Пролог

   Я прокинулася з дивним відчуттям — ніби щось мало статися, але я ще не знала що саме. Сонце вже встигло нагріти повітря в кімнаті, і воно було густим, пронизаним тонким ароматом липи та свіжої ранкової кави, що долинав із кухні.

 Полежала ще трішки в ліжку, дозволивши собі рідкісну розкіш не поспішати. Глянула на своє відображення у дзеркалі навпроти: довге каштанове волосся розсипалося по подушці, а очі були ще напівзакритими. На фото, які висіли на стіні, я завжди виглядала тендітною, майже прозорою, але всередині в мене давно виріс стрижень, про який ніхто й не здогадувався.

  Сьогодні не потрібно було везти Матвійчика до школи, адже розпочалися літні. А зйомка була запланована аж по обіді. Рідкісний спокійний ранок. Тиша, ледь чутний скрип старих мостин під чиїмись кроками на вулиці й легкий вітер із прочиненого вікна, що ліниво ворушив мереживну занавіску.

     Я взагалі не збиралася брати цю зйомку. Приїхала в рідне містечко, щоб відпочити, нарешті  побути вдома, перевести подих. Завтра ще й  на зустріч випускників запросили — десять років минуло, а все здається, ніби це було вчора.

     Десять років відтоді, як я востаннє бачила його.

  Тоді я так і не дотрималася своєї обіцянки. Я злякалася… Злякалася того, як він на мене дивився — своїм фірмовим пронизливим поглядом. Він завжди був таким: вольовим, стемноволосим, із широкими плечима, які здавалися здатними втримати будь-який удар долі. Він був моїм захисником, а я... я просто втекла, залишивши порожнечу там, де мало бути наше спільне майбутнє.

   Я різко сіла на ліжку, намагаючись відкинути спогади, що кололи серце гострими голками. Увімкнула музику, щоб заглушити власні думки, прийняла душ і сіла снідати. Попереду ще одна робота — зйомка, яку треба віддати замовниці. Звична рутина допомагає не думати. Допомагає забути, що завтра я знову побачу людину, про почуття до якої я намагалася не згадувати довгих 10 років.