Розділ 46. Слід у темряві

Ніхто не заговорив одразу після слів Афіни.
Ліс знову затих.
Але тепер ця тиша була іншою, ніж раніше.
Вона більше не здавалася природною.
Наче сам світ прислухався до того, що вона щойно сказала.
Діоніс повільно відпустив її плечі.
Але не відійшов.
Його погляд уважно ковзав по її обличчю, ніби він намагався переконатися, що перед ним усе ще вона.
— Ти була “там”? — тихо запитав він.
Афіна відповіла не одразу.
Її дихання поступово вирівнювалось, але всередині все ще залишалося відчуття холоду того місця.
Воно ніби не відпустило її повністю.
— Так, — прошепотіла вона. — І це було реальніше, ніж я хотіла б.
Хестес насупився.
— Що саме ти бачила?
Афіна підняла погляд.
На мить їй здалося, що між деревами знову промайнули темні тріщини того світу.
Але цього разу вони одразу зникли.
— Руїни, — тихо сказала вона. — Величезні… ніби залишки чогось, що було зруйноване дуже давно.
Люмін уважно слухала.
— І архонт?
Афіна повільно кивнула.
— Він був там.
Діоніс одразу напружився.
— Він щось тобі зробив?
— Ні.
Пауза.
— Це було гірше.
Сайрус підняв голову.
— Він говорив із тобою.
Це прозвучало не як питання.
Афіна стиснула пальці.
Перед очима знову на секунду спалахнули уламки темного неба.
— Він показував мені речі.
— Які саме? — тихо спитав Хестес.
Афіна мовчала кілька секунд.
Наче не хотіла вимовляти це вголос.
— Світи, які зникли.
Тиша стала густою.
Люмін зблідла ще більше.
— Ти хочеш сказати…
— Архонти не приходять у світи випадково, — тихо перебила Афіна. — Вони залишають після себе руїни.
Діоніс нервово видихнув.
— Чудово. Просто чудово.
Він різко відвернувся та провів рукою по волоссю.
— Спочатку “контур”, тепер інші світи… Що далі?
Сайрус стояв нерухомо.
Але в його очах щось змінилося після слів Афіни.
Наче частина пазла стала на місце.
— Тому старі храми були запечатані, — тихо сказав він.
Хестес повернувся до нього.
— Ти про що?
Сайрус повільно підняв погляд у темряву між деревами.
— Архонти не просто створіння. Вони… система, яка переходить між світами.
— І що це означає для нас? — напружено спитала Люмін.
Сайрус відповів не одразу.
— Що ми вже всередині цієї системи.
Після цих слів вітер різко посилився.
Дерева заскрипіли.
І Афіна відчула це першою.
Печать у грудях різко пульсувала.
Раз.
Ще раз.
А потім…
спалахнула.
Афіна різко зігнулася від хвилі болю.
— Афіно! — Діоніс миттєво опинився поруч.
Темрява між деревами здригнулася.
І цього разу всі це побачили.
Простір попереду “розсунувся”, ніби тканину світу хтось потягнув убік.
Тонка чорна тріщина пройшла просто повітрям.
Із неї вирвався холод.
Той самий.
Інший.
Люмін різко підняла світло навколо себе.
— Воно проривається!
Хестес натягнув тятиву.
Сайрус зробив крок уперед.
Його погляд став різким.
— Ні… — тихо сказав він. — Це не прорив.
— Тоді що це?! — крикнув Діоніс.
Тріщина почала розширюватися.
Повільно.
Ніби хтось із іншого боку торкався межі між світами.
І тоді з темряви з’явилася рука.
Людська.
Але неправильна.
Надто бліда.
І вся в чорних тріщинах світла.
Люмін різко відступила.
— Це не може бути…
Рука вхопилася за край простору.
І з темряви повільно почала виходити постать.
Висока.
У темному плащі.
Із срібними символами вздовж рук.
Афіна завмерла першою.
Бо впізнала його раніше за інших.
— Серафель… — тихо прошепотіла вона.
Діоніс різко повернувся до неї.
— ТИ ЙОГО ЗНАЄШ?!
Постать повільно підняла голову.
Його очі світилися слабким срібним світлом.
Втомленим.
Нелюдськи спокійним.
— Ви вже запізнюєтесь, — тихо сказав Серафель.
Тиша.
Хестес не опустив лук.
— Хто ти такий?
Серафель перевів на нього погляд.
— Той, хто вже бачив, чим це закінчується.
Афіна відчула, як серце пропустило удар.
Бо в його голосі було не попередження.
А пам’ять.
Діоніс зробив крок уперед.
— Говори нормально.
Серафель повільно подивився на нього.
— Контур активувався раніше, ніж мав.
Пауза.
— А це означає лише одне.
Вітер навколо різко стих.
— Архонти почали прокидатися.