Розділ 23. День для двох

Сонце тихо світило крізь штори, коли Марі прокинулася від легкого стуку до дверей.
— Марі? — почувся тихий голос Райлі.
— Так? — прошепотіла вона, ще трохи сонна.

Він зайшов із чашкою чаю і усміхнувся:
— Добрий ранок. Думаю, нам варто почати день повільно, без поспіху.

Вона сіла на ліжко, обережно взявши його руку:
— Мені це подобається.

Вони провели ранкові години разом: легкі дотики, сміх, обговорення дрібниць і планів.
— Ти ніколи не скажеш, як я люблю такі моменти, — тихо промовила Марі.
— А я люблю їх ще більше, коли ти поруч, — відповів Райлі, проводячи пальцями по її руці.

Після сніданку вони сіли на м’який диван біля вікна, де сонце лагідно гріло їх.
— Знаєш, — почала Марі, дивлячись у його очі, — я ніколи не відчувала такого спокою і тепла з кимось.

— Я теж, — тихо відповів Райлі. — І мені здається, що цього спокою нам обом інколи так бракує.

Він нахилився ближче, і їхні губи зустрілися в ніжному, тривалому поцілунку.
Мить була спокійна, тепла і водночас хвилююча, мов маленька магія, що огортає двох людей.

Вдень вони разом готували обід: Марі нарізала овочі, а Райлі займався соусом.
Їхні руки випадково торкалися, і обидва сміялися:
— Здається, ми створені для командної роботи, — пожартував Райлі.
— Ага, — сміялася вона, — особливо коли поруч такий чудовий напарник.

Кожен дотик, кожен погляд здавався зарядженим ніжністю. Вони обмінювалися короткими поцілунками, легкими обіймами і тихими словами, які ніхто не чув, окрім них двох.

Коли вечір повільно наближався, Марі і Райлі сиділи на дивані під пледом, спостерігаючи, як сонце заходить за горизонтом.
— Райлі… — промовила вона тихо, — я радію, що ти є в моєму житті.
— І я радий, що ти є в моєму, — відповів він, обережно притискаючи її до себе.

Вони мовчки сиділи, насолоджуючись моментом, який був лише їхнім.
Без колег, без поспіху, лише вони двоє і відчуття, що справжня близькість — це найцінніше, що можна мати.