35,1

Скляні двері кафе тихо відчинилися.
Усередині було тепло й затишно.
Пахло свіжою кавою, випічкою й квітами.
Щойно Саша, Ліза та Матвій Григорович переступили поріг, у залі пролунав дружний голос:
—З днем народження!
Саша здригнулася від несподіванки.
За святково накритим столом уже чекали гості.
Першою до неї поспішила тітка Зіна.
—Моя дівчинко! —вона міцно обійняла Сашу, ледь стримуючи сльози. —З днем народження тебе.
—Дякую, тітко Зіно,— тихо відповіла Саша, усміхнувшись.
Позаду стояв Віталік із широкою усмішкою.
—Двадцять років... Ну все, тепер офіційно доросла.
—Не лякай її, —засміялася тітка Зіна.
—Я й не лякаю. Просто констатую факт.
Саша тихенько засміялася.
Саме цього їй зараз і бракувало.
Звичайних жартів. Біля столу бігала Рита, перевіряючи, чи все вже готове до свята.
То поправляла серветки, то рівняла тарілки, то щось тихенько говорила офіціантці, яка саме приносила ще одну вазу з квітами.
—Рито, — засміявся Віталік. —Сядь уже хоч на хвилину. Тут усе ідеально. Вже іменинниця тут,а ти з своїми серветками носишся.
Рита навіть не озирнулася.
—Зараз. Ще одну хвилинку.
Вона уважно оглянула стіл, трохи посунула вазу з квітами й лише після цього повернулася до гостей.
—От тепер усе.
Побачивши Сашу, Рита широко всміхнулася.
—Ну нарешті! А то ми вже думали, що ти передумала святкувати.
Саша усміхнулася у відповідь.
—Ні. Просто ми трохи затрималися.
Рита швидко підійшла до неї й міцно обійняла.
—З днем народження, Сашко.
—Дякую.
Рита трохи відсторонилася й уважно подивилася на неї.
Усмішка на її обличчі стала м'якшою.
—Ти сьогодні дуже гарна.
Саша ніяково опустила очі.
—Та перестань...
—Не перестану. Це правда.
—От бачиш, —усміхнувся Віталік. —А ти ще сперечаєшся.
Саша тихенько засміялася.
Матвій Григорович із теплою усмішкою спостерігав за донькою.
Саме цього він хотів.
Щоб хоч ненадовго вона забула про лікарню.
Про діагноз. Віталік трохи відійшов у бік і усміхаючись, кивнув у бік високого хлопця, який досі мовчки стояв біля столу.
—Сашо, здається, ти ще не всіх гостей помітила.
Саша перевела погляд.
На мить вона розгубилася.
Перед нею стояв високий темноволосий хлопець із доброзичливою усмішкою.
Риси обличчя здавалися знайомими.
Але пригадати одразу вона не могла.
Хлопець усміхнувся ще ширше.
—Не впізнала?
Саша уважніше придивилася.
І раптом її очі округлилися.
—Ігор?..
—Нарешті, —засміявся він.
—Нічого собі... — видихнула Саша. —Ти ж... зовсім інший.
—Сподіваюсь, у кращий бік? — усміхнувся Ігор.
Саша засміялася й похитала головою.
—Звісно. Просто... я пам'ятаю тебе зовсім іншим. Маленьким, худеньким хлопчиком, який постійно бігав за м'ячем.
—А я пам'ятаю тебе з довгою косою, —усміхнувся Ігор. —Ти ще весь час робила мені зауваження.
—Бо ти постійно бешкетував, —одразу відповіла Саша.
—Не було такого.
—Було, — засміялася тітка Зіна. —І ще яке.
Матвій Григорович підійшов до Ігоря й міцно потиснув йому руку.
—Ну й виріс же ти.
—Сам дивуюся, —усміхнувся Ігор.
—Востаннє ми бачилися... років десять тому?
—Так, дядю Матвіє. Час дуже швидко летить.
Матвій Григорович усміхнувся й легенько поплескав його по плечу.
—Пам'ятаю тебе ще підлітком. А тепер дивлюся — справжній чоловік.
—Та який там, —ніяково всміхнувся Ігор.
У цей момент він перевів погляд трохи вбік.
Його очі зустрілися з Лізиними.
Вона теж дивилася на нього.
Лише кілька секунд.
Але цього вистачило, щоб серце Лізи несподівано прискорилося.
«Невже це той самий Ігор?..»
Вона пам'ятала його зовсім іншим.
Худим, кумедним хлопчиськом із розбитими колінами, який постійно щось вигадував.
Тепер перед нею стояв високий, змужнілий хлопець із відкритою усмішкою.
І він теж, здається, намагався її впізнати.
—Ліза? —нарешті невпевнено промовив Ігор.
Вона ледь усміхнулася.
—Привіт.
—Я... чесно кажучи, теж не одразу впізнав тебе.
—Це взаємно.
На мить запала незручна тиша.
Ліза раптом відчула, що починає ніяковіти.
«Спокійно...»
Вона швидко поправила волосся, непомітно розправила рукав сукні й змусила себе усміхнутися так само легко, як завжди.
Ніхто не мав нічого помітити.
Тим більше сьогодні.
Сьогодні був день народження Саші. Її сестри. Її дитяча закоханість сьогодні не мала жодного значення.
Вона давно залишилася в дитинстві.
Принаймні Ліза дуже хотіла в це вірити.
Ігор усміхнувся трохи впевненіше.
—Стільки років минуло...
—Так, — кивнула Ліза. —Навіть не віриться.
—Востаннє ми бачилися, коли мені було... років шістнадцять.
—Приблизно так, —відповіла вона. —Час дуже швидко летить.
—А я пам'ятаю, як ти вчила мене грати в бадмінтон, — усміхнувся Ігор.
Ліза тихо засміялася.
—Не вчила. Просто ти постійно програвав.
—Неправда.
—Правда, —одразу втрутилася тітка Зіна. —Ти тоді навіть сердився, що дівчинка тебе переграє.
Усі засміялися.
Ігор удавано зітхнув.
—Добре, сьогодні я приречений слухати історії зі свого дитинства.
—Заслужив, —підморгнув Віталік.
Ліза теж усміхнулася.
Напруження, яке з'явилося кілька хвилин тому, потроху зникало.
Вона крадькома глянула на Сашу.
Та усміхалася.
Щиро.
Саме це зараз було найважливішим.
Тітка Зіна голосно плеснула в долоні.
—Так, усе! Досить стояти біля входу. Сідайте вже за стіл, поки офіціанти не вирішили, що ми святкуємо стоячи.
—Це новий формат, —серйозно сказав Віталік. —Святковий фуршет без фуршету.
—Віталіку! —зі сміхом похитала головою Рита.
—Мовчу, мовчу.
Матвій Григорович відсунув стілець для Саші.
—Прошу, імениннице.
Саша сіла між батьком і Лізою.
Навпроти неї розташувалися тітка Зіна та Ігор, а поруч із ними сіли Рита й Віталік.
Коли всі нарешті зайняли свої місця, офіціантка почала приносити перші страви.
У повітрі стояв приємний аромат свіжої випічки й гарячих страв.
На кілька хвилин розмови стихли.
А потім Віталік, піднявши келих із вином, усміхнувся.
—Ну що, думаю, настав час сказати перший тост.
—Згоден.
Матвій Григорович теж підвівся зі свого місця.
Він повільно взяв келих, але не поспішав говорити.
Кілька секунд просто дивився на доньку.
Саша одразу помітила цей погляд.
Теплий.
І водночас трохи сумний.
—Можна... я скажу першим? —тихо запитав він.
—Звичайно, —усміхнувся Віталік, одразу сідаючи. —Це ваше право. Право батька нашо́ї іменинниці.
У залі запанувала тиша.
Матвій Григорович міцніше стиснув келих.
На мить він опустив погляд, ніби збирався з думками.
Потім знову подивився на Сашу.
—Знаєш, доню... — тихо почав він. —Коли двадцять років тому я вперше взяв тебе на руки, мені здалося, що ти така маленька, що я навіть боявся дихати поруч.
За столом усі уважно слухали.
—Ти була голосною,що Ліза затискала вуха одразу, щойно ти починала плакати, —усміхнувся Матвій Григорович.
За столом тихо засміялися.
Ліза театрально зітхнула.
—Це правда. Я тоді ще не знала, що мені з цим "дзвіночком" жити все життя.
—Лізо... —почервоніла Саша.
—А що? Я ж любила тебе. Просто іноді дуже хотілося тиші. Мені було тільки чотири років.
Матвій Григорович тихо засміявся.
—Це правда. Щойно Саша починала плакати, Ліза демонстративно затуляла вуха й казала: «Зробіть щось із нею!»
За столом пролунав сміх.
Ліза винувато всміхнулася.
—Ну вибачте. Мені тоді було лише чотири роки. Я ще не розуміла, що молодші сестри бувають... такими гучними.
—Дуже гучними, —зі сміхом підтвердила тітка Зіна.
—Зрадниці, —буркнула Саша, ледве стримуючи усмішку.
—А потім, — продовжив Матвій Григорович, —минуло зовсім небагато часу, і вже Ліза не відходила від твоєї колиски. Якщо ти починала плакати, першою бігла саме вона.
Ліза ніяково опустила очі.
—Це вже не треба згадувати...
—Чому ж? Треба, —лагідно сказав батько. —Ти тоді дуже пишалася, що стала старшою сестрою.
Саша усміхнулася й подивилася на Лізу.
—Правда?
—Ну... правда, — тихо зізналася Ліза. —Просто тоді ти перестала кричати так голосно.
Усі знову засміялися.
Навіть Саша.
Матвій Григорович дочекався, поки сміх трохи стихне, і його усмішка стала м'якшою.
—Доню... За ці двадцять років ти виросла доброю, щирою, чесною дівчиною. Такою, якою, думаю, пишалася б і твоя мама.
Саша завмерла.
При згадці про маму за столом стало тихіше.
—Я дуже хочу, щоб попереду в тебе було ще багато днів народження. Щоб здійснилися всі твої мрії. Щоб поруч завжди були люди, які любитимуть тебе й підтримуватимуть.
Він зробив коротку паузу.
—І щоб ти ніколи не втрачала віри в себе. Навіть тоді, коли буде важко.
Саша відчула, як до очей підступають сльози.
Вона розуміла, що стоїть за цими словами.
—Тату, зараз в мене макіяж потече...—сказала Саша вже ви́тераючи очі серветкою.
Матвій Григорович одразу усміхнувся.
—Оце найголовніше, що тебе зараз хвилює? —тихо запитав він. —Макіяж?
Саша ледь засміялася крізь сльози.
—Ну а що? Я ж не хотіла виглядати так, ніби мене тут усі довели до сліз.
—Ми? —удавано обурилася Ліза. —Та ми взагалі невинні. Це все тато зі своїми промовами.
—А я що? — здивувався Матвій Григорович. —Я просто сказав правду.
—Саме це й небезпечно, —усміхнулася Рита. —Від правди іноді плачуть більше, ніж від сумних слів.
За столом тепло засміялися.
Матвій Григорович подивився на Сашу й тихо продовжив:
—Я не буду бажати тобі, щоб у житті ніколи не було важких моментів. Бо вони бувають у всіх.
Він на мить замовк.
—Я бажаю тобі іншого. Щоб у тебе завжди були сили їх проходити. І люди поруч, які не дадуть тобі здатися.
Саша міцніше стиснула серветку в руках.
Їй знову хотілося сказати, що вони занадто багато роблять для неї. Що їм теж страшно. Що вона не хоче бути причиною їхнього болю.
Але цього разу вона промовчала.
Бо згадала слова батька.
Не мовчи.
—Я люблю тебе, доню, — тихо сказав Матвій Григорович. —І завжди буду поруч.
У залі на кілька секунд стало зовсім тихо.
Потім Віталік підняв свій келих.
—Ну що ж... Після такого тосту мені залишається тільки сказати коротко.
Він усміхнувся Саші.
—За Сашу. За її двадцять років. За її силу. І за те, щоб наступний день народження ми святкували ще веселіше.
—За Сашу, —повторили всі.
Келихи тихо дзенькнули один об одного.
Саша дивилася на людей за столом і відчувала дивне тепло.
Ще вчора вона думала лише про слова лікаря.
Про третю стадію.
Про лікування.
Про страх.
А зараз сиділа серед людей, які сміялися, згадували дитинство й піднімали келихи за її майбутнє.
Майбутнє, у яке їй самій поки було важко повірити.
Але вони вірили.
За неї.
Замість неї.
І, можливо, зараз цього було достатньо.
—А тепер, —раптом сказала тітка Зіна, витираючи очі, —Досить усіх доводити до сліз. У нас день народження, а не конкурс на найсумнішу промову.
—Підтримую, —одразу сказав Віталік. —Бо я теж починаю псувати свій образ веселого чоловіка.
—У тебе його й так немає, —засміялася Рита.
—Рито, я образився.
—На хвилину?
—Максимум на тридцять секунд.
За столом знову пролунав сміх.
Саша дивилася на них і вперше за довгий час не намагалася приховати свою усмішку.
Вона просто була тут.
У своє двадцятиріччя.
Поруч із родиною.
Поруч із людьми, які любили її.
А десь у глибині душі все ще залишався страх.
Але сьогодні, хоча б сьогодні, він був не сильніший за щастя.
—Якщо не заперечуєте подарунки будуть в кінці вечора.— сказала тітка Зіна піднімаючи руку, ніби оголошувала важливе правило.
—А чому в кінці? —одразу здивувалася Ліза.
—Бо я знаю вас, —усміхнулася тітка Зіна. —Якщо почнемо зараз, то пів вечора будемо дивитися, хто що подарував, а не святкувати.
—Нехай Саша сама вдома все спокійно роздивиться, —закінчила тітка Зіна.
—Підтримую, —кивнув Матвій Григорович. —А то знаю я вас. Хтось один скаже: «Відкрий зараз», і через хвилину вже всі будуть стояти навколо коробок.
—Це не про мене, — одразу сказала Ліза.
Усі за столом одночасно подивилися на неї.
Ліза кілька секунд мовчала.
—Добре... Можливо, трохи про мене.
Саша засміялася.
—Трохи?
—Добре, багато, —зізналася сестра.
Ігор, який увесь цей час більше слухав, ніж говорив, усміхнувся.
—Нічого не змінилося.
Ліза перевела на нього погляд.
—У якому сенсі?
—Ти й у дитинстві завжди хотіла знати все першою.
—Неправда.
—Правда, —одразу сказала Саша. —Ти навіть у мій день народження намагалася вгадати подарунок раніше за мене.
Ліза обурено подивилася на сестру.
—Я просто перевіряла логіку.
—Ти трясла коробки.
За столом знову пролунав сміх.
—А я пам'ятаю, — втрутився Ігор, —як Ліза одного разу так намагалася дізнатися, що їй подарують на Новий рік, що ледь не впала зі стільця, коли заглядала у шафу.
Ліза одразу повернулася до нього.
—Ти це пам'ятаєш?
—Звісно.
На мить їхні погляди зустрілися.
І Ліза знову відчула те саме дивне хвилювання, яке з'явилося ще біля входу.
Він пам'ятав.
Не просто її ім'я.
Не просто те, що вони колись жили поруч.
Він пам'ятав маленькі моменти.
Ті, які вона сама давно забула.
—Ну все, — сказала Ліза, швидко відводячи погляд. —Тепер я розумію, що мені треба було поводитися краще в дитинстві.
—Запізно, —усміхнувся Ігор.
—Дуже смішно.
Саша краєм ока помітила, як сестра почервоніла, і ледь стримала усмішку.
Вона знала Лізу все життя.
Знала, коли та нервує.
Коли щось приховує.
І зараз було очевидно — повернення Ігоря її зачепило.
Але Саша нічого не сказала.
Не сьогодні.
Сьогодні був її день.
—Тітко, не потрібно б хвилюватися за подарунки. — промовила Саша.—Тато і Ліза вже подарували ,і мені цього достатньо.
Тітка Зіна одразу похитала головою.
—Сашо, я знаю, що ти так кажеш. Ти завжди така була. Тобі легше віддати щось комусь, ніж прийняти від інших.
—Бо мені справді нічого не потрібно, —тихо сказала Саша.
Матвій Григорович уважно подивився на доньку.
—Потрібно, доню. Не речі. А моменти. Коли людина хоче зробити тобі приємно — це теж важливо.
Саша опустила погляд на свої руки.
Вона знала, що вони праві.
Після всього, що сталося, їй іноді було складно приймати навіть просту турботу. Здавалося, що вона забирає у людей занадто багато сил, часу, переживань.
Але зараз, дивлячись на них, вона розуміла інше.
Вони не робили це через жаль.
Вони просто любили її.
—Добре, —тихо усміхнулася Саша. —Але тільки тому, що ви так хочете.
—Оце вже інша розмова, —задоволено сказала тітка Зіна. —А то я вже думала, що мені доведеться сваритися з іменинницею у її ж день народження.
—Тітко Зіно, ви б не змогли зі мною сваритися, —засміялася Саша.
—Це чому?
—Бо ви занадто мене любите, —усміхнулася Саша.
Тітка Зіна на секунду замовкла, а потім удавано обурено підняла брови.
—Ой, яка хитра стала. Значить, знаєш моє слабке місце?
—Знаю, — тихо відповіла Саша. —Ви завжди мене пробачаєте. А якщо ще принести вам шматочок торта, то ви точно перестанете сердитися.
За столом пролунав дружний сміх.
—Оце вже схоже на підкуп, —засміявся Віталік.
—І дуже навіть вдалий, —підморгнула тітка Зіна. —Але не думай, що я така проста.
—Наша родина ж знає, що мама не вміє довго ображатися.—усміхнувся Ігор, дивлячись на матір.
Тітка Зіна лише зітхнула й похитала головою.
—От бачите? Уже й син проти мене.
—Не проти, —засміявся Ігор. —Просто це правда. Максимум п'ять хвилин — і ти вже всіх годуєш та питаєш, чи ніхто не голодний.
Перед тіткою Зіною на столі вже стояло кілька тарілок.
—Бо для мене головне, щоб усі були ситі, — з удаваною серйозністю відповіла вона.
—І щасливі, —лагідно додав Матвій Григорович.
—Саме так, — усміхнулася Зіна. —А щастя, як відомо, починається зі смачної їжі.
—О, це вже слова мудрої жінки, — підтримав Віталік. —Пропоную негайно перевірити цю теорію.
—Тільки не з'їж усе сам, — підколола його Рита.
—Я? Та я сама скромність.
—Ми це вже чули, —засміялася Ліза.
Офіціантка саме почала розставляти гарячі страви. Аромат запеченого м'яса, овочів і свіжоспеченого хліба швидко заповнив увесь стіл.
—Ну що, — сказала тітка Зіна, —досить розмов. Пригощайтеся.
За столом знову пожвавилися розмови.
Хтось передавав тарілки, хтось просив салат, хтось наливав сік.
Саша на мить завмерла, просто спостерігаючи за всім цим.
Їй подобався цей легкий сімейний гамір. На мить весь галас у вухах Саши зник. Здавалося, час сповільнився.
Вона дивилася, як Ліза про щось жартує з Ритою, як Віталік уже вкотре намагається довести, що саме йому дістанеться найбільший шматок м'яса, як тітка Зіна одразу ж підсовує всім страви, повторюючи своє незмінне:
—Їжте, поки гаряче.
Матвій Григорович сидів поруч і, здавалось, уперше за довгий час був по-справжньому спокійним. Він майже не говорив, лише час від часу дивився на доньку й усміхався.
Саша впіймала його погляд і теж усміхнулася.
«Запам'ятай цей день», — подумала вона.
Без лікарняних палат.
Без крапельниць.
Без білих халатів.
Просто день народження.
Просто родина.
Просто життя. Можливо останній найщасливіший день, який вона вона пам'ятатиме. Навіть якщо завтра всі кольори стануть сірими,вона буде пам'ятати цей день. Можливо завтра її знову чекатиме страх.
Нові обстеження.
Нові слова лікарів, від яких хотілося б утекти якомога далі.
Але сьогодні...
Сьогодні вона була просто Сашею.
Дівчиною, якій виповнилося двадцять років.
Донькою Матвія Григоровича.
Сестрою Лізи.
Подругою цих людей, які сиділи поруч і сміялися так, ніби попереду було ще безліч таких вечорів.
Вона повільно провела пальцями по краю келиха й тихо видихнула.
Їй хотілося запам'ятати все.
Голос батька.
Сміх Лізи.
Жарти Віталіка.
Усмішку Рити.
Теплі слова тітки Зіни.
І навіть цей запах кави, який змішався з ароматом святкового столу.
Бо іноді людина не розуміє, наскільки щаслива, поки не починає боятися втратити це щастя.
—Сашо, ти чого так задумалася? —запитала Ліза, помітивши її погляд.
Саша швидко усміхнулася.
—Нічого. Просто дивлюся на вас.
—І що там такого цікавого? —здивувався Віталік.
—Не знаю, — тихо відповіла вона. —Просто добре, що ви всі тут.
За столом на мить стало тихіше.
Навіть Віталік цього разу не знайшов жарту.
Матвій Григорович лише поклав руку на руку доньки.
—Ми завжди будемо тут, доню.
Саша подивилася на нього й кивнула.
Вона дуже хотіла в це вірити.
І сьогодні їй це вдавалося.
—А тепер, — раптом сказала Рита, щоб розвіяти зайву серйозність, —я пропоную перейти до найважливішої частини будь-якого дня народження.
—До торта? — одразу здогадався Ігор.
—Саме так, — гордо відповіла вона.
—Нарешті розмова пішла у правильному напрямку, — підтримав Віталік.
—Ти тільки про їжу й думаєш, —засміялася Ліза.
—Неправда. Я ще думаю про те, як би її швидше скуштувати.
Усі знову засміялися.
Офіціантка винесла святковий торт зі свічками.
Світло в кафе трохи приглушили.
І на кілька секунд весь зал ніби став тільки для Саші.
Вона дивилася на маленькі вогники перед собою й не знала, що загадати.
Раніше вона б попросила здоров'я.
Щоб усе закінчилося.
Щоб лікарні залишилися в минулому.
Але зараз, після цього вечора, її бажання було іншим.
Вона заплющила очі.
І загадала лише одне.
Щоб люди, яких вона любить, залишалися поруч.
Саша тихо вдихнула й задула свічки.
За столом пролунали оплески.
—Ну все, — усміхнувся Віталік. —Тепер точно має здійснитися.
—Звідки така впевненість? —запитав Ігор.
—Бо я сказав, —серйозно відповів він.
—Дуже переконливо, —засміялася Рита.
Саша теж усміхнулася.
Вона не знала, що буде завтра.
Не знала, скільки випробувань ще попереду.
Але в цей момент у неї було те, чого вона так боялася більше за все втратити.
Люди поруч.
І маленький шматочок щастя, який вона забере із собою навіть тоді, коли стане важко.
Бо деякі дні залишаються з нами назавжди.
Не тому, що в них не було болю.
А тому, що серед усього болю ми все одно знайшли щось світле.
Коли вечір уже наближався до завершення, у кафе стало трохи тихіше.
Свічки на торті давно згасли, тарілки поступово спорожніли, а розмови стали спокійнішими. Люди вже не поспішали нікуди. Хотілося просто залишатися в цьому моменті.
Саша сиділа за столом і слухала, як Ігор щось розповідає Віталіку про свою роботу, як Ліза сміється з жартів Рити, як тітка Зіна вкотре запитує всіх, чи точно вони наїлися.
Вона усміхнулася.
Їй було добре.
Але раптом десь усередині з'явилося дивне відчуття.
Наче щось змінилося.
Саша непомітно поклала руку на живіт і зробила глибший вдих. Відчуття не було сильним. Скоріше дивним і незрозумілим. Наче тіло раптом нагадало про себе.
Вона спробувала не звертати уваги.
«Мабуть, просто втомилася», — подумала Саша.
За останні дні вона пережила стільки всього, що вже майже звикла прислухатися до кожного нового відчуття. Будь-яка слабкість одразу лякала. Будь-яка зміна в тілі змушувала згадувати лікарню.
Вона обережно відклала серветку.
—Я на хвилинку відійду, —тихо сказала вона Лізі.
—Усе добре? — одразу запитала сестра, уважно подивившись на неї.
Саша швидко усміхнулася.
—Так. Просто треба у вбиральню.
Ліза ще кілька секунд дивилася на неї, ніби хотіла щось запитати, але потім лише кивнула.
—Добре.
Саша підвелася зі стільця й повільно пішла в бік коридору.
Вона не хотіла, щоб хтось хвилювався через кожну дрібницю. Не хотіла знову бачити в очах батька той страх, який він так старанно приховував.
У коридорі кафе було тихіше.
Голоси за столом поступово віддалилися.
Саша зайшла до вбиральні й зачинила за собою двері.
Кілька секунд вона просто стояла перед дзеркалом.
На неї дивилася дівчина у святковій сукні, з акуратно вкладеним волоссям і легкою усмішкою на обличчі.
Зовні — наче все було добре.
Але всередині знову піднімався знайомий страх.
Вона поклала руку на край умивальника.
Раптом перед очима на мить стало темніше.
Саша моргнула.
—Ні... —тихо прошепотіла вона.
Вона спробувала зробити крок назад, але ноги ніби стали слабшими.
Серце забилося швидше.
Вона повільно опустилася на підлогу, притулившись спиною до стіни.
—Просто посиджу хвилину... — прошепотіла вона сама до себе.
Вона заплющила очі.
Їй хотілося, щоб усе минуло.
Щоб за хвилину вона піднялася, поправила сукню й повернулася до столу, де всі сміялися й чекали на неї.
Але хвилина минула.
Потім ще одна.
А Саша так і не повернулася.
За столом ніхто спочатку не звернув уваги.
Розмова тривала.
Віталік щось жартував, Ігор відповідав йому, а Рита показувала Лізі фотографії зі свого телефону.
Лише Матвій Григорович раптом подивився на порожній стілець поруч.
Він насупився.
—А де Саша?
Ліза озирнулася.
—Вона ж у вбиральню пішла.
Матвій Григорович подивився на годинник.
—Давно?
—Десять хвилин тому. Може живіт прихопив.—безтурботно сказала Ліза,не дивлячись на батька.
—Може й так, — тихо відповів Матвій Григорович.
Але його голос уже не був таким спокійним.
Ліза одразу це помітила. Вона знала цей погляд батька. Так він дивився, коли намагався переконати всіх навколо, що не хвилюється, хоча всередині вже починав панікувати.
—Тату, я піду подивлюся, —сказала Ліза, підводячись зі стільця.
—Давай, — швидко кивнув Матвій Григорович. —Просто перевір.
Він намагався сказати це звичайним тоном.
Наче нічого страшного.
Наче він просто турботливий батько, який хвилюється, що донька довго не повертається.
Але руки, які лежали на столі, вже нервово стискали серветку.
Ліза помітила це
—Тату, все добре, — тихо сказала вона, перш ніж піти. —Може, справді просто погано стало або втомилася.
Матвій Григорович лише кивнув.
Але нічого не відповів.
Ліза швидко рушила коридором у бік вбиральні.
Ще кілька хвилин тому вона сміялася за столом, слухала історії Ігоря, дивилася, як Саша вперше за довгий час щиро усміхається.
І саме тому зараз у грудях з'явилося неприємне відчуття.
Вона постукала у двері.
—Сашо?
Відповіді не було.
Ліза завмерла.
—Сашо, це я.
Тиша.
Вона постукала сильніше.
—Сашо, відкрий.
За дверима все ще було тихо.
Серце Лізи почало битися швидше.
—Сашо?
Вона вже не приховувала тривоги.
Ліза обережно натиснула на ручку.
Двері відчинилися.
—Сашо...
На мить вона просто застигла.
Сестра сиділа на підлозі біля стіни.
Її очі були заплющені, одна рука лежала на колінах, а інша трималася за край умивальника.
—Боже...
Ліза одразу опустилася поруч.
—Сашо! Чуєш мене?
Голова Саші трохи нахилилася набік. Вона не одразу відреагувала на голос сестри.
—Сашо, відкрий очі... — голос Лізи затремтів. —Будь ласка.
Вона обережно торкнулася її плеча.
—Сашо?
За кілька секунд Саша ледь помітно ворухнулася. Її вії здригнулися, і вона повільно розплющила очі.
—Лізо?.. —голос був тихим і розгубленим.
Ліза видихнула, навіть не помітивши, що затримувала подих.
—Ти мене чуєш?
Саша кілька разів моргнула, ніби намагалася зрозуміти, де вона.
—Так... Я просто... мені стало трохи погано.
—Трохи? — Ліза ледь стримала сльози. —Ти сидиш на підлозі у вбиральні, Сашо.
Саша опустила погляд.
—Я не хотіла нікого лякати. Хоч на сьогодні... Батько такий щасливий. Розслаблений.
Ліза подивилася на сестру й відчула, як у грудях стискається від болю.
—Сашо... — тихо сказала вона. —Ти справді думаєш, що йому буде легше, якщо ти приховуватимеш, що тобі погано?
Саша нічого не відповіла.
Вона лише опустила очі.
—Я просто хотіла, щоб хоча б сьогодні він не думав про лікарні, — прошепотіла вона. —Ти бачила його за столом? Він був такий... спокійний.
Ліза сіла поруч із нею на підлогу.
—Тату спокійно не тому, що ти робиш вигляд, ніби все добре, Сашо.
Вона обережно взяла сестру за руку.
—Йому спокійно, коли він бачить тебе живою. Коли ти поруч. Коли ти дозволяєш йому бути твоїм татом.
Саша стиснула губи.
В очах знову з'явилися сльози.
—Я втомилася, Лізо... Я не можу...
Голос Саші зламався.
Вона опустила голову й стиснула пальці сестри.
—Я ніби весь час усіх підводжу. Тато дивиться на мене й боїться. Ти боїшся. Лікарі постійно говорять про ризики... Я просто хотіла хоча б один день, щоб ніхто не згадував, що я хвора.
Ліза мовчала кілька секунд.
Вона знала цей стан сестри.
Не біль від хвороби.
Гірше.
Те відчуття, ніби ти став тягарем для всіх, кого любиш.
—Сашо... — тихо сказала вона. —Подивися на мене.
Саша не одразу підняла очі.
—Ти ніколи не була для нас тягарем.
—Але через мене вам усім страшно...
—Нам страшно, бо ми тебе любимо.
Ці слова прозвучали просто.
Без пафосу.
Але саме вони змусили Сашу заплакати.
—Я не хочу, щоб тато знову страждав...
Ліза міцніше стиснула її руку.
—Ти думаєш, він страждає через те, що ти хвора? Ні, Сашо. Він страждає тільки тоді, коли бачить, що ти залишаєшся з усім цим сама.
Саша витерла сльози.
—Я просто хотіла бути нормальною.
Ліза сумно усміхнулася.
—Ти й є нормальною. Просто зараз у тебе складний період. Нормальні люди теж втомлюються. Нормальні люди теж падають.
Вона глянула на сестру.
—Навіть у буквальному сенсі.
Попри сльози, Саша тихо засміялася.
—Ти завжди знаходиш спосіб пожартувати.
—Бо якщо я не буду жартувати, я сама розплачуся.
На кілька секунд між ними запала тиша.
Потім Ліза обережно допомогла Саші піднятися.
—Давай повільно.
Саша сперлася на сестру.
Ноги ще трохи тремтіли, але вона вже могла стояти.
—Не кажи татові, що я плакала, добре? — тихо попросила вона.
Ліза подивилася на неї з легкою усмішкою.
—Сашо, ти серйозно думаєш, що я зможу щось приховати від нього?
—Будь ласка.
Ліза зітхнула.
—Добре. Не скажу, що ти плакала.
Саша полегшено видихнула.
—Але скажу, що тобі стало погано.
—Лізо...
—Ні. Навіть не сперечайся.
Вона поправила сестрі волосся.
—Бо тато має право знати, що тобі потрібна допомога.
Саша хотіла щось відповісти, але не змогла.
Бо розуміла — Ліза права.
Через кілька хвилин двері вбиральні відчинилися.
Ліза вийшла першою, підтримуючи Сашу за руку.
Щойно вони повернулися до столу, Матвій Григорович одразу підвівся.
Він навіть не намагався приховати хвилювання.
—Сашо...
Вона побачила його очі.
Той самий страх.
Той, який він так старанно ховав увесь вечір.
—Тату, все добре, —швидко сказала вона.
Але цього разу він лише похитав головою.
—Не кажи мені це одразу.
Саша завмерла.
—Що?
Матвій Григорович підійшов ближче й обережно взяв її за плечі.
—Не кажи «все добре», коли тобі погано. Я не серджуся. Я просто хочу знати.
Саша опустила очі.
—Я не хотіла псувати свято.
Батько болісно усміхнувся.
—Доню... ти досі думаєш, що твоє самопочуття може зіпсувати день народження?
Він обійняв її.
—Ти і є цей день.
Саша заплющила очі, притулившись до нього.
І вперше за весь вечір дозволила собі просто бути слабкою.
Не сильною.
Не тією, яка всіх заспокоює.
Просто донькою, якій страшно.
За столом усі замовкли.
Навіть Віталік цього разу не знайшов жарту.
Рита тихо подивилася на Сашу, а Ігор перевів погляд на Лізу.
Він бачив, як вона хвилювалася.
Як сильно любила сестру.
Ліза повернулася до столу останньою.
Ігор тихо запитав:
—Вона часто так робить?
Ліза подивилася на Сашу й сумно усміхнулася.
—Що саме?
—Приховує, що їй погано.
Ліза не відповіла одразу.
Потім тихо сказала:
—Майже завжди.
Ігор задумливо подивився на Сашу.
—Вона дуже сильна.
Ліза похитала головою.
—Іноді занадто.
У цей момент Матвій Григорович допоміг Саші сісти назад на стілець.
—Сиди спокійно. Ніяких більше геройств сьогодні.
Саша ледь усміхнулася.
—Тату, я просто пішла у вбиральню.
—Так. І мало не змусила мене посивіти ще більше.
За столом тихо засміялися.
Навіть Саша.
І цей сміх був потрібен усім.
Бо вечір не зруйнувався.
Свято не закінчилося.
Просто всі ще раз нагадали собі одну просту річ.
Саші не потрібно було доводити, що вона сильна.
Вона вже була сильною.
Але навіть сильним людям іноді потрібна чиясь рука поруч. Вечір скінчиться купо́ю́ пода́рунків. Тітка Зіна першою підвелася зі свого місця й усміхнулася, ніби саме цього моменту чекала весь вечір.
—Ну що, імениннице, — сказала вона, поправляючи край своєї сукні, —тепер настав час, заради якого Ліза ледь не стрибала навколо подарунків із самого початку.
—Я не стрибала, — одразу заперечила Ліза.
—Звісно, —серйозно кивнув Ігор. —Ти просто дуже активно цікавилася.
За столом знову пролунав сміх.
Ліза закотила очі.
—Дякую, Ігоре. Я бачу, ти швидко повернувся до старих звичок — дражнити мене.
—А ти швидко повернулася до старих звичок — ображатися на правду, — усміхнувся він.
—Я не ображаюся.
—Ти зараз саме це й робиш.
—Ні.
—Так.
—Ні.
—Діти, вам знову по десять років? — засміявся Матвій Григорович. Ліза обурено глянула на нього.
—Тату!
—А що? — усміхнувся Матвій Григорович. —З боку це виглядає саме так.
Навіть Саша тихо засміялася.
—Мені здається, ви ще довго будете згадувати одне одному дитинство.
—Якщо вона не перестане сперечатися, то так, —із удаваною серйозністю відповів Ігор.
—Я не сперечаюся,— буркнула Ліза.
—Знову сперечаєшся. Матвій Григорович, скільки же їй років, а?
Батько хмикнув.
—Двадцять чотири. А що?
Ігор удавано задумався.
—Та нічого. Просто деякі люди зовсім не змінюються. Вона все же така дика як у свої чотирнадцять.
Ліза звела на нього погляд і примружилася.
—Дика? Це я дика?
—Саме ти, — без тіні збентеження відповів Ігор. —Пам'ятаю, як одного разу ти ганялася за мною з граблями.
—Неправда! —Ліза аж округлила очі.
—Правда, — зі сміхом підтвердила тітка Зіна. —Щоправда, граблі були маленькі.
За столом вибухнув сміх.
—Я ганялася не просто так! — обурилася Ліза. —Він тоді вкрав моє морозиво!
—Не вкрав, а врятував від застуди, — із серйозним виглядом відповів Ігор.
—У липні?
—Саме так.
—Яка турбота, —фиркнула Ліза.
—Завжди про тебе дбав.
Ліза на мить розгубилася, а потім швидко відвела погляд, відчувши, як щоки знову починають палати.
Саша, яка сиділа поруч із батьком, усе це помітила й ледь стримала усмішку.
«Та ні... Вона справді ніяковіє», — подумала вона.
—Добре, досить вас, — засміялася тітка Зіна. —Бо подарунки так і залишаться нерозпакованими.
Тітка Зіна повільно підвелася з-за столу і ледь стримуючи усмішку, плеснула в долоні.
—Ну що, настав найочікуваніший момент вечора.
Офіціантка принесла кілька великих подарункових пакетів і поставила їх біля Саші.
—Ого... — тихо видихнула вона. —Та навіщо стільки?
—Бо день народження буває лише раз на рік, —підморгнула тітка Зіна. —І не сперечайся.
Саша лише усміхнулася й несміливо взяла перший пакунок.
—Починай, — підбадьорив Віталік. —Ми теж хочемо побачити, що там.
—Особливо Ліза, —одразу додав Ігор.
—Ну звісно, — фиркнула Ліза. —Я навіть не приховую цього.
Усі засміялися.
Саша обережно розгорнула подарунковий папір. У коробці лежав набір для професійного малювання.
Саша на мить завмерла.
Вона провела пальцями по гладкій коробці й здивовано подивилася на тітку Зіну.
—Це... для мене?
—А для кого ж іще? —усміхнулася тітка Зіна.
—Але ж я давно не малювала.
Матвій Григорович тихо подивився на доньку.
—Ти колись дуже любила це.
Саша опустила погляд.
Вона пам'ятала.
Як у дитинстві могла годинами сидіти за столом із кольоровими олівцями. Як малювала будинки, дерева, людей, вигадані світи, де все завжди було добре.
Потім життя змінилося.
Лікарні.
Обстеження.
Страх.
І якось непомітно для неї самої малювання залишилося десь далеко.
—Я мабуть, вже забула, як це робиться... Я давно не тримала олівець в руках.-тихо сказала Саша.
Тітка Зіна одразу похитала головою.
—Так не буває, Сашо. Те, що ти любила, нікуди не зникає.
—Але я стільки всього пропустила...
Її голос став тихішим.
Вона дивилася на коробку й раптом згадала, скільки всього змінилося за останні роки. Колись найбільшою проблемою було, який колір вибрати для малюнка. Потім закінчення школи, змушений підробіток у кав'ярні,а тепер хвороба. Вона забула навіть, коли робила щось для задоволення. Вона не пам'ятає, коли останній раз щось читала чи малювала. Думка про читання якраз влучно прийшла до наступного подарунку, хоч Саша й не очікувала, що хтось це помітить. Черга прийшла до подарунку від Рити і Віталіка.
Рита переглянулася з Віталіком і усміхнулася.
—Ну що, тепер наша черга.
Віталік урочисто підсунув до Саші велику коробку, загорнуту в ніжний папір.
—Одразу попереджаю, — сказав він серйозним тоном, —там щось просто вибухове.
—Тільки не кажіть,що там граната...— жахнулась тітка Зіна, тримаючись за серце.
За столом одразу пролунав сміх.
—Тітко Зіно, — засміявся Віталік, —ну яка граната? Я що, схожий на людину, яка дарує такі подарунки?
Ліза задумливо подивилася на нього.
—Якщо чесно... іноді.
—Лізо!
—Що? Я просто сказала правду.
Рита похитала головою, усміхаючись.
—Не слухайте їх. Там нічого небезпечного.
Саша обережно зняла папір із коробки. Всередині лежали збірка сучасних романів. Вона дістала одну книгу і кілька секунд просто дивилася на обкладинку.
Вона провела пальцями по гладкому паперу й тихо усміхнулася.
—Ви запам'ятали... —прошепотіла вона.
Рита нахилила голову.
—Що саме?
Саша підняла на неї погляд.
—Що я колись любила читати.
Віталік усміхнувся.
—Ну, ми ж не зовсім безнадійні. Дещо про тебе пам'ятаємо.
—Просто ти давно не брала книжки до рук, — додала Рита. —А мені здавалося, що тобі це завжди подобалося.
Саша опустила погляд на книги.
—Подобалося...
Вона тихо провела рукою по обкладинці.
—Просто потім якось стало не до цього.
Усі за столом на мить замовкли.
Вони знали чому.
Ніхто не став говорити про лікарні чи хворобу. Ніхто не хотів повертати її туди хоча б словами.
Рита лагідно усміхнулася.
—Тоді настав час повернутися.
Саша підняла очі.
—Може.
—Не "може", — втрутився Віталік. — Це офіційне завдання на майбутнє. Прочитати хоча б одну книгу.
—Одну? —перепитала Ліза.
—Ну добре, дві. Я ж не жорстокий.
—Дуже великодушно, — засміялася Ліза.
Саша теж усміхнулася.
Їй подобалося, що вони не ставилися до неї тільки як до хворої людини. Не боялися говорити про звичайні речі. Про книжки. Про малювання. Про майбутнє.
Про те життя, яке вона так боялася втратити.
—Дякую, —тихо сказала вона Риті й Віталіку.
—Не дякуй, — відповіла Рита. —Просто користуйся.
—А якщо мені не сподобається?
Віталік одразу зробив серйозне обличчя.
—Тоді ми образимося.
—Чому?
—Бо ми витратили час на вибір.
—І ти реально читав відгуки? — здивувалася Ліза.
Віталік гордо випростався.
—Звичайно.
—Не вірю.
—Чому?
—Бо ти навіть інструкції до техніки не читаєш.
За столом знову розсміялися.
—Це наклеп, —обурився Віталік.
—Це факт, —спокійно відповіла Рита.
Саша дивилася на них і сміялася разом з усіма.
Потім вона поклала книги поруч із набором для малювання.
Два маленькі подарунки.
Але для неї вони означали набагато більше.
Нагадування про те, ким вона була до хвороби.
І про те, ким ще могла стати.
—Тепер моя черга, —сказав Ігор.
—Ти не мусив.—усміхнулась Саша.
Ігор трохи знизав плечима.
—Мусив чи ні — це вже не важливо. Я хотів.
Він дістав із пакета невелику коробку, акуратно загорнуту в темний папір.
—Тільки одразу кажу, — усміхнувся він, —це не щось таке грандіозне, як від моєї мами чи Рити.
—Ігорю, — тихо сказала Саша. —Ти взагалі міг нічого не дарувати.
—Я мав,бо інакше тоді Ліза мене б не пробачила, — засміявся Ігор.
Ліза одразу повернулася до нього.
—Ей! До чого тут я? Ти б ще сказав, що я тебе змусила подарунок купувати, —обурилася Ліза.
Ігор усміхнувся.
—Ні, не змусила. Просто я знаю, що ти потім сказала б: «Ігор, ти стільки років не бачив Сашу і прийшов із порожніми руками?»
Ліза відкрила рот, щоб заперечити, але на секунду замислилася.
—Ну... можливо, я б так сказала.
—Я ж казав, —задоволено відповів Ігор.
Саша тихо засміялася.
Їй подобалося спостерігати за ними. У їхніх жартах було щось дуже знайоме. Наче вони не зустрілися після стількох років, а просто продовжили розмову з того моменту, коли колись давно розбіглися додому.
—Ну, відкривай уже, —підбадьорив Віталік.
Саша обережно розгорнула папір.
Усередині лежала невелика рамка з фотографією.
Вона завмерла.
На світлині були вони.
Ще діти.
Маленька Саша з довгою косою стояла поруч із Лізою, а біля них усміхався Ігор із розбитим коліном і м'ячем у руках.
Кілька секунд вона просто дивилася.
—Де ти це взяв?.. —тихо запитала Саша.
Ігор трохи усміхнувся.
—У мами знайшов. Вона зберегла старі фотографії.
Тітка Зіна кивнула.
—Я тоді багато чого зберігала. Ви ж були ще дітьми.
Саша провела пальцями по краю рамки.
—Я навіть не пам'ятала цю фотографію.
—А я пам'ятав, —відповів Ігор.
Вона підняла на нього погляд.
—Чому?
Ігор на мить задумався.
—Не знаю. Мабуть, тому що тоді всі були щасливі.
За столом стало трохи тихіше.
Не сумно.
Просто всі на мить повернулися в той час, коли найбільшими проблемами були розбиті коліна, дитячі сварки й те, хто першим піде гуляти.
Саша знову подивилася на фотографію.
—Дякую, Ігорю.
—Не за що.
—Ні. Серйозно.
Вона усміхнулася.
—Це, мабуть, один із найкращих подарунків.
Ігор трохи ніяково опустив погляд.
—Я радий.
Ліза спостерігала за ними й усміхнулася.
Вона знала Сашу.
Знала, що для неї зараз означали не дорогі речі.
А спогади.
Нагадування, що в її житті було не тільки те, що сталося останнім часом.
Було дитинство.
Були друзі.
Була вона сама до всіх страхів.
—Ну що, — сказала тітка Зіна, витираючи куточок ока, —здається, сьогодні ми вирішили не просто подарунки дарувати, а ще й змушувати всіх плакати.
—Я вже другий раз за вечір винен? —здивувався Матвій Григорович.
—Ні, цього разу винні всі, —усміхнулася Рита.
—Треба було дарувати щось практичне, — задумливо сказав Віталік.
—Наприклад? —запитала Ліза.
—Каструлю.
За столом запанувала тиша на секунду.
А потім усі засміялися.
—Віталіку, — похитала головою Рита, —після фотографії й книжок ти пропонуєш каструлю?
—А що? Корисно.
—Ти просто не вмієш бути романтичним, —сказала Ліза.
—Неправда. Я дуже романтичний.
—Наведи приклад.
Віталік задумався.
—Я одного разу купив Риті квіти.
—Одного разу за десять років, — уточнила Рита.
—Але ж купив.
Саша сміялася разом з усіма.
І в цей момент їй знову стало легко.
Наче цей вечір ніколи не був про лікарні.
Про аналізи.
Про страх.
Він був просто про людей.
Про тих, хто сидів поруч.
Коли останній подарунок уже лежав біля неї, тітка Зіна подивилася на Сашу уважніше.
—Ну що, імениннице, задоволена?
Саша обвела поглядом стіл.
Подарунки.
Усмішки.
Рідні обличчя.
І тихо кивнула.
—Дуже.
Матвій Григорович усміхнувся.
—І що найбільше сподобалося?
Саша задумалася.
Вона могла назвати книги.
Набір для малювання.
Фотографію.
Але відповідь прийшла сама.
—Те, що ви всі тут.
На кілька секунд ніхто не сказав нічого.
А потім Ліза простягнула руку й легко стиснула її пальці.
—Ми нікуди не йдемо, Сашо.
Саша усміхнулася. Сльози раптово прорвались,і їй стало соромно.
Вона швидко опустила погляд, намагаючись витерти їх долонею, ніби могла приховати те, що відбувалося всередині.
—Вибачте… —тихо прошепотіла вона. —Я просто…
Вона не закінчила. Не знала, як пояснити, що ці сльози були не від суму. А від того, наскільки сильно вона боялася знову втратити все це.
Родину.
Тих, хто залишився поруч, коли вона сама вже майже перестала вірити, що матиме майбутнє.
Матвій Григорович нічого не сказав. Він лише підійшов ближче й обережно поклав руку їй на плече.
—Не треба вибачатися, доню.
Це слово знову змусило її заплакати.
—Я хочу, щоб наступного року ми зустріли мій день народження так само… у колі моїх рідних, — тихо сказала Саша, витираючи сльози. —Тітко… будь ласка, більше не зникайте з мого життя.
Тітка Зіна завмерла і Ігор разом з нею.
—Ми нікуди не зникнемо. Ми будемо поруч. Тепер точно. І твоє наступне день народження ми теж зустрінемо разом. І через рік, і через багато років після цього.
Ігор кивнув, дивлячись на Сашу з теплою усмішкою.
—Ти навіть не уявляєш, як сильно ми хочемо це зробити, — сказав він.—На жаль смерть твоєї мами розлучила наші родини на десять років, але тепер ми маємо шанс усе виправити.
Він на мить замовк, ніби підбираючи правильні слова.
—Я часто думав про те, скільки всього ми втратили. Скільки моментів могли прожити разом. Скільки разів могли підтримати одне одного. Але минуле вже не повернути. Ми не можемо змінити те, що сталося.
Ігор подивився на Лізу, потім на Матвія Григоровича.
—Але ми можемо зробити так, щоб більше ніхто з нас не залишався сам.
Саша слухала його, і в грудях знову защеміло. Ще зовсім недавно вона була впевнена, що в неї нічого не залишилося. Що після всіх втрат її життя вже ніколи не стане таким, як раніше.
А тепер вона сиділа за столом.
Поруч був її тато.
Її сестра.
Люди, яких вона боялася втратити найбільше.
І ті, хто повернувся до її життя після довгих років мовчання.
—Я так довго мріяла про це… —тихо сказала Саша. —Просто не вірила, що колись це станеться.
Ліза усміхнулася крізь сльози.
—А тепер повір.
Саша подивилася на них усіх і кивнула.
—Тепер повірю. Тому запрошую всіх хто тут на мій наступний день народження, —сказала Саша, трохи усміхаючись крізь сльози. —І не просто запрошую… але хочу, щоб ви всі пообіцяли мені, що ми зберемося ось так само. Разом.
—Обіцяємо, —першою сказала Ліза.
Її голос був тихим, але впевненим.
—Обіцяємо, —повторив Матвій Григорович.
Тітка Зіна витерла сльозу, яка непомітно скотилася по щоці, і кивнула.
—Обіцяємо, Сашо.
Ігор усміхнувся.
—А я навіть більше скажу. Наступного року ми не просто прийдемо. Ми допоможемо тобі все організувати так, щоб ти знову сиділа за цим столом і сварила нас за те, що ми принесли забагато подарунків.
Саша тихо засміялася.
—Обіцяю. Все буде так само але можливо без кафе і з… іншою зовнішністю.
Всі присутні окрім Віталіка і Ігора зрозуміли про що Саша, можливо ті про́сто не надали особливого значення. Для них це був лише невинний жарт.
—Цікаво буде подивитись.—усміхнувся Ігор.
Однак тітка Зіна не засміялася. Батько теж опустив очі. Він просто сидів мовчки, дивлячись на доньку.
Матвій Григорович знав, що за її жартом ховається щось більше. Можливо, Саша й сама не хотіла показувати, наскільки сильно її лякають зміни, які можуть чекати попереду.
Вона завжди намагалася усміхатися.
Навіть тоді, коли всередині було зовсім не так легко.
Тітка Зіна теж це зрозуміла. Вона подивилася на Сашу й на мить затримала погляд на її обличчі.
Їй хотілося сказати, що все буде добре. Але як можна було обіцяти те, чого ніхто не знав напевно?
Як можна було сказати людині, що всі її страхи марні, коли іноді життя саме вирішує перевірити нас там, де ми цього найменше очікуємо?
Тітка Зіна лише сильніше стиснула пальці на чашці й тихо сказала:
—Знаєш, Сашо… я думаю, що неважливо, якою ти будеш наступного року.
Саша підняла на неї очі.
—Головне, щоб ти була щасливою.
Ці слова змусили Сашу усміхнутися.
—Я буду. Я не дозволю хворобі забрати в мене моє життя, —тихо сказала Саша.
Вона вимовила це майже впевнено.
Так, ніби сама себе переконувала.
Матвій Григорович уважно подивився на доньку. Він почув не лише її слова. Він почув той страх, який вона намагалася сховати за усмішкою.
—Ось бачиш, —м’яко сказав він. —Це і є моя Саша.
—Яка? —тихо запитала вона.
—Та, яка завжди бореться. Навіть коли боїться.
Саша опустила погляд.
Вона не хотіла, щоб вони бачили, як сильно їй іноді страшно. Не хотіла знову ставати тією дівчиною, яку всі жаліють.
Їй хотілося просто жити.
Планувати наступний день народження.
Вибирати подарунки для інших.
Сміятися за одним столом зі своєю родиною.
—Тату… —тихо сказала вона. —Пообіцяй мені дещо.
—Що саме?
—Що, що б не сталося, ми не будемо втрачати такі моменти.
Матвій Григорович ледь помітно стиснув її плече.
—Обіцяю, доню.
Ліза усміхнулася.
—А я обіцяю, що навіть якщо ти наступного року вирішиш зробити найжахливішу зачіску у світі, я все одно прийду на твій день народження.
Саша засміялася крізь сльози.
—Дякую за підтримку.
—Я сестра. Моя робота—трохи тебе дратувати.
За столом знову почувся сміх.
І на кілька хвилин Саша дозволила собі просто бути щасливою.
Не думати про страхи.
Не думати про майбутнє.
Просто сидіти поруч із людьми, яких любила найбільше.
Вона ще не знала, що життя справді перевірить її.
Що попереду будуть дні, коли їй доведеться згадати ці слова.
«Я не дозволю хворобі забрати в мене моє життя».
Але зараз це був просто вечір її дня народження.
Вечір, коли її родина знову була разом.