РОЗДІЛ 5.1

Влад

Я вирвався різко. Майже грубо. Навіть не пам’ятаю, що буркнув хлопцям — щось про терміновий дзвінок чи справу. Мені було байдуже. Я забіг у зал, оглядаючи столи.

 — Ви не бачили Улю? — запитав у Каріни, ледь стримуючи дихання.

— Вона пішла, хвилин п'ять тому, — відповіла та, здивовано піднявши брови.

Я вилетів на вулицю. Порожньо. Тільки світло ліхтарів і незнайомі люди, які говорили між собою і палили.

 — Чорт. Знову пішла.

Це слово різонуло сильніше, ніж будь-яка відмова. Я провів рукою по обличчю, намагаючись втихомирити гнів на самого себе.

— «Ти знову запізнився, Владе. Знову дозволив їй зачинитися.» — Я шукав її погляд у залі з першої хвилини. Навіть коли говорив з іншими — все одно шукав. І коли нарешті почув її голос поруч, серце вдарило так, ніби мені знову сімнадцять, а вона сидить на лавці в парку і сміється з якоїсь дурниці.

Вона дивилася так, ніби все життя носила в собі щось важке. І я це бачив. Бачив, але не мав права торкатися.

«Ти заручений.» Ця думка стояла між нами, як бетонна стіна. Але коли вона вийшла, коли її плечі здригнулися, коли вона сказала «мені треба вийти» — я знав. Я мав іти за нею. Одразу. Не думати. Не зважувати.

І я  пішов.

— Чорт… — вирвалося з мене.

У голові крутилися уривки: її голос, її запах, як вітер грався її волоссям. Як вона дивилася на мене так, ніби я — і спокуса, і небезпека водночас.

Вона завжди так тікала. Я знав це ще зі школи. Знав, але щоразу сподівався, що цього разу буде інакше.

Я дістав телефон. Палець завис над екраном. Що сказати? «Повернися»? «Я досі кохаю тебе»? Я гірко усміхнувся. Я не мав права на ці слова, але й мовчати було рівноцінно смерті. Я знав її: якщо зараз не подати знак, вона замурує ці двері назавжди. Я набрав кілька слів. Стер. Знову набрав. Знову стер.

— Боягуз, — тихо сказав я сам собі.

Я підняв погляд на темне місто. Десь там, серед цих вулиць, вона їхала додому. Одна. Зі своїми страхами. Як і завжди.

А я знову залишився тут.

І цього разу я не знав, що болить більше — те, що я її не наздогнав, чи те, що я знову дозволив їй піти. Потім усе ж набрав. Не дивлячись. Ніби боявся передумати.

«Улю. Я не встиг сказати головного. Я радий, що ти прийшла. І… шкода, що ти пішла. Якщо захочеш поговорити — я тут.»

Я перечитав повідомлення тричі. Ні слова зайвого. Ні кроку за межу. Надіслав. Телефон мовчав.

Я повернувся за стіл, але нічого вже не чув. Сміх, тости, музика — все було фоном. Я механічно відповідав, кивав, усміхався, але думками був зовсім не тут.

Ну що, задоволений? Написав. Молодець.

Зробив ковток вина. Це явно не те, що мені зараз потрібно.

Ти ж знаєш, що вона не відповість одразу. А може, й не відповість взагалі. І це було найстрашніше.

Я згадав, як вона дивилася на мене. Не з докором. Не з образою. З втомою. Так дивляться люди, які надто багато разів обирали «правильно» замість «по-справжньому».

«Ти ж теж так живеш, Владе. Правильно. Стабільно. Без ризиків». Тільки от це «правильно» зараз стискало горло, мов зашморг. Аліса — це план. А Уляна — це життя. Справжнє, болюче, моє.

Телефон знову засвітився. Повідомлення не від неї. Робочий чат. Повільно заблокував екран.

Якщо вона відповість — я піду до кінця. Якщо ні — я знову навчуся жити з цим.

Я відкинувся на спинку стільця і втупився в темряву за вікном. Тільки одне питання не давало спокою: скільки ще разів можна втрачати одну й ту саму людину, перш ніж зрозумієш, що іншого шансу не буде?