РОЗДІЛ 4.1

11 років тому

— Гей, я тут, пасуй, — кричить Сашко, поки я бігла з м’ячем до воріт. До нього стрімко наближався Назар, тому віддати пас не було варіантом, а мені лишилося пройти Артема, що не є проблемою і ось я уже перед воротами, б’ю і в наступну секунду мені щось прилітає в ніс. Я падаю, з мого носа починає бігти кров, мій погляд туманиться, але я помічаю кросівок, який лежить біля мене, це саме він прилетів мені і не дав забити гол. Тут я помічаю Влада, який стурбовано підбігає до мене і присідає навпочіпки та починає оглядати мене.

— Ти як? Пробач! Я не хотів і не думав, що так вийде, це випадково, він сам злетів, — його слова зливаються в якусь незрозумілу для мого мозку кашу, в голові шумить, а перед очима…. Лише його очі. Такі знайомі, такі схвильовані, такі глибокі та турботливі. Я заплющую очі, мабуть таки добряче мені прилетіло і поплавило мізки, я ж не можу так дивитися на нього, ми лише друзі і нічого більше. Так, я знаю, що давно подобаюся йому, але як я можу закохатися в нього. Мені страшно і від цього болить ще більше. Фізичний біль я взагалі не відчуваю, хоча з мого носа досі біжить кров, а от серце рветься. Я не можу закохатися, це боляче, я вже знаю. Хлопці зараз хочуть одного і їх не хвилює, що цього не хочу я. Так ми і розійшлися з моїм колишнім, він кинув мені «Ти занадто правильна, а я не можу так довго чекати» і пішов. Можливо з Владом все було б інакше, але я дуже боюся зробити цей крок.

— Гей , ти як? — вже гучніше запитує хлопець, певно він говорив, але я так поринула в свої думки, що нічого не помічала, а він дуже схвильований моїм станом. Від цього ще важче стає на серці.

— Е-е-е, я в порядку, все нормально, вже встаю і граємо далі, — я спробувала піднятися і звичайно ж його рука прийшла мені на допомогу.

— Ні , ти не в тому стані щоб продовжувати, зараз я відведу тебе до медсестри, нехай вона тебе огляне.

— Я в порядку, зі мною все добре! Кров зупиниться і я зможу продовжити, — мені хотілося тупнуть ногою , але це так по-дитячому, тому я стрималася і просто впевнено дивлюся на хлопця. Ну мені хочеться вірити, що мій погляд впевнений, бо мої ноги не дуже впевнено стоять і починають мене підводити, але тут мене підхоплюють міцні руки Влада. Він тримає мене так, ніби я нічого не важу і починає йти.

— Ей, ти куди? — починаю сперечатися і хочу вирватися. — Постав мене на місце.

Але він мене не відпускає і продовжує впевнено крокувати. — Я хочу переконатися, що з тобою все гаразд, тому ми йдемо до медсестри. І мене не хвилює хочеш ти чого чи ні, — відразу додає, напевно помітив, що я збиралася почати сперечатися з ним. Він ще міцніше притис мене до себе, а мені більше нічого не лишається, окрім як міцніше обійняти його за шию. Маю визнати, що в його обіймах мені неймовірно затишно та спокійно, хочеться залишитися так в них назавжди. Але реальність геть інакша. З моїх мрій і роздумів мене вириває голос Ніни Іванівни, шкільної медсестри.

— Господи, що з нею трапилося? — вигукнула вона схвильовано.

— Та все зі мною добре, просто трішки крові, — спробувала пояснити, але голос Влада, який нахабно втрутився, зупинив мене.

— Вона розбила ніс і на силу тримається на ногах, можливо навіть струс мозку отримала, тому ви негайно повинні її оглянути, — мене здивували його різкі слова і тон. До того ж це не зовсім так, я можу стояти і вирішила від нього відсторонитися.

— Відпусти мене, я можу і сама стояти , мені не потрібна допомога, я просто вмиюсь і піду. — Владу моя відповідь вочевидь не сподобалася, але скрегочучи зубами, він опустив мене і не став перечити, за що я дуже йому вдячна, хоча без його обіймів мені помітно холодніше. А от Ніна Іванівна так не вважала, вона підійшла до мене з перекисю та ватою.

— Сядь і не рухайся, а ти — вона повернулася до хлопця, — зателефонуй її батькам, нехай приїдуть і заберуть Ульяну додому, а після цього повертайся на урок.

— Ні, я зачекаю, поки по неї приїдуть і це не обговорюється.

— Як хочеш, — Ніна Іванівна почала протирати мені ніс, з якого вже не йшла кров, я трішки сіпнулася, від холоду, не від болю, його я можу терпіти з легкістю, але Влад вже присів біля мене і почав дути

— Не варто, мені не болить, просто холодне, — спробувала відмахнутися від нього, але він ніяк не відреагував. Я не хотіла сперечатися, в голові почало паморочитися і мені стало важко зосереджуватися на чомусь, тільки його очі булли чіткі, такі теплі в турботливі. Ох даремно я це зробила. Його очі ніби примагнітили мої, я не могла відвести погляд. Лише коли  Ніна  Іванівна, про існування якої я навіть забула, сказала що закінчила, Влад встав і відійшов, а я немов вийшла з заціп’яніння, в якому перебувала останні кілька хвилин.  

Ніна Іванівна щось ще бурмотіла про «обережніше наступного разу» і «ніякої фізкультури», але її слова проходили повз. Я сиділа на кушетці, стискаючи в пальцях клаптик вати, і вперше за довгий час відчувала себе дивно захищеною.

Влад стояв неподалік, спершись плечем об шафку, і не зводив з мене погляду.

— У тебе точно все гаразд? — тихо запитав він, коли медсестра вийшла до телефону.

— Так, — збрехала я, не дивлячись на нього. — Трошки паморочиться, але це мине.

Він підійшов ближче. Занадто близько. Я відчула знайомий запах — свіже повітря, піт після гри і щось ще… його.