РОЗДІЛ 2

Сонце лагідно пробивалося крізь густі крони дерев, розсипаючи м’яке, майже золотаве світло по доріжках парку біля набережної. Коли Аліса описувала мені, якими бачить свої ідеальні фото, це місце миттєво спливло в моїй уяві. Їй дуже сподобався варіант із парком, але тепер, стоячи тут із камерою в руках, я розуміла: це була погана ідея.

Це було моє місце. Я знала тут кожен поворот стежки, кожну лавочку, адже саме тут ми з Матвійчиком найчастіше гуляли, ховаючись від міської метушні. Тепер цей простір, наповнений моїм материнським спокоєм, мав стати фоном для їхньої історії. Це було боляче — майже фізично, — але дороги назад не було.

Сьогодні парк відчувався інакше: зник затишок, повітря здавалося наелектризованим, ніби самі дерева відчували, що тут має статися щось значно вагоміше за звичайну фотосесію.

Я намагалася триматися професійно — спокійно, впевнено, зосереджено. Але варто було моєму погляду зустрітися з його — і весь мій захист розсипався. Від серця до горла піднявся знайомий клубок, той самий, що десять років тому змушував мене задихатися.

— Трохи ближче, — промовила я, ховаючись за камерою, як за щитом. — Обійми її… так, ніби вона — твій всесвіт.

Влад зробив крок до Аліси, обхопив її за талію, але його очі... вони не відривалися від мене. Погляд був глибоким, невідворотним, важким. Між нами знову спрацював той самий невидимий магніт, що колись у шкільних коридорах притягував нас один до одного крізь натовп.

У голові спалахнув спогад: випускний. Його руки на моїй талії — тоді вони були обережними, трохи тремтячими від хвилювання. Тоді я втекла. Злякалася сили того, що відбувалося між нами. І з того часу носила цей страх у собі, як шрам. Кажуть, найбільше болить не те, що видно зовні, а той шрам, що глибоко всередині, про який ніхто навіть не здогадується.

Я зробила кілька кадрів, намагаючись не помічати, як дрижать руки. Потім підійшла ближче, щоб поправити мереживо на сукні Аліси. Мої пальці випадково торкнулися його руки — лише легкий дотик до синьої тканини його піджака, але цього вистачило, щоб у грудях вибухнуло ціле море.

— Готово, —  прошепотіла я, відчуваючи, як тремтять пальці.

— Як колись… — тихо відповів він. Слова , які ніхто, крім мене, не почув.

Моє серце зробило різкий стрибок. Ніхто не мав права вимовляти ці слова. Не зараз.

Я відвернулася, роблячи вигляд, що перевіряю фото на камері, і вдихнула глибше, щоб сховати все, що так рвалося на зовні в ту мить.

— Усе чудово, — сказала я вже гучніше, з тією штучною легкістю, яка  рятувала мене не раз. — Зараз спробуємо інший ракурс.

Та всередині я відчувала, що цей день уже змінив усе. Ми знову опинилися на межі, яку так і не наважилися перетнути тоді, десять років тому.

Ми зробили ще кілька кадрів.  Аліса світилася щастям,  задоволена результатом і навіть не помічала, як  Влада  віддаляється від реальності.  Йому було байдуже до фото — він дивився лише на мене. Я не мусила бачити, щоб відчути. Цей погляд я впізнала б серед тисячі. Так само, як колись у школі — на уроках, у коридорах, на змаганнях. Тоді ми завжди вміли знаходити один одного очима. І тепер — знову.

Раптом у дівчини задзвонив телефон і витягнув мене з моїх спогадів, які заполонили мій розум, вона відійшла, залишивши нас на одинці.  Я почала поспіхом  складати камеру в сумки, мені потрібно було чимось зайнятися щоб не збожеволіти., адже вперше за багато років ми залишилися вдвох. Без натовпу, без спогадів, що тікають у тінь, без відмовок.

Між нами повисла тиша. Та не та незручна, яку хочеться заповнити, — інша. Та, яка говорить більше, ніж будь-які слова.

— Ти не змінилася, — сказав він тихо, майже шепотом.

Я нервово засміялася , відвертаючись:

 — Це неправда. Минуло десять років, я вже зовсім інша.

— Ні, — його голос став глибшим. — Очі ті самі. Посмішка. І… — він на мить замовк, вдихнув глибше. — Відчуття те саме.

Серце вибухнуло ритмом, що ледь не збивав подих. Я зробила крок назад, але він скоротив відстань. Не нав’язливо, не різко — просто був поруч. Небезпечно близько. Так само, як тоді, після випускного на стадіоні. Тоді, коли він поцілував мене вперше.

— Ти ж знаєш, — його голос майже торкався моєї шкіри.

— Не треба… — прошепотіла я. — Краще не кажи, бо потім пошкодуєш, це вже нічого не змінить.

— Це змінює все, — перебив він. — Бо я жодного дня не переставав.

Його погляд обпалював. У грудях защеміло так, що стало важко дихати. Я хотіла знайти якісь холодні, логічні слова, але вони розсипалися, наче пісок.

— Ти збираєшся одружитися, — нарешті видихнула я, вказуючи поглядом у бік Аліси.

Він відвів погляд, стиснув щелепу. — Так. Але це не про неї… ніколи не було про неї.

Світ на мить зупинився. Я бачила його очі — чесні, наповнені болем. І десь глибоко розчинилася остання ілюзія, що ми обоє все давно забули.

— Не кажи мені цього зараз, — прошепотіла я. — Не тоді, коли вже надто пізно.  Я відступила на крок, відчуваючи, як серце розривається навпіл.

— А може, ще не пізно, — його слова доторкнулися до мене, як вітер перед грозою.