РОЗДІЛ 10

Ранок після візиту Влада не був схожий на жоден інший. Тиша у квартирі більше не здавалася гнітючою — вона була наповнена очікуванням. Запах півоній став ще інтенсивнішим; квіти повністю розкрилися, розправивши свої важкі пелюстки.

Я прокинулася рано, ще до будильника. Першим поривом було схопити телефон і подивитися, чи немає нових повідомлень від нього, але я вчасно зупинила свою руку. — Ні, Уляно, тримай себе в руках, — прошепотіла я сама собі, підводячись із ліжка.

Я накинула халат і відчинила вікно. Свіже повітря миттєво витіснило солодкий аромат квітів. Перед тим, як зануритися в робочий хаос ресторану, мені потрібно було почути найголовніший голос у моєму житті.

Я набрала відеозв'язок. Матвійчик відповів майже одразу. На екрані з’явилося його замурзане, але неймовірно щасливе обличчя на фоні  карпатських гір.

— Мамо! — вигукнув він, і я мимоволі посміхнулася. — Ти чому так рано? У нас тільки-но була руханка!

— Доброго ранку, мій мандрівнику. Просто скучила. Як ти? Як гори?

— Мам, тут круто! Вчора ми ходили до водоспаду, і я бачив справжню ящірку! А ще вожатий сказав, що в мене найкращий намет, бо я навчився правильно натягувати тент.

Я слухала його щебет, і всередині ставало тепло і спокійно. Матвійчик був моєю константою, моїм якорем. Дивлячись на його посмішку, я бачила свій спокій.

— Мамо, а ти чого така гарна? — раптом запитав син, примруживши очі. — Ти кудись збираєшся?

— У мене сьогодні багато справ у ресторані, сонечко. Треба перевірити нове меню.

— Привези мені той десерт із маку, коли я повернуся, добре? Обіцяєш?

— Обіцяю, рідний. Слухайся вожатих і не забувай одягати теплу кофту ввечері. Люблю тебе.

— І я тебе, мам! Бувай!

Коли екран згас, я ще кілька хвилин сиділа в тиші. Розмова з сином завжди давала мені сили, але сьогодні вона ще й нагадувала про ціну кожного мого кроку. Якщо Влад справді розриває шлюбний контракт... якщо він справді обирає мене... то рано чи пізно йому доведеться познайомитися з моїм сином.

Я встала і пішла до гардероба. Сьогодні ніяких сріблястих суконь. Тільки строгий діловий стиль. Темно-синій костюм, ідеально біла сорочка і зібране у бездоганний пучок волосся.

В ресторан я приїхала о дев'ятій. — Ульяно Сергіївно, доброго ранку! — привітав мене адміністратор Андрій. — У нас на дванадцяту заброньовано VIP-столик. Просили найкраще місце на терасі.

— Хто замовник? — я перевіряла чат з Артемом, він писав про перенесення зйомки.

— Владислав Анатолійович. Він наш постійний гість.

Я кивнула, зберігаючи абсолютний спокій на обличчі. — Добре, Андрію. Підготуйте стіл. Я буду в кабінеті. Я сиділа, переглядаючи рахунки від постачальників, коли телефон завібрував від повідомлення. Повідомлення від нього : «Усю, чекаю на тебе о 12:30 у ресторані «MAVKA». Кажуть, там найкраща тераса в місті й власниця з бездоганним смаком. Хочу обговорити з цією жінкою дещо важливе. Приїдеш?»

Я завмерла з ручкою в руці. «MAVKA»? Моя «MAVKA»? Усередині все похололо, а потім обдало жаром. Владислав Анатолійович — той самий VIP-гість, який протягом останнього місяця бронював столик номер п'ять кожного четверга? Той, хто замовляв рідкісне колекційне вино і завжди просив передати компліменти шеф-кухарю, але ніколи не наполягав на зустрічі з власницею?

Я згадала слова Андрія: «Наш постійний гість знову забронював терасу». Я завжди була занадто зайнята, щоб вийти до нього — то поїздки до Матвійчика, то зйомки, то нескінченні звіти.

— Боже... — видихнула я, дивлячись на екран. — Він весь цей час маневрував навколо мене, навіть не знаючи, що це мій заклад. Або ж... знав?

Я піднялася і підійшла до дзеркала. Руки злегка тремтіли. Це було схоже на іронію долі. Він запросив мене у мій же ресторан, щоб справити на мене враження.

Я виправдала піджак і вийшла в зал. — Андрію! — гукнула я адміністратора. — Хто саме забронював п'ятий столик? Яке ім'я в картці постійного клієнта?

Андрій здивовано подивився на мене. — Так ми ж обговорювали, Ульяно Сергіївно. Це пан Владислав. Прізвище ми не вказували за його проханням, він завжди розраховується корпоративною картою компанії. Ви ж самі казали, що головне — сервіс, а не імена.

— Коли він прийде, — я намагалася, щоб мій голос не здригнувся, — не кажіть йому, що я тут. Просто проведіть його до столу. Я вийду сама.

Годинник показував 12:30. Я стояла за важкою портьєрою біля входу на терасу, спостерігаючи, як Влад входить до залу. Він був у темно-синьому костюмі, без краватки, з розстебнутим верхнім гудзиком сорочки. Впевнений, спокійний, він кивнув Андрію як старому знайомому.

Він сів за свій улюблений столик, кинув телефон на скатертину і впевнено роззирнувся навколо, очікуючи на мій прихід. Він думав, що я зараз заїду через центральний вхід, здивована його вибором місця.

Я зробила глибокий вдих і вийшла з-за портьєри. Але не зі сторони вулиці, а з боку службового входу, з папкою меню в руках. Я повільно підійшла до його столу. Влад дивився на вхідні двері ресторану і не одразу помітив мене.