РОЗДІЛ 17

Влад

Ми в’їхали через масивні ворота логістичного термінала «Уся-Транс». Матвій прилип до скла, затамувавши подих. Перед нами розкинулися гектари асфальту, заставлені яскраво-червоними та синіми тягачами. На кожному з них великими літерами гордо красувався напис, який малий уже навчився впізнавати.

— Ого-о-о… — видихнув він. — Їх тут сотні?

— Близько двохсот на цій базі, Чемпіоне. Хочеш залізти в кабіну  «Scania»?

— А можна?!

Ми вийшли з машини. До нас одразу підійшов начальник зміни, але я жестом показав, що офіційні звіти почекають. Зараз був час для головного гостя. Я підняв Матвія і посадив його на високу сходинку величезного тягача. Малий вчепився в ручку, його очі світилися таким захватом, що я на мить відчув себе найуспішнішою людиною у світі — успішнішою, ніж коли підписував свій перший мільйонний контракт.

Саме в цей момент мій телефон у кишені почав розриватися. Я подивився на екран — Уля.

Я відійшов на кілька кроків, щоб гуркіт двигунів не заважав розмові. — Слухаю, кохана.

— Владе! — її голос був сумішшю полегшення, гніву й тривоги. — Я в студії. Тут був Арсеній Вікторович... Владе, мені твій юрист сказав, що ти купив будівлю! Ти з глузду з’їхав? Це ж шалені гроші! Навіщо ти це зробив?

— Щоб ти могла фотографувати і не думати про те, чи прийде завтра якийсь чиновник закривати твої двері, — спокійно відповів я. — Ти як? Він тебе образив?

— Я... я в порядку. Він пішов ні з чим. Але де ви? Чому ти не береш слухавку? Я дзвоню вже п’ятий раз! Де Матвій?

Я мимоволі посміхнувся, спостерігаючи, як малий у кабіні фури з серйозним виглядом крутить величезне кермо, уявляючи себе королем доріг. — Матвій у надійному місці. Ми на головному терміналі. Він зараз проводить інспекцію мого автопарку і, здається, збирається перекваліфікуватися з воротарів у далекобійники.

— На базі?! Владе, там же небезпечно, там фури, вантажі! — Уляна почала говорити своїм «мамським» тоном, і це змусило мене тепло засміятися.

— Уляно, він під наглядом десяти камер і п’яти охоронців. До того ж він сидить у кабіні, яка зачинена. Він щасливий. Ти б бачила його очі.

На тому кінці дроту запала тиша. Я чув її переривчастий подих. — Ти справді це зробив... — тихіше сказала вона. — І будівлю, і сина забрав, щоб я не нервувала... Чому ти такий, Владе?

— Який?

— Якийсь занадто ідеальний для цього божевільного дня.

— Я просто повертаю борги, за той час, що ми могли б мати, але не мали, — я побачив, як Матвій почав мені активно махати з вікна фури. — Слухай, ми скоро будемо у тебе в ресторані. Погодуєш нас обідом? Матвій каже, що після тренування і фур він готовий з’їсти навіть твоє меню цілком.

— Приїжджайте, — голос Улі пом’якшав. — Я буду там за двадцять хвилин і секатиму на вас. Обох. Обіцяй, що не будеш більше купувати ніяких хмарочосів до обіду.

— Постараюся, але нічого не обіцяю, — пожартував я. — Скоро будемо.

Я сховав телефон і підійшов до фури. — Ну що, водію, маму треба рятувати від голоду. Поїхали в ресторан?

— Поїхали! — Матвій спритно зістрибнув мені на руки. — А ти даси мені таку кепку, як у того дядька-водія?

— Дам. І кепку, і куртку з логотипом. Будеш офіційним представником «Уся-Транс» на футбольних полях.

Ми сіли в машину. Попереду був обід з коханою жінкою і вже таким рідним, її сином. Але я знав: Арсеній Вікторович просто так не відступить. Ця перемога була лише першим таймом. Але про це подумаємо пізніше, зараз значно важливіші справи. Адже цей ранок змінив у мені все. Я більше не хотів просто «бути поруч». Я хотів, щоб вони були моїми офіційно. Назавжди.

— Матвію, — я відклав телефон і серйозно подивився на хлопця. — Мені потрібна твоя допомога. Дуже важлива.

Він завмер. Його очі стали великими й уважними. — Щось із фурами? Чи з мамою?

— З мамою. Слухай... я кохаю її з першого класу. Але колись скоїв дурницю і відпустив її. Тепер, коли я знайшов її знову, я більше не хочу відпускати. Я хочу попросити твою маму вийти за мене заміж. Щоб ми були справжньою сім’єю. Ти як на це дивишся?

Матвій повільно подивився на мене. На його обличчі з’явилася така доросла, розумна усмішка, що мені на мить перехопило подих. — Я так і знав, — прошепотів він. — А ти подаруєш їй обручку? Ну, таку з каменем, як у кіно?

— Саме так. Але я зовсім не знаю, яка їй сподобається. Вона ж у нас особлива. Не любить нічого зайвого, блискучого...

— Я знаю! — Матвій підскочив на стільці. — Мама не любить великі камені, вона каже, що вони чіпляються за волосся, коли вона фотографує. І вона любить біле золото, як її улюблений ланцюжок. Ходімо, я бачив магазин у торговому центрі поряд, там було багато такого!

Ми поїхали в ювелірний. Я бачив, як витягнулися обличчя консультантів, коли в зал зайшов я — у дорогому костюмі — і малий у футбольному худі та кепці «Уся-Транс».

— Ця занадто товста, — критикував Матвій, дивлячись на вітрину. — Мама каже, що такі носять тільки старі вчительки. О! Дядько Влад, подивись на ту!