РОЗДІЛ 6

Ранок просочився в кімнату крізь шпарини в шторах. Я розплющила очі й першим ділом відчула пустку всередині. Жодного полегшення після вчорашнього вечора — лише глухий біль, що оселився десь під ребрами.

Я намацала телефон. Одне повідомлення.

«Улю. Я не встиг сказати головного. Я радий, що ти прийшла. І… шкода, що ти пішла. Якщо захочеш поговорити — я тут».

Я перечитала це тричі. «Я тут». Ці два слова звучали як вирок і як порятунок одночасно. Він не просто був «тут» у цьому місті, він заявляв про свою присутність у моєму житті, яке я так старанно вибудовувала без нього.

Я не стала відповідати. Пальці тремтіли, коли я відкинула телефон. Потрібно їхати. Прямо зараз.

Я почала збирати речі. Хаотично, швидко, ніби за мною хтось гнався. За пів години валіза була зачинена. Коли я приїхала до батьків по Матвійчика, на кухні уже пахло кавою та домашніми оладками — запахи, які зазвичай дарували спокій, а сьогодні здавалися прощальними.

— Привіт, доню. Вже їдеш? — тато підняв погляд від газети. Він завжди відчував мій стан без слів.

— Так, тату. Справи в студії не чекають. У понеділок з самого ранку зйомка, треба підготуватися.

Мама зітхнула, загортаючи пакунок з їжею мені в дорогу. — Залиши хоч Матвійчика на кілька днів. У нього ж канікули, дитині треба свіже повітря, а не київський бетон. Ми з дівчатами його і в ліс зводимо, і на річку.

Я подивилася на сина, який весело грався з Катею на килимі. Він виглядав таким щасливим тут, у безпечному коконі нашого рідного дому. А я… я почувалася так, ніби несу в собі шторм, який може зруйнувати його спокій.

— Добре, — погодилася я, поцілувавши сина в маківку. — Матвійчику, залишишся у бабусі на тиждень?

— Ура! — він застрибав від радості. — Мам, а ти скоро приїдеш?

— Скоро, сонечко. Обіцяю.

Прощання було коротким. Я обійняла сестер, маму, затрималася в обіймах батька. — Бережи себе, — тихо сказав він мені на вухо. — І не втікай від того, що вже всередині тебе. Все одно наздожене.

Я лише кивнула і швидко сіла в машину. Дорога на Київ видалась неймовірно довгою. Ніби не півтори години, а безкінечність наодинці з собою. Я навмисне не вмикала музику, дозволяючи гулу шин заповнити порожнечу. Місто зустріло мене звичною метушнею, але моя квартира в новобудові здалася мені надто великою і занадто тихою без сміху Матвійчика.

Я кинула ключі на тумбочку біля входу і підійшла до вікна. Київ виблискував мільйонами вогнів. Десь там, за сотні кілометрів, залишився Влад. Його «Я тут» досі пульсувало в моїй голові.

Я відкрила ноутбук, намагаючись зануритися в роботу. Треба було відібрати кадри зі вчорашньої зйомки Аліси та Влада. Це було мазохізмом, але я відкрила папку.

Екран заповнили їхні обличчя. Аліса — сяюча, впевнена. І Влад. На кожному другому кадрі він дивився не на наречену. Він дивився в об’єктив. Прямо на мене. Навіть через скло камери його погляд був таким важким, ніби він намагався доторкнутися до мене крізь лінзу.

Я закрила ноутбук одним різким рухом. Екран згас, але обличчя Влада, здавалося, залишилося відбитком на моїх сітківках. Тут, у Києві, я мала бути в безпеці. Але тиша у квартирі тиснула на вуха, а повідомлення в телефоні, яке я так і не видалила, здавалося єдиним реальним зв’язком із життям. Без Матвійчика цей простір знову став просто дорогою нерухомістю, а не домом.

Мені терміново було потрібно щось, що витягне мене з цього болота спогадів. Робота не рятувала, вона лише повертала мене до нього.

Телефон на столі засвітився. Я здригнулася, боячись побачити знайоме ім’я, але цього разу це була не Марина і не Влад.

«Улясю, люба, доброго вечора. Побачила, що ти в мережі. Мої півонії сьогодні вирішили розквітнути одночасно, і це видовище варте того, щоб перервати твій київський забіг. Заїжджай на чай? Маю одну ідею для нашого спільного проекту, та й просто хочеться живої душі поруч. Р.М.»

Регіна Марківна. Я мимоволі посміхнулася. Ця жінка була моїм «тихим прихистком». Відома художниця, яка в свої шістдесят вісім мала більше енергії, ніж я в двадцять сім, вона стала мені не просто партнером по проектах, а кимось на кшталт духовної наставниці. Вона вміла бачити світ не через об'єктив чи цифри, а через світлотінь і сенси.

«Буду у вас за двадцять хвилин. Дякую за запрошення, воно дуже вчасне», — відписала я, вже хапаючи ключі від машини.

Її  будинок завжди пах однаково: олійною фарбою, сухими травами та дорогим тютюном, який вона зрідка дозволяла собі палити на веренді, яка була місцем мого спокою і схованкою від всього світу.

— Проходь, дитино, проходь, — Регіна Марківна зустріла мене в своєму незмінному лляному халаті, заляпаному фарбою. — Виглядаєш так, ніби тебе щойно переїхав потяг з минулого.

Я здригнулася від її прямоти, але промовчала, проходячи до великої зали, де на підрамниках стояли нові полотна.

— Каву не пропоную, тобі треба заспокоїти нерви, — вона почала чаклувати над керамічним чайником. — Буде липа і трохи моєї секретної м’яти. Сідай.

Я опустилася в старе плетене крісло. Тут, серед незавершених картин і розкиданих пензлів, Київ здавався не таким агресивним.