РОЗДІЛ 7

Галерея Регіни Марківни на Подолі сьогодні виглядала інакше. Зазвичай затишна й хаотична, зараз вона була наповнена приглушеним світлом, ароматом дорогих парфумів та тихим джазом, що розчинявся у високих стелях.

Я зупинилася перед входом, розправляючи поділ своєї сукні. Довга, чорна, з важкого шовку, що приємно холодив шкіру. Вона облягала фігуру, як друга шкіра, а глибокий розріз на стегні при кожному кроці відкривав рівно стільки, щоб змусити перехожих затамувати подих. Я вклала волосся легкими хвилями і додала лише одну прикрасу — тонку срібну лінію на шиї.

Сьогодні я не була фотографом з камерою на плечі. Сьогодні я була частиною цього мистецтва.

— Боже, Уляно, ти виглядаєш як сама ніч, — прошепотіла Регіна Марківна, підходячи до мене з келихом шампанського. Вона була в яскраво-червоному тюрбані і виглядала максимально ефектно. — Твої роботи вже зібрали цілий натовп. Ходімо, я покажу тобі, як вони «заграли» в рамах.

Ми пройшли до центральної зали. Мої чорно-білі знімки, над якими я пролила стільки невидимих сліз у тиші моєї квартири, тепер висіли на білих стінах. Люди зупинялися біля них, мовчали, перешіптувалися. Вони бачили там сум, самотність, очікування — все те, що я намагалася сховати від Влада в тому ресторані.

— Дивовижно, — почула я чийсь голос поруч. — У цих кадрах стільки повітря, що стає важко дихати.

Я вдячно посміхнулася, але всередині все одно відчувала дивний неспокій. Регіна Марківна весь вечір поглядала на вхідні двері, ніби на когось чекала.

— Улясю, зачекай хвилинку, — раптом сказала вона, торкнувшись мого ліктя. — Я хочу познайомити тебе з одним дуже давнім товаришом. Він великий поціновувач справжнього мистецтва і, до речі, теж нещодавно перебрався до Києва. Він допоміг мені з організацією цього вечора, справжній меценат.

Я повернулася, готуючи свою «робочу» ввічливу посмішку для чергового київського бізнесмена.

— Владе, дорогий, йди-но сюди! — гукнула Регіна Марківна в бік чоловічої постаті, що стояла спиною до нас біля мого улюбленого кадру — розмитого відображення в дощовому склі.

Чоловік повільно розвернувся.

Світ навколо мене миттєво згорнувся до однієї точки. Музика затихла, голоси гостей перетворилися на нерозбірливий гул.

Це був він.

Влад виглядав бездоганно в темно-сірому костюмі, без краватки, з розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки. Він був тут, у моєму місті, у моєму прихистку, серед моїх найінтимніших переживань, виставлених на стінах.

— Знайомтеся, — сяяла Регіна Марківна, але її усмішка була хитрою, ніби вона спеціально це влаштувала. — Це Уляна, авторка тих неймовірних робіт, якими ти так захоплювався. А це Влад, мій добрий друг і людина з бездоганним смаком.

Влад не зводив з мене очей. Його погляд ковзнув по моїй чорній сукні, затримався на розрізі, де на мить зблиснула шкіра, і знову піднявся до обличчя. В його очах не було подиву. Було щось інше — спокійне торжество мисливця, який нарешті знайшов те, що шукав.

— Ми вже знайомі, Регіно, — голос Влада прозвучав низько, з тією самою вібрацією, від якої мої коліна зрадницьки затремтіли. — Дуже добре знайомі. Хоча я не знав, що Уляна вміє так... оголювати душу через об'єктив.

Він зробив крок ближче, і я знову відчула цей запах — деревний, з ноткою дощу.

— Виставка неймовірна, — продовжив він, дивлячись мені прямо в очі. — Особливо той кадр із порожньою чашкою. У ньому стільки очікування, що я ледь не замовив собі таку саму, аби просто посидіти поруч.

Я зціпила зуби, намагаючись зберегти обличчя. Регіна Марківна хитро примружилася. —Ну, тоді я залишу вас обговорювати мистецтво. Мені треба привітатися з іншими.

Вона вислизнула, залишивши нас посеред зали. Я відчувала себе як на відкритій сцені, попри довгу сукню, що мала б мене захищати.

— Ти знову втекла, Усю, — сказав він зовсім тихо, так, щоб чув лише я. — Але в Києві занадто тісні вулиці, щоб ховатися вічно.

Я розправила плечі, дивлячись на нього з усією гідністю, на яку була здатна. — Я не ховалася, Владе. Я працювала. А ти... що ти тут робиш? Регіна сказала, ти її товариш?

Влад ледь помітно посміхнувся. — Моя компанія допомагала їй з реставрацією цієї будівлі. Ми дружимо давно. Але я не знав, що «та сама геніальна Уляна», про яку вона прожужала мені всі вуха — це ти. Хоча... десь глибоко всередині я це відчував.

Він підійшов ще на півкроку, так що край моєї чорної сукні торкнувся його штанів. — Ти виглядаєш... приголомшливо. Цей розріз — це провокація, чи ти просто хотіла, щоб я остаточно втратив розум?

Я відчувала, як шкіра горить у тих місцях, де сукня ледь торкалася його костюма, але моє обличчя залишалося непроникним, як мармур. Я повільно відвела погляд від його очей і зробила невеликий ковток безалкогольного шампанського, демонструючи повний спокій.

— Світ тісний, Владе. Рада, що ти теж цінуєш роботу Регіни, — мій голос звучав рівно, майже сухо. — А де твоя наречена? Дивно бачити тебе на такому заході одного. Алісу не цікавить живопис?

Я запитала про неї так невимушено, ніби запитувала про погоду або курс валют. Жодного тремтіння в голосі. Тільки професійна ввічливість.