РОЗДІЛ 4.2

ТЕПЕРІШНЄ

На мить у кімнаті запанувала така тиша, що я чула власне дихання — уривчасте й важке. Мені було до фізичного болю прикро за ту дівчинку, якою я була. За те, що так і не відповіла йому взаємністю ні тоді, ні на випускному. Мене роками душило це усвідомлення: я злякалася. Обрала холодний розрахунок голови, а не шалений стукіт серця. Так і не дізналася, як це — коли тебе по-справжньому кохають і оберігають від усього світу.

— Після тієї історії в медпункті я закрилася ще дужче, — тихо продовжила я, дивлячись у порожнечу. — Віддалилася, намагалася стати невидимою. А він... він тоді переключився на іншу. Молодшу на кілька класів. Мені було нестерпно бачити їх разом у шкільних коридорах. Кожен їхній сміх відлунював у мені образою, тому я вибудувала навколо себе стіну. Уроки, додаткові, курси, машина — я забивала графік до хвилини, щоб не лишалося місця для думок.

Я замовкла, відчуваючи, як гарячі сльози зрадницьки котяться щоками. Я навіть не намагалася їх витирати. Навіщо? Марина вже бачила мою слабкість, а я почувалася надто розбитою, щоб тримати маску.

— Але знаєш, що найгірше? Навіть коли він був з іншою, він не переставав на мене дивитися. Особливо. Так, ніби серед сотні людей бачив лише мене. І не пропускав жодної можливості доторкнутися — хоча б випадково, на фізкультурі чи в дверях. Це зводило з розуму.

Я гірко посміхнулася, витираючи обличчя тильною стороною долоні.

— Так я пережила той рік. А потім був випускний. Його зізнання — щире, відчайдушне. Ми почали спілкуватися більше, ходили гуляти в компанії. Він завжди проводжав мене додому, і ось в один із таких вечорів... він мене поцілував. Уявляєш, Марин? Він навіть запитав дозволу. Не просто поліз цілуватися, а запитав. Ніби боявся порушити мої кордони.

Я заплющила очі, і спогад нахлинув з новою силою.

— Було темно. Ми зупинилися в парку. Він повернувся, подивився мені в очі, і я просто потонула. В його погляді не було самовпевненості — лише безмежна ніжність і тепло. Він торкнувся моєї щоки, відвів пасмо волосся, що вибилося... Його пальці ледь тремтіли. Боже, він тримав моє обличчя так, ніби я була найкоштовнішим скарбом, який він боявся розбити.

Він нахилився ближче, так що я відчула жар його шкіри.

— «Можна?» — прошепотів він. Голос був тихим, дихання збилося. Це був не той впевнений хлопець, якого всі знали. Це був просто Влад. Мій Влад.

І тоді я не витримала. Піднялася на носочки і поцілувала його першою. Його губи були неймовірно м’якими, зі смаком солодкого тютюну. На них все ще тримався запах кальяну — того самого, який він вчив мене забивати за годину до цього.

Я знову схлипнула, закриваючи обличчя руками.

— Він вчив мене забивати той клятий кальян, і це було так класно... Він стояв позаду, обіймав мене за плечі, накривав мою руку своєю, показуючи кожен рух. Я відчувала його серцебиття своєю спиною. Боже, яка ж я була дурна! Чому я втекла? Все ж було так правильно, так добре. Він був уважним, терплячим, він дихав мною... А я просто все зіпсувала. Втекла від щастя, бо воно здалося мені занадто великим, щоб бути правдою.

Марина мовчала. Довго. Вона не перебивала, не зітхала показово й не хапалася за серце. Просто сиділа навпроти, обхопивши чашку долонями, ніби грілася не від чаю, а від самої миті нашої щирості.

— Знаєш… — нарешті сказала вона дуже спокійно. — Це одна з тих історій, де ніхто не був «поганим». І саме від цього найгірше.

Я підняла на неї припухлі від сліз очі.

— Ти була наляканою дівчинкою, — продовжила Марина. — Зі свіжими шрамами на серці від попередніх розчарувань. Ти не «втікала» від нього, Улю. Ти рятувала себе так, як уміла на той момент. Твій мозок просто ввімкнув режим виживання.

— Але  я все одно зробила йому боляче, — прошепотіла я, і голос мій здригнувся. — Я бачила це в його очах тоді... і бачу досі.

— Звісно зробила, — кивнула вона. — Бо він тебе кохав. А кохання без ризику отримати біль не існує. Але це не означає, що ти вчинила злочин. Ти просто не витримала ваги того, що на тебе обрушилося.

Вона зробила повільний ковток й уважно подивилася на мене, ніби намагалася зазирнути в саму душу.

— Питання не в тому, чому ти тоді втекла. Питання в іншому: чому зараз тобі болить так, ніби це сталося вчора?

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Повітря в кімнаті здавалося густим.

— Бо ти так і не прожила це до кінця, — тихо, майже пошепки сказала Марина. — Ти не сказала ні твердого «так», ні остаточного «ні». Ти просто... випарувалася з його життя. І залишила там величезну частину себе. Твій годинник зупинився в ту ніч у парку, розумієш?

Сльози знову підступили до очей, застилаючи зір туманом.

— І тепер він повернувся, — додала вона. — Не випадково. Не просто як наречений клієнтки. А як твій незакритий гештальт, вибач за це слово. Минуле прийшло постукати в твої двері, бо ти не додивилася цей сон.

Я нервово всміхнулася крізь сльози, витираючи щоку. — І що мені тепер робити? Знову змінити номер? Знову втекти?

Марина впевнено похитала головою. — Ні. Вперше в житті — не втекти.

Вона нахилилася ближче, і в її погляді з’явилася сталева рішучість. — Але й не кидатися у вогонь. Не бігти за ним, поки він сам не розбереться у своєму хаосі.