РОЗДІЛ 5

Марина не дала мені багато часу на роздуми.

— Так, — вона енергійно плеснула в долоні, — або ти зараз збираєшся, або я зроблю це за тебе. І повір, мій вибір тобі може дуже не сподобатися.

— Я взагалі не впевнена, що хочу туди йти, — пробурмотіла я, але вже стояла перед її шафою.

— Саме тому ти туди підеш, — відрізала вона відчиняючи шафу, ніби там зберігалася відповідь на всі мої сумніви. — Бо якщо залишишся вдома, будеш ще десять років прокручувати в голові кляте «а якби».

Вона прискіпливо оглядала вішаки. — Не чорне, — одразу сказала Марина. — І не те, в чому ти ховаєшся зазвичай.

— Я не ховаюся.

— Ага. Тоді чому всі твої сукні або «на роботу», або «не чіпайте мене»?

Я фиркнула, але не знайшла, що заперечити. Врешті ми зупинилися на світлій сукні вільного крою з відкритими плечима. Нічого викличного, але вона була… живою. Я дивилася на себе в дзеркало й ледь упізнавала ту жінку в відображенні.

— Ти красива, Уль, — тихо сказала Марина. — Не «як для мами», не «як для профі». А як жінка.

— У мене ж син, — автоматично вирвалося в мене, як останній захист. Марина різко обернулася.

— І що? Це стирає тебе як жінку? — вона зітхнула. — Ти маєш життя. І право бути бажаною. Навіть якщо сьогодні ти просто підеш і повернешся додому.

Вона допомогла мені з волоссям — нічого складного, легкі хвилі, ніби я не надто старалася. Макіяж — мінімальний. Очі. Лише очі.

— Не для нього, — сказала вона, ніби прочитала мої думки. — Для тебе.

Коли ми вийшли з під’їзду, вечір уже повільно стікав у місто. Повітря було тепле, з тим особливим присмаком літа, яке завжди приносить несподівані зустрічі.

Марина обійняла мене біля машини.

— Ти нічого нікому не винна, — сказала вона. — Якщо стане важко — їдеш додому. Якщо він підійде — ти не зобов’язана нічого пояснювати. Просто будь собою. Добре?

Я кивнула, хоч усередині все стискалося.

— І пам’ятай, — додала вона з лукавою усмішкою, — ти не та дівчинка зі стадіону. Ти — жінка, яка пережила набагато більше.

Я сіла в машину, завела двигун. Двері зачинилися, і разом із цим світ ніби став тихішим.

Дорога до ресторану тягнулася довше, ніж зазвичай. Світло ліхтарів ковзало по лобовому склу, радіо тихо грало щось знайоме, але я не чула слів.

Навіщо я їду? Щоб довести щось собі? Йому? Минулому?

Я уявляла, як зайду в зал. Як побачу знайомі обличчя — ті, що колись були всім світом, а тепер стали просто спогадами. Хтось буде з дітьми, хтось — із кільцями на пальцях, хтось — із порожніми поглядами.

А він? З ким він прийде? Чи дивитиметься так само?

Я стиснула кермо сильніше.

— Це просто зустріч, — сказала я вголос, ніби це могло заспокоїти. — Просто вечеря. Просто люди з минулого.

Але серце не вірило.

Коли я зупинилася біля ресторану, світло зсередини лилося теплим золотом, сміх долинав навіть крізь зачинені двері. Моє відображення в дзеркалі машини виглядало спокійнішим, ніж я почувалася.

Ти можеш поїхати, — шепотів страх.

Ти можеш зайти, — відповідало щось глибше.

Я вимкнула двигун. І, зробивши глибокий вдих, відчинила двері.

У ресторані було гамірно. Тепло. Надто яскраво після напівтемряви вулиці. Запах вина, кави, парфумів і знайомих облич змішувався в щось майже нереальне — ніби я зайшла не на зустріч випускників, а в чужий сон.

Я зупинилася на порозі, озираючись.

Стільки знайомих. Стільки змінених облич.

Хтось одразу впізнав мене — посмішки, обійми, вигуки:

— Уляна! Боже, сто років!

— Ти зовсім не змінилася!

— Як ти? Де ти зараз?

Я відповідала автоматично. Усміхалася. Кивала. Слова злітали з губ, але не залишали сліду.

Бо я шукала.

Погляд ковзав по залі — по столах, по спинках стільців, по силуетах. Темне волосся, світле. Високі. Низькі. Знайомі. Чужі.

Його не було.

Я сіла за стіл поруч з Богданою та ще кількома з класу. Вино налили швидко. Але я його не торкнулася.

— Так і не п’єш? — почула я низький голос над самим вухом. Влад сів на порожнє місце біля мене. Моє серце зробило кульбіт і десь там, під ребрами, завмерло. Він сидів занадто близько. Я відчувала тепло його плеча і цей деревний, ледь терпкий аромат — до болю рідний. Я не дивилася на нього. Боялася, що одного погляду вистачить, щоб стіна, яку я будувала десять років, розсипалася в пил.

— Так, — майже пошепки відповіла.

— Не змінилася, — тихо сказав він, ніби продовжував розмову, яка тривала в його голові всі ці роки. — Все така ж.

— А ти змінився, — відповіла я швидше, ніж встигла подумати. — Став дорослішим. І запізнюєшся — раніше ти був пунктуальнішим.

Він ледь помітно всміхнувся кутиком губ. — Думав, не встигну… Але не міг не прийти.