Розділ 1. Повернення. 1.1. Дорога до села

Я сиділа біля вікна старого потяга й дивилася, як за склом повільно пропливають поля. Літо тільки починалося. Сонце стояло високо над горизонтом, заливаючи золотим світлом безкраї луки, вузькі
польові дороги та маленькі села, які миготіли за вікном і зникали так само швидко, як і з’являлися.

У вагоні пахло кавою з паперових стаканчиків, металом і трохи пилом. Десь попереду плакала дитина. Хтось тихо розмовляв телефоном. Колеса рівномірно стукотіли по рейках, створюючи дивний ритм, під який легко було загубитися у власних думках.

Я підтягнула ноги на сидіння й сперлася лобом об прохолодне скло. Минуло вже три місяці відтоді, як не стало бабусі, але досі дивно було думати про це. Мені здавалося, що варто лише приїхати до села — і вона вийде на ґанок, витираючи руки об старий кухонний рушник, усміхнеться і скаже:

— Софійко, ну нарешті.

Але цього разу ніхто не чекатиме. Від цієї думки щось неприємно стислося всередині.

Я відвернулася від вікна й подивилася на папку з документами, що лежала поруч. Усередині були всі папери на будинок, договір про спадщину, оцінка майна, контакти рієлтора. Усе готово. Залишалося тільки приїхати, привести будинок до ладу і виставити його на продаж. Це правильне рішення. Саме так я повторювала собі останні кілька місяців.

Будинок стояв далеко від міста. Я жила в квартирі, працювала, мала плани. Але від самої думки про продаж ставало так сумно.

Потяг трохи хитнувся на повороті. За вікном промайнуло озеро. Сонячні відблиски танцювали на воді. І раптом я згадала себе маленькою. Мені було років дев’ять. Я бігла босоніж по траві за будинком, розмахуючи руками, ніби крилами. Бабуся сиділа на старій лавці під яблунею і сміялася.

— Не так швидко, Софійко! Впадеш!

А я лише голосніше сміялася у відповідь. 

Тоді все здавалося таким простим. Літо тривало вічність, яблука завжди достигали, бабуся завжди була поруч. Я ковтнула клубок у горлі. За останні роки я майже не приїжджала. Спочатку навчання, п отім робота. Потім постійне «немає часу». Я телефонувала, надсилала повідомлення, обіцяла приїхати. Але приїжджала дедалі рідше. Тепер від цього було боляче.

Я заплющила очі. Переді мною одразу постали знайомі картини. Стара кухня з мереживними фіранками. Запах яблучного пирога. Дерев’яні сходи, які завжди скрипіли на третій сходинці. Великий сад, найбільший сад, який я коли-небудь бачила. Навесні він був схожий на білу хмару з квітів. Улітку — на зелене море листя. Восени — на казку із золотого світла та червоних яблук.

Я усміхнулася сама до себе. Попри все, я сумувала за цим місцем.
Дуже сумувала.

— Через двадцять хвилин прибуття на станцію Зелені Яри, — пролунав голос провідниці.

Я розплющила очі. Серце раптом забилося швидше. Ніби я їхала не в знайоме місце, а в зовсім інший світ. Можливо, так воно і було. Тому що за ці три місяці змінилося все.

Я ще раз подивилася у вікно. Десь далеко на горизонті вже виднілися знайомі пагорби. Ті самі, які я бачила щоразу, коли приїжджала до бабусі на канікули, що снилися мені останніми ночами.

Я навіть не помітила, як усміхнулася. А потім тихо прошепотіла:

— Я вдома, бабусю.

І сама не знала, чому в очах раптом защипало від сліз.