РОЗДІЛ 14

Дорога назад була зовсім іншою. Тривога, яка стискала мої груди з самого ранку, нарешті відпустила, поступившись місцем теплому, майже забутому відчуттю затишку. Попереду сидів Влад, зосереджений на дорозі, а позаду — Матвійчик, який ніяк не міг вгамувати свій захват.

Ми зупинилися біля невеликої піцерії на виїзді з Косова. Запах розплавленого сиру та свіжого тіста миттєво заповнив салон, коли Влад повернувся з двома великими коробками.

— Тримай, Чемпіоне. Чотири сири, як замовляли, — Влад передав коробку Матвію, і той ледь не застрибав на сидінні.

— Ого! Вона ще гаряча! Мам, дивись, скільки сиру!

Я посміхалася, дивлячись у дзеркало заднього виду. Матвій жував піцу, розмахуючи руками, і перераховував усі свої футбольні досягнення за зміну в таборі.

— Дядько Владе, а ви бачили, які зараз нові бутси в Мессі? Мені б такі — я б взагалі жодного гола не пропустив! — Матвій нахилився вперед, між нашими сидіннями. — А ви самі на якій позиції грали?

— Я теж був воротарем, Матвію, — відповів Влад, плавно вливаючись у потік машин.

— О, то ми з тобою дуже схожі! — малий засміявся, а потім його погляд впав на панель приладів. — А ця машина... вона швидка? Скільки кінських сил?

— Достатньо, щоб довезти нас до Києва швидше, ніж ти доїси свою піцу, — підморгнув йому Влад. — Але в мене є машини й побільше.

— Більше за цю? — очі Матвійчика округлилися. — Куди вже більше? Це ж як танк!

— У моїй компанії «Уся-Транс» є величезні фури. Рефрижератори, тенти... Вони возять вантажі по всій Європі. Знаєш, такі величезні дванадцятитонники? Кожна така машина — це як невеликий будинок на колесах.

— Ого... «Уся-Транс»? — Матвій на мить замислився, пережовуючи шматочок. — Смішна назва. А чому «Уся»? Це як «усе возимо»?

Я відчула, як мої щоки спалахнули. Я кинула швидкий погляд на Влада. Він на мить відвів очі від дороги й подивився на мене — у його погляді було стільки ніжності й прихованого змісту, що в мене перехопило подих.

— Майже, Матвію, — спокійно відповів Влад. — Просто колись дуже давно я зустрів дівчину, яку називав Усею. Вона була для мене найважливішою людиною у світі. І я вирішив, що моя компанія повинна мати її ім’я. Щоб кожен раз, коли я бачу свої машини, я згадував про неї.

Матвій на мить замовк, перетравлюючи інформацію. — Це як у фільмах про лицарів? Ну, коли вони на щитах малювали знак своєї принцеси?

— Точно так, — Влад посміхнувся. — Ти дуже влучно підмітив.

— Круто... — Матвій знову відкинувся на спинку сидіння. — А можна мені колись подивитися на ці фури? Посидіти за кермом?

— Не просто посидіти, — пообіцяв Влад. — Я покажу тобі наш головний термінал. Там стільки техніки, що ти на цілий день зависнеш.

Я слухала їхню розмову і не впізнавала власну дитину. Матвій, який зазвичай був обережним із новими людьми, зараз спілкувався з Владом так, ніби знав його все життя. Олександр, його батько, ніколи не вмів так розмовляти з сином. Він завжди купував йому іграшки, щоб той «не заважав», а Влад... Влад просто був поруч. На рівних.

Ми їхали крізь сутінки, і в салоні панувала така гармонія, про яку я навіть не мріяла. Матвій врешті-решт заснув, обіймаючи порожню коробку з-під піци, а Влад переключив музику на зовсім тиху.

— Дякую, — прошепотіла я, кладучи свою руку на його плече.

— За що, Усю? — він накрив мою долоню своєю.

— За все.

Влад нічого не сказав, але він міцно стиснув мої пальці. Я знала, що в Києві на нас чекають проблеми, адвокати й, можливо, нові витівки Аліси. Але зараз, у цій машині, під тихе сопіння мого сина, я вперше за останні роки відчула себе вдома.

***

Влад

Вечірній Київ зустрів нас мерехтінням ліхтарів і звичним гулом міста. Я плавно припаркував позашляховик під під’їздом Уляни. Коли двигун стих, у салоні на мить запала абсолютна тиша, яку порушувало лише сопіння Матвія на задньому сидінні.

Я подивився на Улю. Вона виглядала виснаженою, але в її очах було стільки спокою, скільки я не бачив від тієї фотосесії.

Матвій поворухнувся, протер очі маленькими кулачками й розгублено озирнувся довкола. — Ми вже вдома? — його голос був хрипким від сну.

— Так, сонечко, приїхали, — Уляна обернулася до нього, погладивши по коліну. — Давай, збирай свій рюкзак.

Малий потягнувся, позіхнув на весь рот і раптом вчепився пальцями в моє сидіння. — Дядько Влад, а ти зайдеш до нас? — у його очах світилася щира надія. — У нас там ще лишилася піца, і я можу показати вам свій новий м’яч! Залишишся на вечерю?

Я відчув, як у грудях щось боляче стиснулося. Мені понад усе на світі хотілося зараз просто піднятися з ними в ту затишну квартиру, забути про все і просто бути частиною їхнього вечора. Але вібрація телефону в кишені — вже п’ятий дзвінок від Степана за останню годину — нагадувала про реальність. Аліса не збиралася сидіти склавши руки, і мені потрібно було обрубати всі кінці, поки вона не вигадала щось більш небезпечне.

Я повернувся до Матвія і простягнув руку, щоб скуйовдити його волосся. — Чемпіоне, я б із величезним задоволенням. Чесно. Але в мене є кілька дуже важливих справ. Треба перевірити одну велику відправку, щоб водії не заблукали.