РОЗДІЛ 8

Повернення в Київ пройшло під знаком Матвійчика. Я навмисне вимкнула робочі сповіщення і дозволила собі ці три дні бути просто мамою. Ми будували фортеці з подушок посеред вітальні, дивилися мультфільми допізна і їли морозиво прямо з відерця. Син наповнив квартиру життям, витісняючи запах дорогих парфумів галереї та присмак нічних роздумів.

Влад більше не дзвонив. Жодних повідомлень, жодних квітів під дверима чи випадкових зустрічей. Він ніби дав мені час — або просто відступив, залишивши за собою останнє слово у тій записці. Картина в його кабінеті... Я намагалася не думати, як він дивиться на мій смуток щоранку.

На четвертий день ми збирали велику спортивну сумку. — Мам, а там точно будуть скелелази? — Матвійчик з азартом перевіряв свій ліхтарик.

 — Точно, сонечко. І скелелази, і походи, і вечірні вогнища. Ти ж про це мріяв цілу зиму.

Цей табір в Карпатах був одним із найкращих. Я бачила, як горіли його очі, коли він зустрівся зі своїми друзями, які їхали разом з ним. Короткі обійми, «Бувай, мам!», і його маленька постать з величезним рюкзаком зникла у вагоні потяга, який поніс Матвійчика в гори, а мене — назад у порожнечу. Коли за ним зачинилися двері вагона, я відчула, як останній теплий зв'язок із реальністю обірвався. Тепер у мене знову був час наодинці з собою.

У квартирі панувала дзвінка тиша. Я роззулася і пройшла на кухню. Жодного звуку, крім гудіння холодильника. — Ось ти і вдома, Уляно, — прошепотіла я сама собі.

Саме в тиші поверталися всі ті почуття, від яких я ховалася ці три дні. Я підійшла до вікна. Вечірній Київ починав розпалювати свої вогні. Я знала, що десь там, у цьому ж місті, зараз ходить він. Можливо, він зараз із Алісою в якомусь ресторані, обговорює меню для весілля. Або сидить у своєму кабінеті, дивлячись на моє фото.

Я дістала телефон. Номер Влада все ще не був підписаний, але я знала його напам'ять. Мої пальці зависли над клавіатурою. Я хотіла написати... чи я хотіла, щоб написав він?

Я пішла у ванну, сподіваючись, що гаряча вода змиє цю тривогу. Але нічого не могло заглушити той біль, який роками жив у мені.

Вийшовши в халаті, я сіла на диван у напівтемряві вітальні. Тиша тиснула на вуха. Без Матвійчика я знову була просто жінкою, яка одинадцять років тому не змогла сказати «кохаю», а тепер не знала, як сказати «прощавай».

Я навіть не вмикала світло — просто сиділа в напівтемряві, розглядаючи тіні на стінах. Але робота не чекала. На журнальному столику лежав щільний паперовий конверт, який сьогодні вранці Артем передав мені зі студії. «Це терміново, Уляно Сергіївна. Особисто в руки», — сказав він тоді.

Я довго не наважувалася його відкрити. На дотик папір був дорогим, фактурним. Я вже знала, що там, але надіялася на помилку. Нарешті я надриваю край.

Всередині — картка з важкого дизайнерського картону. І перше, що кидається в очі — не текст. Фото. Моє фото. Те саме, з нашої першої зйомки. Влад дивиться на Алісу, його рука на її талії. Чорно-білий кадр, який я власноруч ретушувала, вивіряючи кожен відблиск світла. Тепер він став обкладинкою їхнього щастя.

«Запрошуємо вас розділити нашу радість...» Слова розпливалися перед очима. Аліса. Влад. Дата. Місце. Все офіційно. Все незворотно.

Я відкинула запрошення на стіл. Воно впало лицьовою стороною догори, і погляд Влада з фотографії ніби прикував мене до місця.

— Ось і все, — прошепотіла я в порожнечу квартири.

Я підійшла до вікна, притиснувшись лобом до холодного скла. Карпати зараз ховали мого сина серед вікових смерек, а Київ ховав мене серед бетону й скла. Я була сама. Без Матвійчика, який був моїм щитом. Без ілюзій, які розбилися об цей шматок картону. Тиша в квартирі стала майже нестерпною.  Телефон на столі вібрував. Один раз. Коротко.

Я підійшла і взяла його, заздалегідь знаючи, хто це. Але це було не повідомлення від Аліси.

На екрані висвітилося: «Олеся». Моя добра знайома, організаторка найгучніших вечірок Києва, людина-свято, яка ніколи не знала, що таке «депресія» чи «минуле».

«Улю, досить киснути в своїх інтер’єрах! Сьогодні в "Empire" закрита вечірка, дрес-код — total sexy. Я не приймаю "ні". Чекаю тебе за годину, інакше приїду з охороною і витягну тебе в піжамі!»

Я подивилася на запрошення. Потім на спокійний нічний Київ за вікном. — До чорта все, — прошепотіла я. Мені потрібен був цей вибух. Мені потрібно було перестати бути «правильною Уляною».

За годину я стояла перед дзеркалом. Від тої жінки, що переживала в тиші свій біль, не залишилося нічого. На мені була коротка срібляста сукня на товстих бретелях, яка більше нагадувала кольчугу — вона переливалася під світлом ламп, як луска екзотичної риби. Спина була майже повністю відкритою, а високі підбори робили мої ноги нескінченними.

Макіяж — зухвалий. Темні очі, чіткі лінії. Я навела губи темною помадою і глянула собі в очі. — Сьогодні ти нікого не любиш, Уляно, — сказала я своєму відображенню. — Сьогодні ти просто танцюєш.

Клуб «Empire» зустрів мене гуркотом басів, від яких вібрувало в грудях, і запахом дорогого алкоголю та туману. Олександра одразу підлетіла до мене, перекрикуючи музику: — Оце моя дівчинка! Ти виглядаєш на мільйон доларів! Ходімо до нашого столика, там найкраще шампанське.