34

Після обіду біля під'їзду вже чекала знайома машина. Аж двадцять хвилин Рита просиділа за екраном телефону,теплячо чекаючи на Сашу. Нарешті двері під'їзду відчинилися.
Саша повільно вийшла на вулицю.
На ній були темні джинси, біла блузка і тепла куртка. Волосся було зібране у звичний хвіст, а на обличчі майже не залишилося ранкової усмішки.
Рита одразу вийшла з машини.
—Ну нарешті! Я вже думала, що мені доведеться йти витягувати тебе з квартири.
Саша ледь усміхнулася.
—Вибач. Довше збиралася, ніж планувала. Тато знову розпочав читати лекцію про те, що мені треба більше відпочивати.
Рита усміхнулася, хоча в її очах промайнув сум.
—І, мабуть, був правий.
Саша лише знизала плечима.
—Можливо. Але якщо я перестану жити звичайним життям, мені стане тільки гірше.
Рита кілька секунд мовчки дивилася на неї.
—Ти вперта.
—Є трохи.
—"Є трохи"? Та ти чемпіонка з упертості.
Саша тихо засміялася.
—Не перебільшуй.
—Я? Ніколи.
Вона відчинила пасажирські дверцята.
—Прошу, пані покоївко.
Саша закотила очі.
—Дуже смішно.
—Знаю.
Вона дочекалася, поки Саша сяде в машину, зачинила дверцята й сама сіла за кермо.
За кілька хвилин автомобіль плавно рушив із місця.
Дорогою Рита час від часу поглядала на подругу.
Саша мовчки дивилася у вікно.
Місто жило своїм звичним суботнім життям.
Люди поспішали у справах, хтось сидів у літніх кафе, діти сміялися на майданчиках.
Здавалося, ніщо не змінилося.
Лише для неї весь світ за останні два дні став зовсім іншим.
—Доречі, я вже запросила тітку Зіну з її сином на завтра. Точніше тато подзвонив,а я попросила передати, що дуже хочу їх бачити, —тихо сказала Саша, не відводячи погляду від вікна.
Рита усміхнулася.
—І що вона відповіла?
—Спочатку почала відмовлятися. Казала, що молодь має святкувати без неї.
—Я ж казала.
Саша ледь усміхнулася.
—Але тато її переконав. Сказав, що для мене це буде найкращий подарунок.
Рита коротко кивнула.
—Молодець Матвій Григорович.
—Мабуть її син Ігор став справжнім дорослим, — тихо сказала Саша. —Тітка Зіна так ним пишається. Каже, що ще недавно він був маленьким хлопчиком, а тепер уже сам за неї переживає. В дитинстві Ігор подобався моїй сестрі.
Рита здивовано повернула голову в її бік.
—Лізі?
Саша кивнула.
—Ага. Вона тоді постійно вигадувала причини зайти до тітки Зіни в гості. То допомогти щось зробити, то просто «випадково» зустріти Ігоря у дворі.
На обличчі Саші з'явилася легка усмішка.
—А він навіть не помічав. Бігав із хлопцями у футбол і думав тільки про свої справи.
Рита засміялася.
—Бідна Ліза.
—Зараз вона б сама з цього сміялася. Їй було тоді дванадцять. Йому мабуть чотирнадцять.
—Дитяча закоханість, —усміхнулася Рита. —Найсмішніша і водночас найщиріша.
Саша кивнула.
—Так. Вона тоді була впевнена, що коли виросте, то обов'язково вийде за нього заміж.
—Серйозно? —Рита засміялася.
—Серйозно. Навіть мені казала, щоб я нікому не розповідала.
—А ти, звісно, зберегла таємницю?
Саша подивилася на неї з удаваною образою.
—Звісно.
На кілька секунд у машині запала тиха, але тепла атмосфера.
Такі прості розмови.
Про дитинство.
Про людей, які були поруч багато років.
Про час, коли найбільшими проблемами були перші симпатії й образи через дрібниці.
Рита краєм ока подивилася на Сашу.
Їй подобалося бачити її такою.
Не пацієнткою.
Не дівчиною, якій залишили кілька місяців.
А просто Сашею.
—Колись після смерті мами я пішла купатися без попередження на на річку, — тихо сказала Саша.
Рита одразу перевела на неї погляд.
—На річку?
Саша кивнула, продовжуючи дивитися у вікно.
—Мені тоді було десять. Я не хотіла ні з ким говорити. Усі навколо ходили тихі, дивилися на мене так, ніби я зараз розсиплюся. Я тихо пішла,— продовжила Саша після короткої паузи, — просто до річки. Хотіла побути сама.
Рита слухала мовчки.
Вона знала, що Саша рідко згадувала дитинство після смерті матері. Не тому, що забула. Навпаки. Напевно, тому що пам'ятала занадто добре.
Я просто хотіла покупатися. А тато не знайшовши мене вдома, злякався. Насварив Лізу, що вона не догледіла за мною, —тихо продовжила Саша.
Вона ледь усміхнулася, але в її очах з'явився сум.
—Ліза тоді так плакала. Вона ж була старша за мене всього на кілька років, але тато чомусь подумав, що вона мала за мною стежити.
Рита похитала головою.
—Бідна Ліза.
—Так... — Саша подивилася у вікно. —А потім тато, Ліза і Ігор побігли мене шукати. Знайшли біля річки. Тато мабуть думав,що я можу втопитися...
Вона на кілька секунд замовкла.
Перед очима знову промайнула та картина з дитинства.
Стара стежка до річки.
Висока трава, яка лоскотала ноги.
Тепла вода, у якій на той момент хотілося просто сховатися від усього світу.
—А я просто сиділа на березі, —продовжила вона. —Навіть не плакала.
Рита сумно усміхнулася.
—Це так схоже на тебе.
Саша повернула голову.
—У якому сенсі?
—У тому, що ти завжди ховаєш усе всередині.
Саша хотіла заперечити, але не стала.
Бо знала — Рита права.
—Тато тоді так кричав... —тихо згадала вона. —Я ніколи його таким не бачила. Він підбіг до мене, схопив за руки й просто обійняв.
На обличчі Саші з'явилася тепла, але сумна усмішка.
—А потім хвилин десять сварився,а я як кам'яна сиділа й дивилася на нього.
Вона ледь усміхнулася, згадуючи той день.
—Мені тоді здавалося, що він сердиться на мене. Що я зробила щось погане.
Рита уважно слухала.
—А потім він просто сів поруч зі мною на траву і сказав: «Сашо, ти більше ніколи так не роби. Ти навіть не уявляєш, як я злякався».
Голос Саші став тихішим.
—І тоді я вперше зрозуміла, що він не злий. Він просто боявся мене втратити. І зараз боїться. А Ігор стояв трохи осторонь і мовчав.
Він тоді був ще підлітком. Не знав, що сказати маленькій дівчинці, яка сиділа біля річки й дивилася кудись у воду.
Але Саша добре пам'ятала, як він підійшов до неї після тата.
—Пішли додому, —тихо сказав він тоді.
Вона навіть не поворухнулася.
—Я не хочу.
Ігор кілька секунд просто стояв поруч.
А потім сів біля неї на траву.
—Добре. Тоді посиджу з тобою.
Саша тоді здивувалася.
—Тобі ж треба гратися з хлопцями.
—Вони нікуди не втечуть.
Вона ледь усміхнулася, згадуючи це.
—Знаєш, Рито... я тоді думала, що після смерті мами всі стали іншими. Тато постійно сумний. Ліза намагається бути дорослою. А Ігор просто мовчить.
—А виявилося?
Саша подивилася на свої руки.
—А виявилося, що кожен переживав по-своєму.
Рита тихо кивнула.
—Напевно, саме тоді ти зрозуміла, що вони тебе люблять.
—Так.
Саша на мить замовкла.
—Мені здається, після мами я найбільше боялася залишитися сама. І тому постійно намагалася показати, що зі мною все добре.
Рита сумно усміхнулася.
—Навіть зараз.
Саша нічого не відповіла.
Бо знову знала — Рита права.
За вікном уже з'явилася знайома будівля готелю.
Машина повільно звернула на парковку.
Розмова про дитинство залишила після себе дивне тепло.
На кілька хвилин Саша справді забула про лікарню.
Про гроші.
Про страшні слова лікаря.
Вона знову була просто дівчинкою, яка колись сиділа біля річки й чекала, поки рідні її знайдуть.
Рита заглушила двигун.
—Приїхали.
Саша подивилася вперед.
Перед нею був готель.
Місце, де вона ще недавно почувалася чужою.
Де ніхто не знав її історії.
Ніхто не дивився на неї з жалем.
Вона взялася за ручку дверей.
—Дякую, Рито.
—За що?
—За те, що привезла. За каву. За розмову.
Рита усміхнулася.
—Це називається дружба. За неї не дякують.
Саша ледь усміхнулася.
—Все одно дякую.
Вона вийшла з машини.
Рита ще кілька секунд дивилася їй услід.
Вона бачила, як Саша випрямила спину, поправила волосся і пішла до службового входу.
Наче знову намагалася довести всьому світу, що вона може.
А Рита тільки тихо прошепотіла:
—Тільки тримайся, Сашо...
І лише коли подруга зникла за дверима готелю, вона завела машину.
*****
Годинник над службовим входом показував майже другу годину дня.
Субота для готелю була одним із найнапруженіших днів. У холі безперервно змінювалися гості, адміністратори відповідали на десятки запитань, а покоївки одна за одною зникали в довгих коридорах із візками для прибирання.
Саша тихо зайшла через службовий вхід і зачинила за собою двері.
Вона поправила бейджик на блузці, глибоко вдихнула й на мить заплющила очі.
Попереду була зміна.
Лише кілька годин роботи.
Кілька годин, протягом яких вона дуже хотіла не думати ні про лікарню, ні про гроші, ні про слова лікаря.
Просто працювати. Працювати без зайвих думо́к і хоча б ненадовго забути про все, що чекало за стінами цього готелю.
Вона повільно видихнула й рушила службовим коридором.
Назустріч раз у раз проходили працівники. Хтось поспішав із тацями до ресторану, хтось котив візок із чистою білизною, адміністратори швидко обговорювали між собою бронювання.
Для всіх це був звичайний робочий день.
І лише Саша відчувала, ніби за останні дві доби її життя перевернулося з ніг на голову.
Вона поправила пасмо волосся, що вибилося з хвоста, й прискорила крок.
Запізнюватися вона не любила. Незабаром звичний ритм роботи почав потроху витісняти важкі думки. Вона отримала свій візок із засобами для прибирання, перевірила список номерів і вже за пів години майже повністю занурилася у звичні обов'язки. Номери, коридори, свіжі рушники, чиста постіль, тихий шум пилососа — усе це повторювалося знову і знову, ніби за давно знайомим сценарієм.
У цьому була якась дивна заспокійлива сила.
Поки руки автоматично виконували роботу, голова майже переставала думати про те, чого так боялася.
Саша акуратно застелила ліжко в черговому номері, поправила декоративні подушки, витерла пил із тумбочок і, ще раз оглянувши кімнату, задоволено кивнула сама собі.
—Готово...
Вона тихо зачинила двері й поставила у списку ще одну позначку.
Попереду залишалося ще кілька номерів.
У коридорі було людно. Повз неї швидко пройшла одна з покоївок, привіталася усмішкою, і Саша так само коротко відповіла.
Усе виглядало так, ніби життя справді повернулося до звичного ритму.
Наче не було ні страшного діагнозу.
Ні безсонної ночі.
Ні розмови з Ритою.
Лише робота.
І це несподівано приносило полегшення.
Саша взялася за ручку наступного номера, вставила службову картку в замок і тихо відчинила двері. Робота знову захопила її повністю.
Години непомітно змінювали одна одну. Один номер змінювався іншим. Саша міняла рушники, застеляла ліжка, поповнювала косметичні набори, мила ванні кімнати, витирала пил, перевіряла, чи все на своїх місцях. Здавалося, весь світ звузився до довгих коридорів готелю, тихого гуркоту візка та коротких привітань із колегами.
Лише інколи вона відчувала легку слабкість. Після кількох годин на ногах починала трохи паморочитися голова, але Саша щоразу списувала це на втому.
—Ще трохи... —ледь чутно сказала вона сама собі. —Залишилося зовсім небагато.
Вона зробила ковток води з маленької пляшки, що стояла на візку, і рушила далі.
До кінця зміни залишалося менше години.
Останні номери були майже готові. Коридори вже не здавалися такими гамірними, як удень. Частина гостей поїхала гуляти містом, а в самому готелі стало трохи тихіше.
Саме в цей момент старша покоївка покликала її:
—Сашо, зачекай хвилинку...
—Так,пані Олено?
Головна покоївка підійшла до неї з папкою в руках. Жінка була вже старшого віку, із зібраним у тугий пучок волоссям і тим уважним поглядом, який помічав усе — від неправильно складеного рушника до втоми на обличчі працівників.
—Тут останній номер залишився, — сказала вона, простягаючи Саші картку. —Сімсот дванадцятий. Після нього можеш закінчувати.
Саша взяла картку й кивнула.
—Добре.
Пані Олена кілька секунд ще дивилася на неї.
—Ти точно нормально себе почуваєш? Якщо хочеш, я сама дороблю цей номер.
Саша поспішно похитала головою.
—Ні-ні, усе добре. Просто трохи втомилася.
Пані Олена примружилася.
—Ти сьогодні якась бліда.
—Не виспалася, —швидко знайшла відповідь Саша. —Учора вдома клопоту вистачало.
Жінка ще мить мовчала, ніби вирішувала, чи варто розпитувати далі.
Потім лише тихо зітхнула.
—Гаразд. Але якщо стане погано —одразу скажи. Героїв із нас ніхто не робить.
—Добре. Дякую.
Пані Олена ледь усміхнулася й пішла в інший бік коридору.
Саша подивилася на картку.
712.
—Останній... —тихо прошепотіла вона.
Вона підкотила візок до ліфта.
Коридор був майже порожній.
Натиснувши кнопку виклику, Саша сперлася долонею на ручку візка й повільно видихнула.
Ноги трохи гули від утоми.
У голові знову з'явилася знайома легка важкість.
—Ще зовсім трохи... —сказала вона сама собі.
За кілька секунд двері ліфта безшумно роз'їхалися. Сьомий поверх ніяк не відрізнявся від інших поверхів. Такий самий довгий коридор із м'яким килимовим покриттям, приглушене тепле світло настінних ламп і майже повна тиша, яку зрідка порушував лише далекий звук телевізора з якогось номера.
Саша повільно викотила візок із ліфта й ще раз глянула на картку.
712.
—Майже кінець... —ледь чутно промовила вона.
Вона підійшла до дверей номера, вставила службову картку в замок і прислухалася.
Усередині було тихо.
Саша кілька разів чемно постукала.
—Покоївка... Дозвольте прибрати номер.
Відповіді не було.
Вона зачекала ще кілька секунд, після чого обережно відчинила двері.
Номер виявився порожнім.
На ліжку лежав недбало складений плед, у ванній тихо дзюрчала вода з крана, який, мабуть, не докрутили, а на столику стояла майже порожня чашка з-під кави.
Саша швидко взялася до роботи.
Уже за звичкою застелила ліжко, зібрала використані рушники, замінила їх на чисті, протерла пил, поповнила косметичний набір і ще раз уважно оглянула кімнату.
Усе мало бути бездоганно.
Закінчивши, вона ще раз провела поглядом по номеру й тихо посміхнулася.
—Готово...
Залишалося лише спуститися вниз, здати картку й візок. Така звичайна справа. Саша вимкнула світло, тихо зачинила двері номера й ще раз перевірила, чи замок спрацював.
Потім покотила візок у бік ліфта.
Коридор був майже порожній.
Лише десь удалині почувся сміх гостей, а за поворотом швидко промайнув офіціант із тацею.
Саша натиснула кнопку виклику.
За кілька секунд пролунав знайомий тихий сигнал.
Двері ліфта плавно відчинилися.
Вона вже хотіла завезти візок усередину, як раптом почула позаду рівні, впевнені кроки.
—Зачекайте.
Низький чоловічий голос змусив її машинально озирнутися.
По коридору швидким кроком ішов Олег.
Темний діловий костюм, розстебнутий піджак, телефон у руці. На його обличчі читалася звична зосередженість. Він навіть не дивився навколо, ніби подумки вже був на наступній зустрічі.
Саша мимоволі завмерла.
"Ну звісно. Саме його мені не вистачало побачити наприкінці цього дня." подумки скривилась Саша входячи в ліфт.
"І чому тобі так щастить?" — подумки закінчила вона, відводячи погляд.
Вона мовчки притримала двері ліфта, щоб вони не зачинилися.
—Дякую, — коротко кинув Олег, навіть не піднімаючи очей від телефона.
Він зайшов усередину, натиснув кнопку першого поверху й лише тоді сховав телефон до кишені піджака.
У кабіні запанувала тиша.
Саша стояла біля свого візка, намагаючись займати якомога менше місця. Вона дивилася перед собою, ніби цифри на табло були зараз найцікавішим видовищем у світі.
Олег теж мовчав. Після того як вона сказала йому всю правду про нього,а він притиснув її до стіни у власному кабінеті, Саша намагалася не потрапляти йому на очі без зайвої потреби. Що вона відчувала тоді до нього,ї́ї вже не цікавило. Вона давно вирішила, що між ними не може бути нічого, окрім стосунків начальника й працівниці.
Та зараз, у тісній кабіні ліфта, ця відстань чомусь здавалася значно меншою.
Ліфт плавно рушив униз.
Запанувала тиша, яку порушувало лише тихе гудіння механізму.
Саша намагалася дивитися тільки на табло. 7… 6… 5… 4… 3…
Вона повільно видихнула,бо от от ліфт мав зупинитися на третьому поверсі і все скінчиться. Однак між третім і другим поверхом ліфт різко смикнувся.
Не сильно, але достатньо, щоб Саша мимоволі вхопилася за край візка.
Світло в кабіні на мить блимнуло.
А потім ліфт зупинився.
Повністю.
Тиша, яка ще секунду тому була просто незручною, тепер стала зовсім іншою.
Саша завмерла.
—Чудово... —тихо пробурмотів Олег.
У його голосі не було паніки. Лише роздратування людини, у якої й так було достатньо справ, а тепер додалася ще одна проблема.
Саша підняла очі на табло.
Цифри не змінювалися.
—Ми застрягли? —тихо запитала вона.
Олег натиснув кнопку першого поверху, потім кнопку відкриття дверей.
Нічого.
Він кілька секунд мовчки дивився на панель керування, а потім дістав телефон.
—Зв'язку немає... —коротко сказав він.
Саша нервово ковтнула.
Вона не боялася ліфтів.
Принаймні раніше не боялася.
Але зараз замкнений простір, тиша і ця людина поруч чомусь змушували її відчувати себе ще більш вразливою.
Вона відвела погляд і спробувала зробити глибший вдих.
Дарма.
Повітря ніби стало важчим.
Останні години на ногах, слабкість, втома — усе це раптом нагадало про себе.
Саша сперлася рукою на стіну ліфта. Голова як на зло почала кружляти сильніше.
Спочатку зовсім трохи.
Наче просто втома після довгого дня.
Але за кілька секунд перед очима все стало нечітким. Світло в кабіні ліфта здавалося надто яскравим, а тихий гул механізму — надто гучним.
Саша заплющила очі й повільно вдихнула.
— Тльки не зараз... —ледь чутно прошепотіла вона.
Олег одразу повернув голову в її бік.
Він помітив.
Не те, що вона хотіла приховати.
Не те, що вона намагалася показати.
А саме те, що вона намагалася приховати.
—Вам погано? —запитав він.
Його голос залишався спокійним, але в ньому вже не було тієї байдужості, з якою він зайшов у ліфт.
—Ні, —швидко відповіла Саша.
Занадто швидко.
Олег це помітив.
Він завжди помічав такі речі. Люди могли говорити одне, але їхня поведінка часто казала зовсім інше.
Саша відвела погляд і спробувала випрямитися, ніби хотіла довести не лише йому, а й самій собі, що все під контролем.
Але наступної миті її пальці сильніше стиснули край візка.
—Це не схоже на «ні», — спокійно сказав Олег.
—Я просто втомилася.
—Ви працюєте з другої?
Саша здивовано подивилася на нього.
—Що?
—Зміна. Ви прийшли сюди після обіду?
Вона на мить замовкла.
—Так.
Олег подивився на годинник.
—І досі на ногах.
У його голосі не було докору. Лише констатація факту.
Саша ледь усміхнулася.
—Не знала, що ви стежите за графіком покоївок.
—Я власник цього готелю. Було б дивно, якби я його не знав.
Вона хотіла відповісти щось різке, але не встигла.
Ліфт знову тихо здригнувся.
Саша інстинктивно зробила крок убік і втратила рівновагу.
Олег встиг її схопити.
Його рука опинилася на її плечі, друга — підтримала за лікоть.
На кілька секунд усе завмерло.
Саша відчула знайомий запах його парфумів і тепло його руки.
Саме це її налякало більше, ніж сам ліфт.
Вона одразу відступила.
—Я сама.
Олег повільно відпустив її.
Але тепер дивився уважніше.
—Ви завжди так кажете?
—Як?
—«Я сама».
Саша насупилася.
—А що мені ще казати?
—Можливо, іноді дозволяти комусь допомогти.
Вона гірко усміхнулася.
—Не думаю, що це ваша справа.
Ці слова прозвучали гостріше, ніж вона хотіла.
Але Олег не образився.
Лише кілька секунд мовчки дивився на неї.
—Можливо, і ні.
У ліфті знову запала тиша.
Саша опустила очі.
Вона сама не розуміла, чому поруч із ним постійно хотілося або захищатися, або довести щось.
Мабуть, тому що спочатку він здавався їй саме таким, яким вона його уявила.
Холодним.
Жорстким.
Людиною, якій байдуже.
Але зараз...
Зараз він стояв поруч і зовсім не був схожий на того Олега, якого вона ненавиділа за його байдужість.
—Ви недавно повернулися на роботу? — раптом запитав він.
Саша підняла на нього очі.
—Так.
—Після лікарні?
Вона завмерла.
На секунду їй здалося, що серце пропустило удар.
—Ви знали?
Олег відвів погляд.
— Віталік сказав, що вам стало погано після готелю.
Саша стиснула губи.
—Звісно.
В її голосі з'явилася легка образа.
—Усі все знають раніше за мене.
—Не всі.
—Але достатньо.
Олег хотів щось сказати, але замовк.
Бо в її голосі було щось більше, ніж просто роздратування.
Втома.
Образа.
І якась дивна самотність.
Він помітив, як вона знову трохи зблідла.
—Сядьте.
Саша здивовано подивилася на нього.
—Що?
Олег кивнув на маленький виступ біля стіни ліфта, призначений для технічного доступу.
—Вам треба сісти.
—Я нормально стою.
—Ні.
Його відповідь була спокійною, але такою впевненою, що Саша навіть не одразу знайшла, що сказати.
—Ви завжди всім наказуєте?
—Коли люди не слухаються — так.
Вона хотіла обуритися.
Сказати щось різке.
Але в цей момент перед очима знову потемніло.
І цього разу Олег побачив.
Він швидко підтримав її за руку.
—Сашо...
Вперше він назвав її просто по імені.
Без «дівчино».
Без холодного тону начальника.
Вона завмерла.
Не через сам дотик.
Через те, як він це сказав.
Наче не до працівниці.
А до людини.
—Я не впаду, — тихо прошепотіла вона.
—Ви щойно ледь не впали.
—Не треба мене жаліти.
Олег уважно подивився на неї.
—Я вас не жалію.
Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
Вперше без суперечки.
Без образ.
Без тієї напруги, яка завжди виникала між ними.
Лише двоє людей у маленькій кабіні ліфта, які раптом опинилися занадто близько.
І саме в цей момент світло знову мигнуло.
Саша інстинктивно схопилася за його руку.
А Олег не відразу її відпустив. Саша повернула голову від несподіванки.
—Що за..? — тихо видихнула Саша.
Вона лише зараз зрозуміла, що все ще тримає його за руку.
Її пальці лежали на його долоні, ніби вона забула відпустити.
На кілька секунд вони обоє завмерли.
Олег дивився на їхні руки, потім перевів погляд на неї.
Саша одразу відсмикнула руку.
—Вибачте...
Вона відвернулася, відчуваючи, як незрозуміле тепло піднімається до щік.
Їй було ніяково.
Не через те, що злякалася.
А через те, що поруч із ним вона раптом перестала бути тією Сашею, яка завжди тримала дистанцію.
Олег нічого не сказав.
Лише тихо видихнув і подивився на панель ліфта.
—Схоже, аварійна система перезавантажується.
—І довго ми тут будемо сидіти? — запитала Саша, намагаючись повернути звичний тон.
—Не знаю.
Ця відповідь її здивувала.
Від нього вона очікувала чогось іншого. Чогось впевненого. Що він зараз скаже: «Я все вирішу».
Але він просто стояв поруч.
Такий самий розгублений у цій ситуації, як і вона.
Олег натиснув кнопку зв'язку з диспетчером.
Цього разу пролунав слабкий тріск.
—Ліфт застряг між поверхами, —коротко сказав він. —Двоє людей усередині.
Кілька секунд він слухав відповідь.
—Добре. Чекаємо.
Він відпустив кнопку.
—Скоро відкриють.
Саша кивнула.
Знову тиша.
Але тепер вона вже була іншою.
Не такою холодною.
—Ви завжди так працюєте? —раптом запитав Олег.
Саша повернула голову.
—Як?
—До останнього.
Вона ледь усміхнулася.
—А ви завжди ставите дивні питання своїм працівникам?
—Не всім.
Ця відповідь прозвучала занадто швидко.
Саша уважно подивилася на нього.
Олег ніби сам зрозумів, що сказав зайве, і відвів погляд.
—Просто... ви виглядаєте так, ніби вам погано, але ви все одно прийшли працювати.
Саша опустила очі.
—А що мені робити?
—Відпочити.
Вона тихо засміялася.
Не весело.
Швидше сумно.
—Якби все було так просто. Якби багаті розуміли бідних, здорові хворих, великі звичайних.
Олег кілька секунд мовчав.
—Ви помиляєтеся, —тихо сказав він.
Саша гірко всміхнулася.
—Хіба?
—Так. Ви думаєте, що знаєте про мене все.
Вона підняла на нього очі.
—А хіба ні? Ви заможні. Все в ваших руках. Якщо з вами щось завтра станеться, ви просто поїдете до найкращої клініки. А такі, як я... просто рахують гроші перед кожним прийомом у лікаря.
Олег мовчав.
Він не образився.
Лише довго дивився на неї, ніби вперше бачив не вперту покоївку, а людину, яка втомилася боротися.
—Ви справді думаєте, що гроші можуть вирішити все? —тихо запитав він.
Саша знизала плечима.
—Не все. Але дуже багато.
—Ні.
Вона насупилася.
—Ви говорите так лише тому, що вони у вас є.
Олег повільно похитав головою.
—А ви говорите так, бо ніколи не бачили, як люди з грошима так само безсилі перед деякими речами.
Саша хотіла щось відповісти, але змовчала.
Його голос був надто спокійним.
Без зверхності.
Без бажання довести свою правоту.
Наче він говорив із власного досвіду.
—Є речі, які не купиш, —тихо додав він. —Час. Здоров'я. Людей... яких боїшся втратити.
Саша уважно подивилася на нього.
Вперше їй здалося, що за цією холодною стриманістю ховається щось інше.
Щось дуже особисте.
Вона вже хотіла запитати, що він має на увазі, але саме в цю мить ліфт різко сіпнувся.
Саша, яка й без того почувалася слабкою, втратила рівновагу.
Вона зробила крок уперед.
Олег інстинктивно простягнув руки, щоб утримати її.
Вона вдарилася грудьми об його плече, а він міцніше притримав її за талію.
На мить їхні обличчя опинилися зовсім поруч.
Саша поспішила відсторонитися, але кабіна знову здригнулася.
Її рука ковзнула по його плечу, і, намагаючись утримати рівновагу, вона ненароком подалася вперед.
Їхні губи ледь торкнулися одне одного.
Лише на коротку мить.
Випадково.
Вони обоє завмерли.
Саша першою відсахнулася.
—Я... вибачте...
Її голос тремтів.
Олег мовчав.
Він дивився на неї так, ніби сам не міг повірити, що це щойно сталося.
У тісній кабіні ліфта знову запала тиша.
Але тепер вона вже була зовсім іншою.
У ній з'явилося те невловиме хвилювання, яке виникає між двома людьми, коли випадковість раптом змінює щось усередині них обох.
Саша відвела погляд.
Вона не знала, що сказати.
Ще кілька секунд тому вони сперечалися. Вона доводила, що він живе в іншому світі, а він намагався пояснити, що за грошима теж може ховатися біль.
А тепер вони просто стояли поруч і обоє мовчали через один короткий, випадковий дотик.
Саша відчула, як серце б'ється швидше.
Не через страх.
Не через ліфт.
Через нього.
І це дратувало її найбільше.
Вона зробила крок назад, збільшуючи між ними відстань.
—Забудьте, —тихо сказала вона.
Олег перевів на неї погляд.
—Що саме?
Саша нервово усміхнулася.
—Цю мить.
Він кілька секунд мовчав.
—Думаєте, я зможу?
Вона здивовано подивилася на нього.
—А хіба не повинні?
Олег ледь помітно усміхнувся.
Не тією холодною посмішкою, яку вона бачила раніше.
Справжньою.
Майже непомітною.
—Можливо.
Саша опустила очі.
Їй не подобалося, що він раптом став іншим.
Бо простіше було злитися на нього.
Простіше було бачити в ньому лише байдужого власника готелю, який нічого не розуміє.
А зараз він стояв поруч і змушував її сумніватися у власних висновках.
—Ви завжди така? —раптом запитав Олег.
Вона підняла брови.
—Яка?
—Намагаєтеся всіх відштовхнути, перш ніж вони зможуть підійти ближче.
Саша завмерла.
Це питання зачепило її сильніше, ніж вона очікувала.
—Ви занадто багато про себе думаєте, якщо вважаєте, що можете так легко мене розгадати.
—Я не намагаюся вас розгадати.
—А що тоді?
Олег подивився на неї.
—Зрозуміти.
Від цієї відповіді вона розгубилася.
Бо чекала чого завгодно.
Зверхності. Жарту. Холодної фрази.
Але не цього.
—Навіщо? — тихо запитала вона.
Олег не відповів одразу.
Його погляд на мить опустився на її руки, які вона нервово стискала.
—Не знаю.
Саша ледь усміхнулася.
—Дивна відповідь для людини, яка звикла все контролювати.
—Можливо, не все можна контролювати.
Вона хотіла щось сказати, але не встигла.
Ліфт раптом знову здригнувся.
Цього разу сильніше.
Саша інстинктивно схопилася за поручень, але Олег уже був поруч.
Його рука накрила її руку.
—Обережно.
Вона завмерла.
Їхні пальці випадково торкнулися.
Знову.
Але тепер вони обоє це помітили.
Саша повільно забрала руку.
—Ви завжди рятуєте своїх працівників?
Олег подивився на неї.
—Ні.
—А кого тоді?
Він затримав на ній погляд трохи довше, ніж було потрібно.
—Тих, кому потрібна допомога.
І чомусь саме ці прості слова змусили її замовкнути.
За кілька секунд у динаміку почувся тріск.
—Ліфт незабаром буде запущено. Просимо залишатися всередині.
Саша видихнула.
Наче тільки зараз згадала, що вони не залишаться тут назавжди.
Олег відійшов убік.
Повернулася звична відстань.
Але щось уже змінилося.
І обоє це відчували.
Коли ліфт нарешті рушив униз, Саша дивилася на цифри, що змінювалися на табло.
3...
2...
1...
Двері повільно відкрилися.
Вони вийшли в хол майже одночасно.
Люди навколо поспішали у своїх справах, ніхто навіть не помітив, що для двох людей ці кілька хвилин у ліфті стали чимось більшим, ніж просто випадковою затримкою.
Саша взялася за ручку свого візка.
—Гарного вечора, пане Олег.
Вона хотіла сказати це звичним холодним тоном.
Але вийшло інакше.
Трохи тихіше.Трохи тепліше.
Олег помітив.
—Вам теж, Сашо.
Вона завмерла.
Знову це ім'я.
Без дистанції.
Без офіційності.
Вона нічого не відповіла.
Лише кивнула й рушила до службового коридору.
А Олег ще кілька секунд дивився їй услід, не розуміючи, чому саме ця дівчина, яка постійно сперечалася з ним і не боялася говорити правду, раптом залишила після себе таке дивне відчуття.