Коли світло згасає

Володимир Семенович не був зовсім самотнім у свої вісімдесят два роки, його постійно навідував син з внуками, на свята дзвонила дочка. Він ще міг вести господарство, навіть на базар виходив щосуботи. Намагався не покладати рук, хоча з кожним роком почував себе гірше й гірше.

Здоров’я підводило. Душу точив сум за дружиною, за минулим, за малими дітьми. Швидко ж вони виросли. Покинули домівку, роз’їхалися. Швидко «згоріла» від онкології дружина. Пролетіло життя, наче п’ятихвилинний перекур на роботі. Пролетіло, але ще не закінчилося.

Наступні події почалися зі старого фотоальбому. Володимир Семенович мав радість інколи сісти біля хати на дерев’яній лавочці та переглядати товстий фотоальбом. Приємно було згадати теплі роки юності, коли ще були сили, а вони з Галиною були молоді, навколо панувала стабільність.

На одній із твердих сторінок альбому він якось побачив незнайоме фото. Молодий чоловік з вусами у в’язаному светрі сидів за столом, а поряд — якісь люди, і нікого з них він теж не впізнав. Володимир Семенович напружив зір, щоб роздивитися цих людей, спробував згадати, хто це. Кухня, меблі та світло-блакитні фіранки на вікнах теж не були йому знайомі.

Схоже почало траплятися частіше: переглядаючи улюблені фотознімки та сторінки альбому, Володимир Семенович раз по раз зупиняв свій погляд на чужинцях. Інші люди поступово проявлялися поряд із давно зробленими фотографіями, поряд із сьогодні живими та давно покійними родичами, сусідами, друзями. Усміхнена молода жінка з дитячим візком, якась пара закоханих, літній чоловік…

Вночі вже давно хтось почав ходити під вікнами, і Мічман, старенький дворняжка, ніяк не реагував на присутність чужого на подвір’ї через свою глухоту. Володимир Семенович вимикав телевізор, гасив світло, накривався теплим коцом і слухав чиїсь неквапливі кроки зовсім поряд. Він хотів розповісти сину про свої тривоги, але вагався. У сина своє життя, власні діти, а всі ці історії могли видатись вигадкою. До того ж, все це відбувалося тільки вночі.

— Немає нічого, правда, Мічику? Нічого немає. То здається мені.

Мічман мирно сопів на підлозі біля ліжка. Песик був теж поважного віку та не чув нічогісінько. Тому навіть якби хтось крокував по подвір’ю, пес жодного сигналу і не подав би.

Бувало інколи, що сама шухляда в столі відкриється, або шафка на кухні. Воно скрипне тихо — але сну вже немає. І спросоння Володимир Семенович міг подумати часом, що то дружина встала. Він прокидався, вмикав невеличку лампу біля ліжка, взувався в теплі капці. І згадував, що його Галини давно вже немає серед живих.

— Чудиться старому. Чудиться. Мозок вже розпадається…

Володимир Семенович заспокоював себе та засинав вже глибокої ночі, коли невідомі видіння зникали. Інколи для сну він собі капав настоянку з пустирника, хоча й не вірив, що прості трави здатні допомогти.

Трохи більш тривожно стало, коли він, власне, почав знаходити фотознімки незнайомців у своєму альбомі. Чоловік зібрав до купи фотографії, що не міг впізнати, розклав їх на столі, довго дивився й думав. Можливо, він і бачив десь цих осіб — у дуже й дуже далекому минулому, до якого зараз не дотягнутися. Через декілька днів приїде син, то нехай він допоможе згадати людей на знімках.

Однак з сином Володимир Семенович планував це обговорити обережно. Він не хотів розповідати, що йому з кожним днем все важче згадувати, де він залишив мобільний телефон, чи що Галини немає поряд… Хвилюватися буде Ростик, а в нього й так турбот багато, і діти, і з дружиною постійно щось не те. Так думав Володимир Семенович.

До приїзду сина залишалось всього декілька днів, коли на світ почали з’являтися фотографії з мерцями. Замордовані зв’язані тіла жінок і чоловіків різного віку з різних ракурсів та в різних приміщеннях. Поряд з цими фото — знімки тих же людей, але ще живих, з їхніми сім’ями.

Все це вперемішку зі знайомими та рідними знімками минулого. Володимир Семенович знову себе впіймав на тому, що дехто з людей на фото йому знайомий, колись перетинались наче як. Хто це був? Його однокурсники, однокласники ще зі школи?

Володимир Семенович перелистував альбом зі страхом. Від хвилювання піднявся тиск, заболіло в голові, а сторінки все не закінчувалися. Чоловік пам’ятав, що останні сторінки альбому так і не були заповнені, тобто зараз вони повинні бути порожні. Натомість фотографій, здавалося, стає все більше. Він випив таблетку від тиску та заховав альбом назад до шафи.

Дзвонила дочка, він нічого їй не розповів, сказав, що все гаразд, що ще тримається. Не мерзне, не голодний, їсти собі готує. Марта сказала, що обнімає, і що надіслала на картку трохи грошей. Правда була в тому, що через погане самопочуття Володимир Семенович все рідше порався на кухні. Він міг яйце собі посмажити, чи з’їсти шмат хліба з ковбасою та помідором, але не більше. Частенько бувало так, що чоловік лягав спати голодним.

Деколи приходив сусід Петро. Той був трохи молодшим, нещодавно розміняв сьомий десяток. Петро приносив овочі, м’ясо, те, що сам приготував. Володимир Семенович казав, що йому головне, щоб старенький Мічман не бідував, а інше — то пусте.

Вночі постукали у вікно. Чоловік вже почав дрімати, як почув дзвінкі доторки чиїхось кісточок об скло. Що це таке? Петро прийшов? Ніч глибока, то може щось сталось? Володимир Семенович увімкнув світло та піднявся з ліжка. Відчути страх не встиг, тому що не відразу збагнув, де перебуває. Чоловік підійшов до вікна, розсунув штори, і побачив невідомого зі злим перекошеним обличчям.

Дебелий, високий нічний гість з чорним волоссям, густими бровами, і недобрим наміром за душею. У якійсь старій куртці, у чорних рукавицях, хоча надворі весна. Молодий та злий.

Він продовжував дивитися у вікно своїм шаленим поглядом, зустрівся очима з Володимиром Семеновичем та постукав ще раз. Скло забринчало.

Володимир Семенович відчув, як заболіло в грудях та запульсувало в голові, йому ж не можна хвилюватися. Незнайомець вишкірився, показав білі гострі зуби. Він дістав невеликого ножа та провів біля своєї шиї, ніби погрожуючи. Чоловік відступив від вікна та ледь не спіткнувся об Мічмана, песик прокинувся і тепер дивився на господаря. Ще трохи постоявши, нічний гість розвернувся й пішов.