35

Саша прокинулася за п'ять хвилин до будильника.
У кімнаті було тихо.
За вікном крізь щілину між шторами пробивалося тьмяне осіннє світло.
Неділя.
Вона ще кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю.
Потім повільно повернула голову до календаря, що висів на стіні.
Сьогоднішню дату вона знала й без нього.
День народження.
Двадцять років.
Колись ця цифра здавалася їй такою дорослою.
Тепер вона майже нічого не відчувала.
Лише дивну порожнечу.
Саша сіла на ліжку й обережно потерла обличчя долонями.
—З днем народження... —тихо сказала вона сама собі.
Чомусь ці слова прозвучали зовсім не святково.
За дверима вже чулося, як хтось ходить квартирою.
Грюкнули дверцята шафи.
На кухні дзенькнув посуд.
Пахло свіжозвареною кавою й домашньою випічкою.
Тато прокинувся раніше.
Вона знала чому.
Він завжди хвилювався перед її днем народження більше, ніж вона сама.
Саша підвелася й підійшла до дзеркала.
Довго дивилася на своє відображення.
Бліде обличчя.
Трохи втомлені очі.
Вона спробувала усміхнутися.
Посмішка вийшла дивною.
Наче чужою.
—Треба хоча б сьогодні не засмучувати їх... —тихо прошепотіла вона.
Вона швидко одягнулася, зібрала волосся у хвіст і ще раз глянула на себе.
Ніби все як завжди.
Але всередині було якось незвично.
Вона не могла пояснити чому.
Лише відчувала, що сьогодні думає набагато більше, ніж говорить.
І це вже починали помічати навіть вона сама.
Глибоко вдихнувши, Саша відчинила двері своєї кімнати й вийшла в коридор. Виходячи з кімнати Саша здригнулася,бо на кухні щось із гучним дзенькотом упало на підлогу.
—Ой!— почувся розгублений голос Матвія Григоровича.
Саша швидко пішла на звук.
—Тату, що сталося?
Зайшовши на кухню, вона побачила батька, який стояв біля столу й винувато дивився на уламки чашки, що розсипалися по підлозі.
—Та нічого... —ніяково усміхнувся він. —Руки сьогодні якісь неслухняні.
Саша одразу зрозуміла.
Не руки.
Він просто хвилювався.
—Не рухайся, — сказала вона. —Зараз приберу.
Вона вже хотіла нахилитися, але Матвій Григорович швидко похитав головою.
—Ні-ні. Не треба. Ще поріжешся. Не хочу щоб у свій день народження ти поранилася.
Саша ледь усміхнулася.
—Тату, це всього лише чашка.
—А ти — всього лише моя донька, —тихо відповів він.
Вона похитала головою.
—Саме тому й приберу. Це не важко. Приберу.
Батько неохоче відступив убік.
—Тільки обережно, — тихо сказав він.
Саша кивнула.
Вона взяла совок і віник, повільно зібрала великі уламки, потім уважно підмела дрібні скалки.
Матвій Григорович увесь цей час не зводив із неї очей.
—Тату, — не підводячи голови, усміхнулася Саша, —не дивись так, ніби я зараз операцію проводжу.
Він тихо видихнув.
—Не можу.
—Чому?
—Бо хвилююся.
Вона поставила совок біля смітника й випросталася.
—Через розбиту чашку? Не варто.
Матвій Григорович сумно всміхнувся.
—Не через чашку, доню.
Саша на мить завмерла.
Вона й без пояснень зрозуміла, що він мав на увазі.
—Тату...
—Сьогодні твій день народження. А я з самого ранку боюся навіть не те сказати, не так подивитися... Наче від цього щось залежить.
Саша заплющила очі.
—Головне — мені не думати, — тихо сказала Саша, намагаючись усміхнутися.
Матвій Григорович уважно подивився на доньку.
—Не думати про що?
Вона на мить замовкла.
—Про все.
Батько сумно всміхнувся.
—Це складне завдання.
—Особливо для мене.
Вона викинула уламки чашки у смітник, помила руки й повернулася до столу.
На кухні знову стало тихо.
Лише чайник тихо шумів на плиті.
Матвій Григорович підійшов до доньки й обережно торкнувся її плеча.
—З днем народження, сонечко.
Саша підняла на нього очі.
Вона чекала цих слів.
І водночас боялася їх.
Бо вони ніби робили цей день справжнім.
—Дякую, тату.
Він усміхнувся й міцно обійняв її.
Як у дитинстві.
Обережно.
Наче боявся зробити боляче.
Саша заплющила очі й теж обійняла його.
—Я люблю тебе, —майже пошепки сказав він.
У неї защеміло в грудях.
—І я тебе люблю.
Вони ще кілька секунд стояли мовчки.
Потім із коридору почувся сонний голос:
—Ви вже без мене обіймаєтеся?
Саша й батько одночасно озирнулися.
На кухні стояла Ліза.
Розкуйовджене волосся, тепла піжама й ще зовсім сонний погляд.
—Це несправедливо, — буркнула вона. —Іменинницю першою мала привітати я.
Саша не стримала усмішки.
—То привітай.
Ліза швидко підійшла до неї й міцно обійняла.
—З днем народження, сестричко.
Потім трохи відсторонилася й уважно подивилася їй в очі.
—І навіть не думай сьогодні сумувати. Домовилися?
Саша ледь усміхнулася.
—Постараюся.
Ліза примружилася.
—Ні. Не «постараюся», — Ліза похитала головою. —Сьогодні ти просто будеш Сашею. Не пацієнткою. Не людиною, яка весь час про щось хвилюється. Просто моєю молодшою сестрою.
Саша тихо всміхнулася.
—Це наказ?
—Саме так.
—А якщо я не послухаюся?
—Тоді ми з татом будемо тебе безперервно годувати, поки не здасися.
Матвій Григорович удавано серйозно кивнув.
—План уже готовий.
—І торт теж, — додала Ліза змовницьким тоном.—І подарунок...
Батько закотив очі.
—Лізо... — з удаваною суворістю промовив Матвій Григорович. —Ми ж домовлялися.
Ліза одразу прикрила рота долонею.
—Ой...
Вона винувато подивилася на Сашу.
—Я нічого не казала.
Саша перевела здивований погляд з Лізи на батька.
—Про що ви домовлялися?
—Ну все подарунок до кафе не доживе.— тяжко зітхнув батько.—Лізо,неси його.
Ліза одразу оживилася.
—Я?
Матвій Григорович подивився на неї з удаваною строгістю.
—Ти.
—А можна я хоча б зроблю вигляд, що не чула?
—Ні.
Ліза засміялася й розвернулася до коридору.
—Добре, добре. Іменинниця має право на сюрприз.
Саша проводжала її поглядом, усе ще трохи розгублена.
—Тату, ви що, щось придумали?
Матвій Григорович усміхнувся.
—А що, не можна?
—Можна. Просто... я не очікувала.
Він подивився на неї.
—Чому? Моя доня не має права на сюрпризи?
Саша опустила очі.
—Має... мабуть...
—Мабуть?— здивовано перепитав Матвій Григорович.
Саша ледь усміхнулася.
—Просто... останнім часом я звикла, що все навколо пов'язане тільки з лікарями, аналізами і грошима.
Її голос став тихішим.
—Я якось забула, що можуть бути ще звичайні речі. Забула, як бути звичайною дівчиною.
Саша присіла на стілець,бо відчула у колінах легку біль. Однак вона зробила вигляд, що просто захотіла перепочити. Вона ледь помітно скривилася, сподіваючись, що батько нічого не помітить.
Та Матвій Григорович знав свою доньку надто добре.
—Сашо... —тихо покликав він.
Вона одразу підняла голову.
—Що?
—Усе добре?
—Так.
Відповідь пролунала надто швидко.
Він кілька секунд мовчки дивився на неї.
—Точно?
Саша усміхнулася.
—Тату, чесно. Просто трохи затерпли ноги. Я ж тільки прокинулася.
Матвій Григорович хотів щось сказати, але в цю мить із коридору долинув голос Лізи:
—Можна заходити?
—Якщо ти несеш  його, то вже заходь, —усміхнувся Матвій Григорович.
—Несу! І він, між іншим, важчий, ніж здається, —долинуло з коридору.
За мить Ліза зайшла на кухню, тримаючи в руках акуратно загорнуту в світлий папір коробку, перев'язану синьою стрічкою.
Вона урочисто поставила її перед Сашею на стіл. Саша здивовано подивилася на коробку.
—Це... мені?
—Ні, сусідам, — не втрималася Ліза. —Звісно, тобі.
Матвій Григорович тихо засміявся.
—Відкривай.
Саша обережно провела пальцями по стрічці.
Вона навіть не поспішала її розв'язувати.
Чомусь їй стало страшно.
Не через подарунок.
Через те, що люди, які сиділи поруч, так щиро усміхалися.
Вона давно не бачила їх такими.
Нарешті Саша повільно розв'язала бант і відкрила коробку.
На мить вона завмерла.
Усередині лежав ноутбук. Такий новий, блискучий, срібний.
Саша замерла на мить,бо не могла повірити власним очам.
Новий ноутбук.
Вона кілька секунд просто дивилася на нього, не наважуючись навіть торкнутися.
—Тату... — її голос майже зник. —Це...
Матвій Григорович трохи ніяково всміхнувся.
—Подобається?
Саша повільно підняла на нього очі.
—Він же... дуже дорогий...
Усмішка на його обличчі стала трохи винуватою.
—Не дорожчий за твою усмішку.
Вона одразу похитала головою.
—Тату, навіщо?.. Зараз... зараз зовсім не час для таких покупок.
Ліза тихо фиркнула.
—Знала, що саме це ти й скажеш. А твій старомодний, важкий монітор з системним блоком давно пора відправити на металобрухт.
Саша ледь усміхнулася.
—Він не настільки старий.
Ліза підняла брови.
—Сашо, він працює довше, ніж я вмію нормально прокидатися зранку.
—Неправда.
—Правда. Він кожного разу думає по п'ять хвилин, перш ніж відкрити одну сторінку.
Матвій Григорович тихо засміявся.
—Ліза має рацію. На ньому ще ваша мати будучи вагітною тобою дивилася безглузді фільми і плакала. Тому йому пора на пенсію.
—Тату…ні...
—Так. Сьогодні ми його приберемо з твого столу,а замість нього буде цей.— сказав Матвій Григорович, кивнувши на ноутбук.
Саша ще кілька секунд дивилася на нього.
Потім тихо провела пальцями по кришці.
—Я навіть не знаю, що сказати...
—Можна просто сказати «дякую», — усміхнулася Ліза.—Це не все.
Ліза вискочила з кухні так швидко,що Саша цього разу не могла нічого сказати.
—Тату, що ви ще придумали?— показово похмурилась Саша.
Матвій Григорович удавано загадково всміхнувся.
—Якщо я зараз усе розповім, то який же це буде сюрприз?
Саша тихо зітхнула.
—Мені багато подарунків не потрібно. Краще...
Саша швидко замовкла, розуміючи що її слова можуть засмутити рідних.
—Що краще?—тихо запитав Матвій Григорович.
Вона опустила погляд.
—Краще... щоб ви не витрачали на мене стільки грошей. Вам ще буде потрібно витягувати мене з ями...
"Яма“ цього слова Саша ще не вживала, не при батькові, не при сестрі.
Тому батько зовсім тепер не зрозумів, про що та.
—З якої ями..?— не зрозумів батько.
—Тато...я...
Вона різко замовкла.
Серце глухо вдарилося об груди.
«Що я зараз сказала?..»
Матвій Григорович уважно дивився на доньку.
—З якої ями, Сашо?
Вона поспіхом відвела погляд.
—Я... не так висловилася.
—З якої..?— тихо промовив він знову.
—"ямою" я називаю Лейкемію...— зізналася дівчина.— Адже з неї не кожен вибирається... Не кожен...
Матвій Григорович зблід. Дуже. Він не очікував почути ці слова саме сьогодні.
Саме від неї. У світлий день народження своєї і досі маленькою дівчинки, що рівно двадцять років тому, він взяв на руки в пологовому будинку.
Вона тоді була такою маленькою.
Ледь уміщалася в його долонях.
Перший крик.
Перший погляд.
Перша усмішка.
Усе це промайнуло перед очима за одну мить.
І тепер ця ж сама дівчинка сиділа навпроти нього й спокійним, майже змиреним голосом говорила про смерть.
У грудях боляче стиснуло.
—Не кажи так... —ледве чутно промовив він.
Саша винувато опустила голову.
—Пробач... Я не хотіла...
—Не кажи, що не кожен вибирається, — тихіше повторив Матвій Григорович. —Ти ще навіть не почала лікування.
Його голос тремтів.
Він намагався говорити спокійно, але це давалося дедалі важче.
—Ми будемо боротися.
Саша мовчала.
—Чуєш мене? — він обережно взяв її за руку. —Ми будемо боротися до останнього.
Її очі повільно наповнилися слізьми.
—А якщо...
—Ніяких «якщо».
Вперше за весь ранок його голос прозвучав твердо.
—Я не дозволю тобі зараз прощатися з життям. Не у цей особливий день. Ні завтра, ні через місяць, навіть не через рік. Навіть якщо буде важко.
Матвій Григорович на мить замовк, ніби збирався з силами.
—Поки ти сама дихаєш, поки твоє серце б'ється, поки лікарі кажуть, що є шанс... ми не маємо права здаватися.
Батько відвернувся,бо у очах уже стояли сльози.
Він швидко провів долонею по обличчю, сподіваючись, що донька цього не помітить.
Але Саша помітила.
—Тату...
Її голос був зовсім тихим.
Матвій Григорович повільно повернувся до неї.
—Знаєш, чого я найбільше боюся? — ледве чутно запитав він.
Саша мовчки похитала головою.
—Не лікарень. Не аналізів. Не хіміотерапії. Не того, що ти втратиш волосся, адже понад три роки твоя мати жила без нього. Я звик... — тихо сказав Матвій Григорович.
Він замовк.
Слова давалися йому важко.
Саша дивилася на нього, затамувавши подих.
Вона ніколи не чула, щоб тато так говорив.
Не як чоловік, який завжди знає, що робити. Не як людина, яка заспокоює інших.
А просто як батько, якому страшно.
—А чого тоді? —ледь чутно запитала вона.
Матвій Григорович стиснув її руку.
—Я боюся, що одного дня прокинуся і не зможу тобі допомогти.
У Саші защеміло в грудях.
—Тату...
—Я все життя думав, що якщо щось станеться, я тебе захищу. Коли ти була маленькою — я носив тебе на руках. Коли ти падала — піднімав. Коли тобі було страшно — казав, що все буде добре.
Він сумно усміхнувся.
—А тепер я сиджу навпроти тебе і розумію, що не можу просто забрати цей біль.
Саша опустила очі.
—Я не хотіла, щоб вам було так боляче...
—Доню.
Його голос став м'якшим.
—Тобі не треба вибачатися за те, що ти захворіла.
Ці слова змусили її завмерти.
—Я знаю...
—Ні, не знаю. Бо ти постійно думаєш про нас. Про гроші. Про те, як ми переживаємо. Про те, чи не стане тобі гірше.
Він похитав головою.
—А ти забуваєш про головне.
—Що?
—Що ти маєш право боятися.
Саша мовчала.
—Ти маєш право плакати. Маєш право злитися. Маєш право питати: «Чому я?»
Його голос зірвався.
—Але ти не маєш права вирішувати наперед, що програла.
Сльоза повільно скотилася по щоці Саші.
—Я просто не знаю, що буде далі...
—Я теж не знаю.
Вона здивовано подивилася на нього.
Матвій Григорович чесно кивнув.
—Я не буду брехати тобі й казати, що буде легко. Не буду говорити, що нічого страшного. Будуть важкі дні.
Він зробив паузу.
—Але ми пройдемо їх разом.
У цей момент біля дверей тихо схлипнула Ліза.
Вони обоє озирнулися.
Вона стояла там, тримаючи в руках ще один маленький пакунок, і витирала очі.
—Ви могли б хоча б попередити, що тут буде така важка розмова зранку, — тихо сказала вона, намагаючись усміхнутися.
Саша теж ледь усміхнулася крізь сльози.
—Ти все чула?
Ліза підійшла ближче.
—А ти як думаєш? Навіть подарунок ледве не випав із рук, коли це почула.
Ліза поклала пакунок на стіл і сіла поруч із Сашею.
Кілька секунд вона просто дивилася на сестру.
Не як на хвору. Не як на людину з діагнозом.
А просто на свою Сашу.
—Ти знаєш, що мене найбільше злить? —тихо запитала Ліза.
Саша здивовано подивилася на неї.
—Що?
Ліза витерла сльозу й сумно всміхнулася.
—Що ти вирішила все це пережити сама.
—Я не...
—Сашо, — перебила її Ліза. —Ти знову хочеш сказати, що все нормально?
Дівчина замовкла.
Бо саме це вона й хотіла сказати.
—Ти сидиш тут, тобі страшно, тобі боляче, а ти переживаєш, що ми витратимо гроші на ноутбук.
Саша опустила погляд.
—Я просто не хочу бути для вас проблемою.
Матвій Григорович одразу похитав головою.
—Ти ніколи не була проблемою.
—Але лікування...
—Лікування — це не ти, доню.
Саша підняла очі.
Батько дивився на неї дуже серйозно.
—Зрозуміла? Лейкемія — це хвороба. Не ти.
У неї затремтіли губи.
—Просто... коли лікар сказав про третю стадію... — тихо сказала вона. —У мене таке відчуття, ніби моє життя раптом зупинилося.
Ліза стиснула її руку.
—Воно не зупинилося.
—А якщо зміниться?
—Зміниться, — чесно відповіла Ліза. —Можливо, буде важко. Можливо, будуть дні, коли ти зненавидиш усіх лікарів і захочеш викинути всі таблетки у вікно.
Саша ледь усміхнулася.
—Це дуже заспокоює.
—Я просто реалістка, — серйозно сказала Ліза, але потім сама не втрималася від усмішки. —Але знаєш що?
—Що?
—У тебе буде ще багато днів, коли ти будеш сміятися. Будуть дні, коли ти забудеш про лікарню хоча б на кілька годин.
Саша мовчала.
Вона хотіла повірити.
Але страх усе ще сидів десь глибоко всередині.
Матвій Григорович помітив це.
—Доню.
—Так?
—Сьогодні тобі двадцять років.
Вона кивнула.
—І я хочу, щоб ти запам'ятала цей день не як день, коли ми плакали через діагноз.
Він подивився на неї тепло.
—А як день, коли ти вперше зрозуміла, що не одна.
Саша опустила голову.
Кілька секунд вона мовчала.
А потім тихо сказала:
—Я боюся.
Матвій Григорович стиснув її руку.
—Я знаю.
—Дуже.
—Я знаю.
—Мені страшно йти до лікарні.
—Я знаю.
—Страшно починати лікування.
—Я знаю, доню.
Його голос був тихим.
—Але я буду поруч.
Ліза кивнула.
—І я.
Саша подивилася на них.
На двох людей, які ще вчора жили звичайним життям.
А сьогодні разом із нею зайшли в цей страшний світ.
І раптом їй стало трохи легше.
Не тому, що лейкемія зникла.
Не тому, що попереду стало менше болю.
А тому, що їй більше не потрібно було нести цей страх самій.
Ліза посунула до неї маленький пакунок.
—А тепер...
Саша подивилася на нього.
—Що це?
—Твій другий подарунок.
—Після такої розмови?
—Саме після такої, — відповіла Ліза. —Бо я хочу, щоб ти пам'ятала не тільки про хворобу.
Саша обережно відкрила пакунок. Він був таким маленьким, що вона навіть не могла уявити, що там може бути.
Всередині лежала невелика коробочка.
Вона здивовано подивилася на Лізу.
—Що це?
—Відкрий.
Саша повільно зняла кришку.
На мить вона завмерла.
Усередині лежав тонкий срібний ланцюжок.
Саша обережно дістала його з коробочки.
На ньому була маленька підвіска у формі серця.
Вона кілька секунд просто дивилася на неї.
—Лізо...
Сестра усміхнулася крізь сльози.
—Це не просто прикраса.
Саша провела пальцями по холодному металу.
—А що тоді?
Ліза тихо взяла ланцюжок і показала їй маленький напис на зворотному боці підвіски.
Саша нахилилася ближче.
Там було вигравіюване одне слово.
«Живи»
—Лізо...
Голос Саші затремтів.
Вона ще раз провела пальцем по маленькому напису.
Одне слово.
Таке просте.
Але зараз воно здавалося важчим за будь-які довгі промови.
—Коли я шукала подарунок, — тихо продовжила Ліза, — я хотіла знайти щось таке, що завжди буде з тобою.
Вона подивилася на підвіску.
—Спочатку думала купити щось красиве. Потім щось дороге. А потім зрозуміла, що зараз тобі не потрібна просто річ.
Саша мовчки слухала.
—Тобі потрібно щось, що нагадуватиме тобі про те, заради чого ти маєш боротися.
У Саші защеміло в грудях.
Вона знову подивилася на напис.
«Живи».
Одне слово.
Але воно ніби говорило набагато більше.
—Ти думаєш, я здамся? —тихо запитала Саша.
Ліза одразу похитала головою.
—Ні.
Вона усміхнулася.
—Я думаю, що ти будеш боятися. Будеш плакати. Будеш злитися. Можливо, будеш казати, що більше не можеш.
Ліза стиснула її руку.
—Але потім все одно піднімешся.
Саша опустила погляд.
—А якщо я не зможу?
Матвій Григорович одразу відповів:
—Тоді ми піднімемо тебе.
Вона подивилася на нього.
—Тату...
—Що?
—Я вже не маленька.
Він ледь усміхнувся.
—Для мене ти завжди будеш тією маленькою дівчинкою, яка засинала в мене на руках.
Саша не стримала сліз.
—Мені двадцять.
—І що?
Він знизав плечима.
—Мені за два тижні вже п'ятдесят три, але я ще не вважаю себе старим пердуном...—з удаваною образою сказав Матвій Григорович.
Ліза не витримала й пирснула зі сміху.
—Тату!
—А що? — удавано здивувався Матвій Григорович. —Хіба неправду сказав?
—Слово «пердун» у такій серйозній розмові звучить... дуже несподівано, —крізь сміх відповіла Ліза.
Саша теж не стрималася.
Уперше за весь ранок вона засміялася щиро.
Не голосно.
Але по-справжньому.
Матвій Григорович полегшено видихнув.
Саме цього він і хотів.
Хоч на хвилину забрати її думки від лікарень.
—Ну ось, — усміхнувся він. —Нарешті бачу свою доньку.
Саша витерла сльози, які тепер змішалися зі сміхом.
—Тату, ти невиправний.
—Зате спрацювало.
—Це правда, —тихо погодилася вона.
Матвій Григорович ніжно погладив її по голові.
—І запам'ятай одну річ.
Саша підняла на нього очі.
—Тобі двадцять років. Попереду лікування. Воно буде непростим. Можливо, іноді тобі здаватиметься, що сил більше немає.
Він зробив коротку паузу.
—Але поки я живий, ти не пройдеш через це сама.
Саша міцніше стиснула в долоні срібну підвіску.
—Обіцяєш?
—Обіцяю.
—І я, — одразу сказала Ліза. —Навіть якщо ти почнеш бурчати на всіх через хіміотерапію, випадіння волосся чи лікарняну їжу.
Саша сумно всміхнулася.
—Можливо, я справді буду бурчати.
—Не можливо, а точно, —підморгнула Ліза. —Я тебе знаю.
Матвій Григорович засміявся.
—От бачиш, у нас уже є план.
—Який ще план? — здивувалася Саша.
—Дуже простий, — відповів він. — Крок за кроком. Спочатку сніданок. Потім кафе. Потім завтра. Потім перший день лікування. Потім другий.
Він обережно накрив її руку своєю.
—Ми не будемо жити одразу всім майбутнім. Ми проживемо кожен день окремо.
Саша мовчки кивнула.
Ці слова чомусь заспокоїли її більше, ніж будь-які запевнення, що «все буде добре».
Бо вони були чесними.
Попереду справді чекала боротьба.
Але зараз...
Зараз вона була вдома.
Поруч із татом і сестрою.
І вперше після того страшного діагнозу відчула, що страх можна хоча б ненадовго розділити на трьох. Під час сніданку Саша просто мовчала.
Не тому, що не хотіла говорити.
Їй було добре слухати.
Ліза щось захоплено розповідала про сусідку, яка знову переплутала їхній поштовий ящик, Матвій Григорович жартував, що після такого ранку йому точно потрібна ще одна чашка кави, але вже не керамічна.
Вони навмисно говорили про звичайні речі.
Ніби намагалися хоч ненадовго вигнати з квартири слово «лейкемія».
Саша сиділа, тримаючи долоню на теплому горнятку з чаєм, і мовчки дивилася на рідних.
«Вони стараються...»
Від цієї думки в грудях одночасно ставало і тепло, і боляче.
Вона знала, що кожен із них зараз усміхається через силу.
Просто заради неї.
Батько, ледве допивши каву, поставив чашку на стіл і глянув на годинник.
—Нам уже потроху треба збиратися, —тихо сказав він. —Якщо хочемо встигнути до кафе, не варто виходити в останню хвилину.
Ліза одразу кивнула.
—Я тільки переодягнуся. П'ять хвилин.
—Знаю я твої п'ять хвилин, — усміхнувся Матвій Григорович.
—Цього разу чесно.
Вона підморгнула Саші й швидко зникла в коридорі.
На кухні залишилися лише вони удвох.
Матвій Григорович кілька секунд мовчав, ніби вагаючись, чи варто щось говорити.
Потім тихо промовив:
—Доню...
Саша підняла очі.
—Дякую тобі.
Вона здивувалася.
—За що?
Він сумно всміхнувся.
—За те, що сказала правду.
Саша мовчки дивилася на нього.
—Мені було дуже боляче це чути... Але ще страшніше було б, якби ти все тримала в собі.
Вона повільно кивнула.
—Я просто... більше не змогла мовчати.
—І правильно.
Матвій Григорович накрив її долоню своєю.
—Домовимося?
—Про що?
—Якщо тобі буде страшно... або боляче... якщо ти навіть серед ночі прокинешся від поганих думок...
Він зробив коротку паузу.
—Не мовчи.
Саша відчула, як до горла знову підступає клубок.
—Добре.
—Пообіцяй.
Вона легенько стиснула його руку.
—Обіцяю.
Саме в цю мить із кімнати долинув голос Лізи:
—Тату! Ти бачив мою синю сумочку?
Матвій Григорович усміхнувся.
—Якщо вона там, де й учора, то ні.
—Дуже смішно!
Саша тихенько засміялася.
За кілька секунд Ліза вже забігла на кухню, тримаючи сумочку в руках.
—Знайшла.
—Дивно, — удавано серйозно сказав батько. —І хто ж її знайшов?
—Я.
—От бачиш. Значить, вона й була там, де ти її залишила.
Ліза закотила очі.
—Не руйнуй мою драму.— сказала вона і знову вийшла в коридор.
Матвій Григорович засміявся.
—Ходімо, поки іменинниця не передумала святкувати.
—Тату...я...
Саша так і не закінчила.
Матвій Григорович одразу уважно подивився на неї.
—Що, сонечко?
—А що буде якщо я у когось... Закохаюсь?
—Тобто,що буде?— похмурився батько.
Саша ніяково усміхнулася.
— Ну... якщо це станеться вже після початку лікування...Скоро...
—Ти вже когось... зустріла? —перепитав Матвій Григорович.
У його голосі не було злості.
Лише здивування.
І, можливо, трохи страху.
Саша одразу зрозуміла, як це прозвучало.
Вона швидко похитала головою.
—Ні, тату. Ні.
—Точно?
—Точно, — тихо відповіла вона. —Я просто...
Вона замовкла, підбираючи слова.
Матвій Григорович уважно дивився на неї.
—Просто що?
Саша опустила погляд на свої руки.
На пальці, які ще кілька хвилин тому тримали срібну підвіску з одним словом.
«Живи».
—Просто я подумала... що буде, якщо колись це станеться.
—Колись?
Вона кивнула.
—Ну... якщо хтось з'явиться в моєму житті. Якщо я комусь сподобаюся. Якщо я...
Її голос став тихішим.
—Якщо людина дізнається, що я хвора.
Матвій Григорович кілька секунд мовчав.
Він не очікував такого питання.
Не тому, що воно було дивним.
А тому, що за ним він почув не цікавість.
А біль.
Саша боялася не кохання.
Вона боялася, що через хворобу хтось від неї відвернеться.
—Доню...
Він сів навпроти неї.
—Ти думаєш, що через лейкемію ніхто не зможе тебе полюбити?
Саша не відповіла.
Але її мовчання було відповіддю.
Матвій Григорович важко видихнув.
—Сашо, подивись на мене.
Вона підняла очі.
—Ти зараз хвора. Так.
Вона здригнулася від цих слів.
Але він одразу продовжив:
—Але ти не стала іншою людиною.
—Але...
—Ні, послухай.
Він м'яко стиснув її руку.
—У тебе залишився твій характер. Твій сміх. Твоя доброта. Твої звички. Твої мрії. Ти все ще Саша.
Вона мовчала.
—Хвороба не забирає в тебе право бути коханою.
У неї защеміло в грудях.
—А якщо людина злякається?
Матвій Григорович сумно всміхнувся.
—Тоді це буде не та людина.
Саша подивилася на нього.
—Так просто?
—Ні, доню. Не просто.
Він чесно похитав головою.
—Люди можуть боятися. Можуть не знати, що сказати. Можуть розгубитися. Але справжня людина не піде тільки тому, що тобі важко.
Він зробив паузу.
—І ще.
—Що?
—Не вирішуй за когось наперед.
Саша здивовано подивилася на нього.
—Що ти маєш на увазі?
—Не думай: «Я хвора, тому я не маю права на стосунки». Не думай: «Я буду тягарем».
Його голос став серйознішим.
—Бо це неправда.
Саша опустила очі.
—Я просто боюся, що хтось побачить у мені тільки хворобу.
Матвій Григорович на мить замислився.
—Знаєш, що я бачу?
Вона подивилася на нього.
—Свою доньку.
Він усміхнувся.
—Ту саму дівчинку, яка у п'ять років сварилася зі мною, бо я не дозволив їй самій полагодити велосипед.
Саша ледь усміхнулася.
—Я тоді могла.
—Ти тоді впала через дві хвилини.
—Але майже полагодила.
—Саме це я й кажу.
Вони обоє тихо засміялися.
Але потім Саша знову стала серйозною.
—А якщо я закохаюся під час лікування?
Матвій Григорович замислився.
Він не хотів відповідати як батько, який просто забороняє.
Він хотів відповісти чесно.
—Тоді...
Він зробив паузу.
—Тоді ти все одно залишишся моєю донькою.
Саша трохи здивовано нахилила голову.
—Це не відповідь.
Він усміхнувся.
—Добре.
Він подивився їй в очі.
—Тоді відповідь така: якщо хтось зможе зробити тебе щасливою навіть у цей складний час... я не буду проти.
Саша завмерла.
Вона не очікувала цих слів.
—Справді?
—Справді.
Він підняв брови.
—Але...
Саша одразу насторожилася.
—Я знала, що буде «але». Але що?
Матвій Григорович удавано суворо подивився на неї.
—Він має пройти перевірку.
Саша не втрималася від усмішки.
—Яку ще перевірку?
—Батьківську.
—Тату...
—Я серйозно.
Він ледве стримував усмішку.
—Спочатку поговорю з ним.
—І що скажеш?
—Запитаю, чи він розуміє, що моя донька — не просто дівчина.
Він зробив паузу.
—Вона людина, яка зараз бореться.
Саша дивилася на нього і відчувала, як щось тепле розливається всередині.
—Ти дивний.
—Знаю.
—І дуже серйозний.
—Це теж знаю.
—І трохи страшний.
—Для хлопців — так.
Саша тихо засміялася.
Саме в цей момент у дверях з'явилася Ліза.
—Я щось пропустила?
Вони обоє повернулися до неї.
Матвій Григорович усміхнувся.
—Твоя сестра вже планує майбутнє.
Ліза перевела погляд на Сашу.
—Ого.
Саша одразу почервоніла.
—Лізо...
—Що? — усміхнулася сестра. —Це добре.
Вона підійшла ближче.
—Навіть дуже добре.
Саша здивувалася.
—Чому?
Ліза подивилася на неї серйозно.
—Бо це означає, що ти думаєш не тільки про лікарню.
Вона легко торкнулася срібної підвіски.
—А про життя після неї.