РОЗДІЛ 4

Після сніданку дім наповнився звичним ранковим шумом — брязкотом посуду, сміхом Матвійчика, запахом свіжих сирників. І все це ніби на мить повернуло мене до спокою.

Я дивилася, як син жваво щось розповідає, махає руками, доїдає сирник й одночасно сміється. У цій простій буденності було щось таке справжнє, таке моє. Та десь глибоко, за усмішкою і спокоєм, продовжувало боліти.

Після того як я відвезла його до мами, в салоні машини запанувала тиша. Така, що давить, коли хочеться кричати, але немає сенсу.

Я сиділа під під’їздом Маринки й боялася виходити з машини. Бо знала — вона почне переконувати, що варто піти на цю зустріч і не перейматися.

«Там будуть і інші однокласники. Ти можеш навіть не спілкуватися з ним», — я вже чула ці слова в голові разом із її фірмовим театральним закочуванням очей. Розум ніби й погоджувався з нею, але переступити через себе було значно складніше.

«Ти чого там сидиш уже 15 хвилин?» — висвітилося повідомлення на екрані. За ним одразу  прийшло нове: «Я чекаю тебе. І без відмазок». Я тихо видихнула й набрала: «Вже підіймаюся».

Вийшла з машини, забрала пакети з подарунками й піднялася на четвертий поверх. Ледь встигла простягнути руку до дзвінка, як двері розчинилися, і радісна Маринка втягнула мене в обійми.

— Ти ніби схудла за той час, що не показувалася у нас, — уважно оглянула вона мене. — Зовсім забула про нас зі своєю роботою.

— Не перебільшуй, — усміхнулася я. — Ми постійно зідзвонюємося. І приїжджала я минулого місяця. Згадай себе, ти коли починала працювати, то ми і по декілька місяців могли не бачитися, живучи  в одному місті.

— Ну було таке, — зітхнула вона. — Але тепер я знаю, що таке декрет. І як сильно хочеться бачитися частіше. Ти була права.

Вона зробила крок убік, пропускаючи мене всередину.

— Сьогодні моя принцеса з татом, тож у нас є кілька годин для розмов і зборів. Заходь, а то коридор — не найкраще місце для душевних бесід.

Я зайшла, зачинила двері й одразу відчула знайоме тепло. Тут майже нічого не змінилося — хіба що фотографій на холодильнику стало більше, а кіт Тимофій, який жив у них уже років вісім, помітно підріс.

— Добре, тоді давай міцну каву, без нічого

— Буде зроблено, — кинула Маринка й зникла на кухні. Я перезулася, занесла подарунки й пішла за нею.

— Сідай, — сказала вона, ставлячи переді мною мій улюблений чізкейк. — І розповідай, як ти так влипла. Бо якщо я раніше не питала — це не означає, що мені не цікаво.

Я усміхнулася. Вона завжди знала, з якого боку зайти.

— Підготувалася… Вирішила одразу зайти з козирів? Давай ніж, поріжу. А щодо всього іншого — тут нема про що говорити.

Хоча насправді я тільки про це й думаю. Особливо останні два дні.

— Ні-ні-ні, — вона похитала головою. — Або ти все розповідаєш, або торт мій.

Вона демонстративно відсунула чізкейк від мене. Я мимоволі засміялася.

— Хоч увесь з’їж. Якщо не луснеш — привезу ще.

— Ого… — її усмішка зникла. — Це настільки все погано? Ти ж ніколи не відмовляєшся від солодкого.

Я мовчала.

Маринка нахмурилася — так, як уміла лише вона. І, як завжди, це викликало в мене усмішку.

Маринка нахмурилася — так, як уміла лише вона. І, як завжди, це викликало в мене усмішку.

— Не хвилюйся, — сказала я тихіше. — Зі мною все гаразд. Просто…

— Просто що? — вона подалася вперед. — Ти ж роками мовчала. А це важко. Скажи — стане легше. Разом подумаємо, що робити далі.

Я на мить замислилася. Я ж нічого не втрачаю, якщо розповім, але вивертати душу перед кимось, навіть перед Маринкою, це не зовсім в моєму стилі.

— Гаразд, — нарешті сказала. — Але однієї кави мені точно не вистачить.

І я поринула у спогади.