РОЗДІЛ 18

Коли двері ресторану відчинилися, і я побачила своїх хлопців, моє серце нарешті заспокоїлося. Влад і Матвій заходили в залу як справжні змовники — малий у великій фірмовій кепці «Уся-Транс», що постійно сповзала йому на очі, і Влад, який виглядав неймовірно гордим.

— Мам, ми повернулися! — вигукнув Матвій, застрибуючи на диван за нашим улюбленим столиком біля вікна. — Я бачив такі фури! Вони величезні! І я вже майже навчився керувати… ну, майже.

— Я бачу, ви чудово розважилися, — я посміхнулася, дивлячись на Влада.

Він сів навпроти мене. Його погляд був дивним — теплішим, ніж зазвичай, але водночас напруженим. Він постійно поправляв піджак і час від часу переглядався з Матвієм. Малий ледь стримував хіхікання, прикриваючи рот долонею.

— Усю, ти як? Перевірка пішла? — запитав Влад, накриваючи мою руку своєю.

— Пішла. Твій юрист — чарівник. Але ми ще поговоримо про те, що ти купив цілу будівлю, не порадившись зі мною, — я намагалася суворо зсунути брови, але не витримала і розсміялася. — Дякую тобі. За все.

Ми замовили обід. Матвій завзято розправлявся з пастою, а ми з Владом говорили про якісь дрібниці, хоча повітря між нами буквально іскрило. Я бачила, що він хоче щось сказати, але ніби чекав на відповідний момент.

Коли офіціант забрав тарілки й приніс десерт, Влад раптом став дуже серйозним. Він подивився на Матвія, той енергійно кивнув і завмер, витріщившись на нас.

— Уляно, — почав Влад, і його голос трохи здригнувся. — Десять років тому ми припустилися помилки. Я втратив забагато часу, шукаючи сенс там, де його не було. А сенс був завжди тут… у тобі. І тепер — у Матвійчику.

Він почав повільно опускати руку до внутрішньої кишені піджака. Моє дихання перехопило. Невже він…? Матвій під столом стискав кулаки від захвату.

— Я хочу, щоб ми більше ніколи не розлучалися. Я хочу бути для нього батьком не тільки на словах, а для тебе — чоловіком, який…

Влад уже почав діставати маленьку оксамитову коробочку, коли вхідні двері ресторану відчинилися і в залу ввійшов чоловік, чию ходу я впізнала б із тисячі. Мій тато.

— Так! Де тут ображають мою доньку?! — його гучний, розкотистий бас миттєво заповнив ресторан. — Де Уляна Сергіївна? Мені сказали, що вона тут. Я вже й адвоката підняв. О, Улю, не бійся, тато тут!

Я ледь не впустила виделку. — Тату? Ти як тут опинився?

Батько підійшов до столу, важко дихаючи, і раптом завмер, побачивши картину перед собою: Влад з каблучкою в руках, я з очима на мокрому місці й Матвій, який виглядає так, ніби його щойно перервали на найцікавішому місці мультфільму.

Тато перевів погляд на Влада. Його брови поповзли вгору. — Ба! Владиславе? Ти, чи що?

Влад, який зазвичай ні перед ким не ніяковів, зараз виглядав школяр, якого застукали в кабінеті директора. Він швидко підвівся, ховаючи каблучку в кулак, але було вже пізно.

— Ну що, Владе, — тато по-дружньому ляснув його по плечу, змусивши трохи похитнутися. — коли ти покинув нашу команду, і я думав, що ми втратили найкращого воротаря району. А ти, виявляється, просто готувався до найголовнішого матчу у своєму житті?

Влад нарешті розсміявся — щиро, з полегшенням. Він підвівся, але каблучку з рук не випустив.

— Дядь Сірьожа, ви як завжди — з’являєтеся в найвідповідальніший момент. Пам’ятаю, як на фіналі кубку ви так само вибігли на поле, коли мені мало не забили з пенальті.

— І ти тоді той м’яч витягнув! — тато весело підморгнув йому. — Я тоді зрозумів: у цього хлопця руки надійні, він нічого цінного не впустить.

Матвійчик, який до цього моменту спостерігав за всім із відкритим ротом, раптом підскочив до них. — Діду! То ви з дядьком Владом теж знайомі?!

— Аякже, малий! — тато підхопив онука і посадив на стіл поруч із нами. — Твій майбутній тато... ну, якщо Уля не передумає... був нашим воротарем. Ми з ним стільки трави на стадіонах переорали плечима, що на цілий парк вистачило б. Я йому довіряв тил, як самому собі.

Влад перевів погляд на мене. Веселощі в його очах змінилися на ту саму глибину, від якої в мене йшли оберти.

— Усю, твій батько знає, що я ніколи не залишаю ворота порожніми. І він знає, що за свою команду я стоятиму до кінця.

Він знову повернувся до мене, ігноруючи цікаві погляди офіціантів та схвальне сопіння тата. — Я не просто прошу твоєї руки. Я прошу дозволу стати частиною вашої команди. Назавжди. Усю, ти станеш моєю дружиною?

Я подивилася на тата — він ледь помітно кивнув, і в його очах я побачила тепло. Подивилася на Матвія — той сяяв, як нова монета.

— Так, — мій голос пролунав чітко на весь зал. — Так, Владе. Наша команда тепер повна.

Влад швидко одягнув мені на палець каблучку — вона сіла ідеально. Тато видав переможний крик, як після забитого гола, і почав обіймати нас усіх разом.

— Ну все! — скомандував тато, вмощуючись за стіл. — Раз я приїхав рятувати студію, а тут уже все викуплено і розписано, то хоч нагодуйте старого! Владе, сідай. Розповідай, як ти збирався без мого дозволу мою доньку забирати. І Матвійчику, тягни сюди м’яч, будемо розбирати твою техніку — дядько Влад каже, що ти вже кращий за нас обох.