. —Чому ти мені не сказала?
Він не звучав сердито. У його голосі було лише здивування і біль.
Саша відвела погляд убік.
Їй стало соромно.
Не через те, що вона забула ліки. А через те, що знову приховала від них щось важливе.
—Я не хотіла, щоб ви хвилювалися... —ледве прошепотіла вона.
Ліза, яка стояла поруч, заплющила очі на кілька секунд.
Їй було боляче це чути.
Саша все ще думала, що захищає їх, коли мовчить.
Але вони хотіли лише одного — бути поруч.
Фельдшер спокійно продовжував перевіряти показники.
—Добре, Сашо. Зараз не будемо себе сварити. Нам потрібно зрозуміти ситуацію. Ви пропустили два прийоми ліків?
—Ні, чотири...
Фельдшер на мить перестав рухати руками.
—Чотири? —перепитав він уже серйозніше.
Саша ледь помітно кивнула.
Їй було важко навіть говорити. Кожне слово забирало сили.
—Так... два дні...
Матвій Григорович зблід.
До Саші знову приклали кисень і перевірили сатурацію.
—Низька. 60%-тихо сказав фельдшер, дивлячись на показники.
Цього разу навіть його спокійний голос не зміг приховати серйозності ситуації.
Матвій Григорович завмер.
Він не знав, що означає ця цифра. Але по обличчю медика зрозумів — це не просто слабкість. Не просто втома після важкого дня.
—Що це означає? —хрипко запитав він.
Фельдшер не відразу відповів. Він продовжував працювати, поправляючи маску з киснем на обличчі Саші.
—Їй зараз важко отримувати достатньо кисню. Ми допомагаємо їй дихати, але її потрібно терміново доставити до лікарні.
Ліза сильніше стиснула руку сестри.
—Сашо... ти мене чуєш?
Саша повільно відкрила очі.
Вона бачила навколо людей, але все здавалося далеким. Голоси ніби долинали крізь товсту стіну.
—Я тут...
—Добре, — прошепотіла Ліза, витираючи сльози. —Просто будь із нами.
Медики швидко почали готувати її до транспортування.
Один із них дістав ноші, інший продовжував стежити за показниками.
—Сашо, зараз ми поїдемо до лікарні, добре? — сказав фельдшер. —Вам потрібно, щоб лікарі оглянули вас і допомогли стабілізувати стан.
Вона ледь помітно кивнула.
Але коли почула слово «лікарня», її пальці сильніше стиснули руку батька.
Матвій Григорович одразу це відчув.
—Доню...
Саша подивилася на нього.
У її очах знову з'явився той страх, який він уже бачив після слів лікаря про діагноз.
—Я не поїду...
—Доню... треба.
—Не поїду.
—Сашо... —Матвій Григорович нахилився до неї, намагаючись говорити якомога спокійніше. —Послухай мене.
Вона заплющила очі й заперечно похитала головою.
—Ні... Я не хочу...
Її голос був слабким, але в ньому вперше за всю ніч з'явився не лише страх, а й відчай.
Фельдшер уважно подивився на неї.
—Сашо, я розумію, що вам страшно. Але зараз лікарня — це не покарання і не щось страшне. Це місце, де вам допоможуть.
Саша почала ще більше важче дихати. Датчик на пальці почав швидше блимати, реагуючи на зміни показників.
—Падає...
Матвій Григорович одразу повернувся до медика.
—Що падає? —голос зірвався у нього.
Фельдшер не став приховувати серйозність ситуації, але й не хотів лякати їх ще більше.
—Стан погіршується. Їй стає важче дихати. Нам потрібно діяти швидко.
Матвій Григорович відчув, як усередині все стислося.
—Сашо... доню, подивись на мене.
Вона повільно відкрила очі.
—Я не хочу знову туди... — прошепотіла вона.
Він одразу зрозумів, що вона має на увазі.
Не просто лікарню.
Вона боялася всього, що з нею там було пов’язано.
Білих халатів.
Аналізів.
Голок.
Слів, після яких її життя змінилося.
—Я знаю, — тихо сказав він, стискаючи її руку. —Я знаю, що ти боїшся.
Його голос затремтів, але він продовжив:
—Але зараз ти їдеш не тому, що програла. Не тому, що з тобою щось не так. Ти їдеш, щоб тобі допомогли.
Саша дивилася на нього крізь втому і страх.
—Тату...
—Я поїду з тобою, доню.
Вона ледь помітно похитала головою.
—Ти втомишся...
На мить у кімнаті запала тиша.
Навіть у такому стані вона все ще думала про нього.
Матвій Григорович опустив голову, намагаючись стримати сльози.
—Сашо... я вже втомився тільки від одного.
Вона слабко подивилася на нього.
—Від чого?
—Від того, що ти весь цей час намагалася бути сильною замість того, щоб дозволити нам допомогти тобі.
Ліза витерла сльози й нахилилася до сестри.
—Будь ласка, Сашо. Не сперечайся зараз. Просто дозволь нам бути поруч.
Саша заплющила очі.
Їй хотілося сказати ще щось.
Заперечити.
Сказати, що вона впорається.
Як завжди.
Але сил більше не було.
Кілька секунд вона просто лежала, слухаючи їхні голоси.
Голос батька.
Голос Лізи.
Людей, які залишилися.
—Добре... —нарешті ледве чутно сказала вона.
Матвій Григорович одразу нахилився ближче.
—Що, доню?
—Я поїду...
Ліза видихнула, ніби тільки зараз дозволила собі знову дихати.
Медики швидко продовжили підготовку.
—Добре, Сашо. Ви правильно зробили, — сказав фельдшер. —Зараз ми допоможемо вам.
Він перевірив кисневу маску ще раз.
—Головне зараз — не напружуйтеся. Дихайте так, як виходить. Ми поруч.
Сашу обережно переклали на ноші.
Матвій Григорович не відходив ні на крок.
Його рука весь час залишалася на її плечі.
Наче цей дотик міг втримати її тут.
Ліза швидко накинула куртку.
—Я теж їду.
Батько навіть не заперечив.
Цієї ночі ніхто з них не хотів залишатися один.
Коли медики винесли Сашу з квартири, вона на мить відкрила очі.
Коридор.
Тьмяне світло.
Знайомі стіни.
Вона раптом згадала вечір за столом.
Її слова.
«Я не дозволю хворобі забрати в мене моє життя».
Тоді вона сказала це, намагаючись повірити сама.
А зараз, лежачи на ношах, вона зрозуміла одне.
Вона все ще хотіла жити.
Навіть якщо було страшно.
Навіть якщо було важко.
Бо тепер вона знала — боротися можна не лише самій.