РОЗДІЛ 1

Я довго стояла перед розчиненою шафою, не в силах вирішити, що вдягнути. Зазвичай це не було проблемою: для зйомки я обирала щось максимально практичне, темне, що не відволікає від процесу. Але сьогодні... усе здавалося не тим. Наче жодна річ не пасувала до цього дивного, тривожного настрою, що оселився в грудях ще вдосвіта.

 Після кількох спроб я зупинилася на легкій білій сукні — простій, але елегантній. Це був не робочий одяг, а радше спроба нагадати самій собі про власну жіночність і силу. Волосся вирішила не збирати: підколю вже на місці.

Кинула у сумку фотоапарат, об’єктиви, телефон, документи. Короткий погляд у дзеркало — і я вийшла з квартири.

Ми живемо в Києві, але через зустріч випускників учора ми  з Матвійчиком приїхали до мого рідного містечка , де я народилася та виросла. Син вирішив залишитися у бабусі та дідуся, а я поїхала на квартиру. Давно тут не була: усе ніби на місці, ті самі книжки на полицях, той самий вид із вікна, тільки пилу за ці роки стало більше. Учора майже до півночі я прибирала, розкладаючи по поличках не лише речі, а й думки, намагаючись вимести з кутків тіні минулого.

Зйомка сьогодні дуже відповідальна — пара фотографується для весільних запрошень.  Аліса, наречена — дуже приємна, трохи метушлива, але щира дівчина. Ми познайомилися випадково, на заправці, коли їхали ми в’їжджали в місто. Поки брали каву, трішки розговорилися і вона розповіла, що її наречений теж звідси.

Я не запитала, хто він, лише ввічливо посміхнулася, коли вона сказала: “Він неймовірний, і ви точно знайдете спільну мову”. Вона давно хотіла зйомку саме в мене, стежила за моїми роботами в соцмережах,  але все не наважувалася записатися. І коли випадок звів нас , я не змогла відмовити.

Ми обговорили деталі, вибрали локацію, і тепер, коли до зустрічі залишалося кілька хвилин, я вже сиділа біля своєї улюбленої кав’ярні. Теплий вітер грайливо ворушив серветки на столі, аромат свіжої кави змішувався з запахом квітів, що стояли у вазах на кожному столі і додавали атмосфери всьому закладу. День здавався ідеальним.

Все мало пройти бездоганно.

Я підвела очі — і побачила Алісу. Усміхнену, легку, закохану. Хотіла помахати їй, але раптом... застигла. Повітря застрягло в легенях.

Поруч із нею стояв він.

У грудях щось обірвалося. Світ навколо розчинився в тиші. Тепер я зрозуміла, чому зранку не могла позбутися дивного відчуття — це був він. Влад.

Той, хто ніколи не покидав моїх думок. Той, від кого я колись утекла. Той, про кого намагалася не згадувати всі ці довгі десять років.

Ми дивилися одне на одного — секунду, дві, вічність. Я знову відчула запах свіжої трави, тепло гірлянд над головою. І той самий страх — гострий, холодний, який тоді змусив мене втекти.

Він майже не змінився. Тільки став ширшим у плечах, а його темно-синій піджак ідеально підкреслював чоловічу фігуру. Волосся було так само коротко підстрижене, а в очах з’явилося щось нове — стриманість і небезпечний спокій. Але самі очі... ті самі. Глибокі, уважні, ніби бачать тебе наскрізь, такі , в яких легко втонути, я це знаю напевне.

  — Привіт, — Аліса першою обійняла мене, витягнувши з короткого заціпеніння. — Знайомтеся, це мій наречений, Владислав.

— Ми здається… знайомі? — промовив він тихо, і в куточках губ з’явилася ледь помітна усмішка. Якби я не вивчала кожну рисочку його обличчя колись, я б її ніколи не помітила.

— Можливо, — відповіла я, зціпивши зуби, щоб голос зрадницьки не здригнувся.

— Тоді можна просто Влад. — Влад. Я завжди любила, як звучить його ім’я, хоч останні десять років намагалася забути його. Він простягнув руку. Я завагалася лише на частку секунди, але все ж прийняла її. Його дотик був теплим, упевненим і сухим, але по моєму тілу пробіг електричний розряд. Мої пальці здавалися крихітними в його великій долоні, яка колись так ніжно тримала моє обличчя.

— Уляна, — тихо вимовила я, намагаючись забрати руку.

— Дуже приємно, — він тримав мою руку довше, ніж було необхідно, а я знову хотіла втекти, але не можна. Потрібно зібратися і провести цю зйомку та забути про все. І як я тільки збиралася на ту зустріч, як хотіла її пережити.

Аліса не помітила напруги між нами, вона радісно розповідала про деталі зйомки, про те, які кадри хоче. А я стояла і могла зосередитися лише на тому, щоб не дивитися в його бік. «Не згадуй. Не зараз. Ти маєш роботу. Ти сильна.», повторювала я собі в голові, але це зовсім не допомагало.

Кожен його погляд розбивав мій захист і нагадував те, що я ховала, в середині себе, роками. І коли наші очі знову зустрілися — все стало зрозуміло без жодних слів.

 Він пам’ятає. Все.