РОЗДІЛ 3

Я сиділа в машині, вчепившись пальцями в кермо так міцно, що побіліли кісточки. Салон авто здавався затісним для тієї кількості емоцій, що зараз розривали мене зсередини. Ця зустріч, ці непрохані спогади, що виринали з глибин пам’яті, як гострі уламки розбитого дзеркала…

Повернувшись додому, я зрозуміла, що не зможу всидіти в чотирьох стінах. Тиша квартири тиснула на вуха, змушуючи знову і знову чути його голос. Мені потрібно було перезавантажитися, вимити цей день зі своєї шкіри. Швидко скинула сукню, вдягнула топ і шорти, затягнула шнурівки кросівок і вийшла на вулицю.

Я бігла. Не чула музики, що кричала в навушниках, не помічала перехожих. Просто переставляла ноги, вдихаючи прохолодне повітря, намагаючись викинути все з голови. На якийсь час це справді допомогло. Ритмічне дихання і фізична втома трохи приглушили душевний біль, аж доки я не зрозуміла, де опинилася.

Ліс. Та сама стежина, яка вела до його будинку.

Серце стиснулося в крижаних лещатах. Я різко зупинилася, ледь не впавши, і розвернулася. Майже не дихаючи, побігла назад — через луг, подалі від того місця, куди мене так зрадницьки привели ноги. Коли легені почали пекти, а дихання зовсім збилося, я сповільнилася. Сіла під старим похиленим деревом, чия кора була грубою і шорсткою, і спробувала відновити бодай якусь рівновагу.

Не знаю, скільки просиділа так — занурена в думки, притихла, майже порожня всередині. Оговталася лише тоді, коли вечірня вогкість почала пробирати до кісток. Піднялася й повільно пішла до міста. Місто навколо шуміло вечірнім життям, а всередині мене панувала та сама дивна, дзвінка тиша — така з’являється лише тоді, коли щось перевертає тобі душу догори дриґом.

Я думала, що ця зустріч нічого не змінить. Що це просто робота — ще одна пара, ще одна зйомка. Але тепер, дивлячись на вогні ліхтарів, я знала: я брехала собі.

Його очі. Голос. Те, як він вимовив моє ім’я, ніби це була найцінніша річ у світі… усе це повернуло мене в той час, який я так старанно випалювала зі своєї пам'яті. І що найстрашніше — частина мене ніколи й не хотіла забувати.

Двері квартири зачинилися за мною з тихим клацанням. У вітальні ледь жеврів теплий жовтий світильник, наповнюючи кімнату м’якими тінями. Назустріч мені вийшла мама.

— Матвійчик хотів додому, тому я привела його. Не могла тобі додзвонитися тож вирішила залишитися з ним і почекати тебе.

— Дякую, мамо. Телефон розрядився, — я спробувала посміхнутися, але губи мене не слухалися. — Якби знала, що ви повернетеся, прийшла б раніше.

Мама підійшла ближче, уважно розглядаючи моє обличчя своїм особливим материнським поглядом, від якого неможливо було нічого приховати. — Доню, в тебе щось трапилося? Ти якась бліда і засмучена.

Вона, як завжди, все підмітила. Але я не могла розповісти їй правду. Не могла сказати, що моє минуле сьогодні тримало мене за руку.

— Ні, мамо, все добре. Просто стомилася і трохи змерзла на пробіжці. Зраз прийму гарячий душ — і все минеться. Ти залишишся, чи тато тебе забере?

— Я піду. На кухні є вечеря, Матвійчик сам готував і дуже хотів, щоб ти скуштувала.

Я відчула, як на очі накочуються сльози від цієї простої дитячої турботи. — Дякую,  обов’язково спробую трохи пізніше.

— Тоді я вже піду, а ви відпочивайте, — вона міцно обійняла мене, і невдовзі двері за нею зачинилися.

 Я сповзла на підлогу, притулившись до холодної стіни. На душі було так важко, а в голові сотня думок «А що якби?»

Я піднялася і пішла в кімнату до сина. Він  уже спав — як завжди, з розкинутими руками, ніби обіймаючи цілий світ. Я обережно стояла в дверях і на мить відчула спокій. Це була моя реальність. Мій всесвіт. Те, що я обрала. Я присіла і поцілувала сина. Він смішно надув носика у вісні, відвернувся і продовжив бачити сних.

Вийшла з кімнати і у пам’яті знову спалахнули його слова: «Я кохав тебе завжди. З першого класу».

Серце забилося частіше. Руки злегка затремтіли. Я сіла на кухні, взяла склянку води  — але вона не допомогла. Все всередині пульсувало, наче старий, давно забутий ритм знову ожив.

— Чому зараз?.. — прошепотіла я в порожнечу.

Десять років мовчання. Десять років, упродовж яких я навчилася жити без нього. Навчилася любити інше життя. Бути сильною.  А тепер… тепер усе моє минуле стоїть переді мною з тим самим поглядом, з яким колись вперше сказав, що кохає.

Музика з навушників, що залишилися на столі, ледь чутно шелестіла у фоні. Я сиділа, загублена між двома світами — тим, який я збудувала цеглина за цеглиною, і тим, який міг би бути моїм, якби я не злякалася тоді.

І найстрашніше було те, що я вже не знала, чи хочу втекти від цього відчуття... чи навпаки — нарешті дозволити собі прожити його до самого кінця, яким би болючим він не був.

***

Годинник на стіні показував опівніч. Сон  не приходив. Я лежала , втупившись у темну стелю, по якій ліниво ковзали тіні від гілок дерев, що росли під вікном, слухаючи, як за вікном тихо шумить вітер. Кожна секунда тягнулася вічністю, перетворюючись на важку краплю, що повільно розбивалася об тишу.

Я намагалася зосередитися на чомусь іншому: на завтрашніх планах, на списку кадрів, які треба обробити, на роботі, що чекала в Києві. Але всі мої барикади розсипалися, і думки знову й знову поверталися до нього. До того моменту в парку, коли він підійшов занадто близько, порушуючи всі мої кордони. В моїй голові, наче на повторі, лунав його голос — глибокий, оксамитовий, такий знайомий, що від нього боліло десь під ребрами. Його очі... у тій синяві я бачила наше спільне минуле, розгублене теперішнє і щось небезпечно схоже на майбутнє, про яке я не сміла навіть мріяти.

Я до болю стиснула край м’якої ковдри, ніби вона могла стати моїм щитом, захистити від власних відчуттів, що накочувалися хвилями. — Ні... — ледь чутно прошепотіла я в порожнечу темної кімнати. — Це просто старі спогади. Просто емоції через перевтому. Та я знала — це була жалюгідна брехня.