РОЗДІЛ 9

Влад

Запах гару в’їдався в шкіру, у волосся, здавалося, він просочив навіть мої думки. Склад виглядав як декорації до фільму про апокаліпсис: обвуглені металоконструкції, залишки піни на асфальті й важкий, маслянистий дим, що стелився по землі.

— Пожежу ліквідовано, Владиславе Анатолійовичу. Фури не постраждали, лише третій склад і не велика кількість товару з нього — доповів начальник охорони, витираючи сажу з лоба. — Якби ми запізнилися ще на десять хвилин...

Я кивнув, майже не слухаючи. Я дивився на свої руки — вони були в мазуті та сажі. А ще годину тому ці ж руки тримали Уляну за талію. Я відчував на губах її смак, який зараз не міг перебити навіть їдкий дим пожежі.

Я дістав телефон. Екран був тріснутий, мабуть, зачепив десь під час огляду завалів. Четверта ранку.

«Ти доїхала? Вибач за такий фінал вечора», — написав я, але повідомлення зависло. Зв’язок після пожежі працював через раз.

Я сів на підніжку пожежної машини й закрив очі. Перед очима — срібляста сукня, що спалахувала під вогнями клубу. Вона була там, зі мною. Вона відповіла на поцілунок. І це було єдине, що мало значення серед цього згарища. Моя компанія, мільйонні контракти — все це здавалося декораціями. Справжнім був лише той момент, коли її пальці вп’ялися в моє волосся.

— Владе, ти тут? — у слухавці пролунав голос Аліси. Вона дзвонила вже вп’яте. — Я прокинулася, тебе немає. Що відбувається?

— На складі пожежа, Алісо. Я буду пізніше, — відповів я максимально сухо.

— Боже, це жахливо! Ти в порядку? Приїжджай швидше, нам треба обговорити декор столів...

Я просто скинув дзвінок. Декор столів. Коли в мене в голові — пожежа, яку не загасити жодною піною світу.

Я підвівся, знайшов очима свого помічника. — Степане, заїдь у квітковий. Найкращий, що працює цілодобово. Мені потрібні білі півонії. Багато. І відвези за адресою... — я продиктував адресу Уляни, яку видобув від Регіни Марківни. Ця жінка справжній кремінь, ніяк не хотіла ділитися, їй можна зберігати військові таємниці.

Уляна

Я прокинулася від того, що сонце надто яскраво світило в очі. Голова була важкою, а серце — ще важчим. Вчорашній вечір здавався дивним сном. Срібна сукня валялася на кріслі, як скинута шкіра змії.

Дзвінок у двері змусив мене здригнутися. Я накинула халат, думаючи, що це, можливо, кур'єр із продуктами, якого я замовила напередодні.

Але на порозі стояв молодий хлопець із величезним оберемком білих півоній. Їх було так багато, що я за ними майже не бачила його обличчя.

— Уляна Сергіївна? Це вам. Записки немає, просили передати просто так.

Я взяла квіти. Вони були холодними, з краплями роси на пелюстках, і пахли... пахли надією. Я занурила обличчя в цей ніжний аромат, і на мить мені здалося, що я знову на тій терасі, а світ навколо — добрий і зрозумілий.

Я знала, що це він. Навіть без записки. Тільки він пам’ятав, що я обожнюю саме ці квіти, хоча вони зовсім не пасували до мого теперішнього образу «залізної леді».

Я поставила півонії у вазу в центрі вітальні. Поруч із тим самим запрошенням на весілля. Контраст був убивчим. Ніжність квітів проти жорсткості паперу.

Я взяла телефон. Жодних повідомлень. Мабуть, він усе ще розгрібав наслідки нічної катастрофи. Я хотіла написати «Дякую», але пальці завмерли. Що це змінить? Поцілунок у клубі не скасував весілля. Півонії не повернуть нам втрачені роки.

Екран телефону  блимнув. Повідомлення від Аліси: «Улю, привіт! Побачила тебе на відео у Олександри в сторіз — сукня просто вогонь! Ти була справжньою зіркою вечора. До речі, дякую за контакти флориста, якого ти радила, ми нарешті визначилися з букетом. Цьом!»

Я повільно видихнула. Жодного слова про Влада. Жодної підозри. Або ж… вона настільки впевнена в собі, що навіть не допускає думки про загрозу. Це повідомлення було гіршим за відкриту сварку — воно нагадувало, що я для неї лише «корисний профі» та «знайома», яка вдало підвернулася під руку. Я відклала телефон і різко підвелася. Мені потрібно було збиратися на роботу.

Мій день був розписаний по хвилинах, і я збиралася дотримуватися цього графіка з маніакальною точністю.

Я приїхала на студію раніше за персонал. Увімкнула кавомашину, перевірила виставлене світло. Сьогодні ми знімали лукбук для нового бренду мінімалістичного одягу. Я особисто перевіряла кожну стійку, кожен софтбокс.

— Артеме, чому тут цей фон? — мій голос звучав різкіше, ніж зазвичай. — Я ж казала, нам потрібен «холодний сірий», а не цей брудний відтінок. Переробіть. Зараз же.

Далі була зйомка. Три години безперервного клацання затвора. Я не давала собі передихнути. Моделі змінювали пози, асистенти бігали з відпарювачами, а я бачила лише геометрію кадру. У кожному обличчі я шукала ідеальну лінію, намагаючись не згадувати, як вчора вночі заплющувала очі в обіймах Влада. Щоразу, коли на телефон приходило сповіщення, я навіть не повертала голови.

Після студії я одразу поїхала до свого ресторану. Там була чергова перевірка від постачальників морепродуктів. Я провела годину в морозильній камері, перевіряючи маркування та свіжість устриць. Холод був мені приємний — він допомагав зібратися.