ЕПІЛОГ

Минуло два місяці. Життя крутилося зі швидкістю фури на автобані: підписання контрактів між «Уся-Транс» та «Агро-Нивою», постійні зйомки та перевірки звітів у ресторані, підготовка до весілля, яке обіцяло стати подією року, і нескінченні рейси Влада, які він тепер намагався планувати так, щоб щовечора бути вдома.

Ми з Мариною ледь допленталися до її вітальні й синхронно впали на диван. На журнальному столику стояли горнятка з чаєм, який уже встиг охолонути, а поруч лежали каталоги з декором та зразки запрошень.

— Я тобі кажу, Улю, цей шовк — це просто космос! — Марина з ентузіазмом розмахувала руками. — Коли ти вийшла з примірочної, навіть кравчиня, яка бачила тисячі наречених, затамувала подих. Влад просто втратить мову, коли побачить тебе.

Я посміхнулася, але відчула, як до горла знову підкотився знайомий клубок нудоти. Останні дні я списувала це на передвесільний мандраж та втому від постійних поїздок між студією та офісом Влада.

— Улю, ти мене чуєш? — Марина примружилася, уважно розглядаючи моє обличчя. — Ти якась бліда. Може, перехвалила я ту сукню, і вона тобі десь тисне?

— Ні, Марино, сукня ідеальна, — я зробила ковток чаю, але аромат бергамоту, який я раніше обожнювала, раптом здався мені нестерпно різким. — Просто... голова трохи паморочиться. Напевно, цукор впав, ми ж весь день на ногах.

— Цукор, кажеш? — Марина відставила своє горнятка і раптом її погляд став дуже серйозним. — А ну, порахуй-но мені, подруго, коли в нас був останній візит «червоної армії»?

Я завмерла. В голові почали гарячково прокручуватися дати. Переїзд до Влада, поїздка до батьків, підписання контракту, безсонні ночі, сповнені ніжності... Я збилася з рахунку десь на середині минулого місяця.

— Ой, — тільки й змогла вимовити я, дивлячись на свої руки.

Марина, не кажучи ні слова, підхопилася з дивана, побігла у ванну і через хвилину повернулася, простягаючи мені маленьку білу коробочку.

— Тримай. Я купила про запас ще місяць тому, про всяк випадок. Іди.

Мої ноги стали ватяними. Я зайшла у ванну, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі. Хвилини очікування здавалися вічністю. Я дивилася на тест, і поступово на ньому почала проявлятися друга рожева смужка. Спочатку бліда, а потім — чітка й впевнена.

Я сіла на край ванної, прикривши рот рукою. Вагітна. Знову. Але я не злякалася, як минулого разу. Я була безмежно щасливою.

Я вийшла до вітальні. Марина все зрозуміла без слів. Вона просто підбігла і міцно мене обійняла.

— Боже, Улю! Це ж найкращий весільний подарунок! — прошепотіла вона. — Влад просто збожеволіє від щастя. А Матвій? Він же так мріяв про братика чи сестричку!

Я притулилася до подруги, сміючись і плачучи одночасно. — Ти уявляєш, що скаже тато? Він вже готує Матвія в збірну, а тепер у нього буде ціла запасна лава!

— Ну що, наречена, — Марина відсторонилася і витерла мені сльози. — Треба вирішувати: ти кажеш йому сьогодні чи зробиш сюрприз на весіллі?

Я подивилася на каблучку на своєму пальці — ту саму, яку вони з Матвійчиком обирали разом. — Я скажу на весіллі. Нехай буде сюрпризом.

***

Територія заміського комплексу була прикрашена у стилі «Мавки»: багато живої зелені, польових квітів та вогників, що мерехтіли в сутінках. Все виглядало так, ніби ліс ожив, щоб привітати свою королеву.

Я стояла перед великим дзеркалом у білій шовковій сукні, яку ми з Мариною обирали. Вона ідеально підкреслювала фігуру, але я знала, що вже за місяць кравчині довелося б її перешивати. Я обережно поклала руку на живіт, який поки що залишався зовсім пласким.

— Ти готова? — у двері зазирнув тато. Він був у класичному костюмі, але в петлиці замість бутоньєрки в нього була маленька колоска пшениці — символ його «Агро-Ниви».

— Готова, тату.

Під звуки скрипки ми вийшли. Влад стояв там — неймовірно красивий у темному костюмі. Поруч із ним, як маленький охоронець, стояв Матвій у такому ж костюмі, тримаючи подушечку з обручками. Коли Влад побачив мене, він на мить забув, як дихати. Його погляд був наповнений такою любов’ю, що в мене затремтіли коліна.

Церемонія була короткою, але дуже зворушливою. Коли прийшов час обмінюватися обітницями, Влад взяв мої руки у свої — його долоні були гарячими й надійними.

— Улю, сьогодні, перед усіма нашими близькими, я обіцяю бути твоїм захисником. Ти, Матвій і наш дім — це все, що має значення.

Прийшла моя черга. Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як у кишені сукні лежить маленька записка, яку я підготувала.

— Владе, — мій голос трохи тремтів. — Ти завжди казав, що хочеш, аби наша команда була найсильнішою. Ти викупив мою студію, ти збудував імперію, ти став батьком для Матвія. Але сьогодні я хочу сказати тобі, що наша команда... щойно отримала нового гравця.

Натовп гостей стих. Тато на першому ряду подався вперед. Мама заплакала. Влад нерозуміюче примружився, міцніше стискаючи мої доні.

Я дістала з кишені згорнутий папірець — роздруківку з УЗД, яку зробила вчора таємно від усіх — і вклала йому в руку.