Епілог

Священник ішов імператорським садом, мов тінь, що заблукала поміж розкішшю й гнівом. Кожен його крок був мов удар батога – по землі, по спогадах, по вірі. В повітрі ще витав аромат імператорського балу: солодкий, липкий, схожий на брехню, що загортається в золото. Його обличчя було напружене, кулаки стиснуті, а погляд палаючий.

– Ніщо не зміниться, – прошепотів він, стискаючи священні чотки до болю. – Ви, порочні, кровʼю омиті паразити, думаєте, що зможете правити вічно? Але ваш трон уже тріщить. Хай проклятий буде імператор, той самозванець у червоному, і вся його гнила сімʼя! Хай їхня кров висохне в жилах, хай Осіріс відверне від них свій лик! Вони не вічні. І храм зламає їх. Зламає, як тростину, що погнулась під вагою власної пихи. Осіріс бачить усе. Осіріс не мовчатиме.

Його слова змішувались із подихом вітру, ніби самі дерева прислухались до проклять. Але сад мовчав – надто ідеально, надто напружено. Як перед бурею.

– Як голосно, – долинув раптом м’який, слизький голос з-за мармурової колони.

Священник різко обернувся. Перед ним стояв чоловік – блідий, усміхнений, з нечіткими, мов розмитими, рисами обличчя. Волосся темне, трохи хвилясте, постава невимушено пряма. Очі... очі були надто знайомі. Як у тієї баронеси. Тієї, що була на стільки дурною, що навіть не зрозуміла, що стала просто іграшкою у руках імператора.

– Хто ти такий? – спитав священник з холодом у голосі. – Як такий як ти зміг сюди потрапити?

Незнайомець не відповів одразу. Він повільно зробив крок уперед, вийшовши з тіні, що чомусь не відставала від нього, а, навпаки, рухалась... незалежно.

– Просто гуляв, – мовив він із легкою посмішкою. – Чув, як ти кричиш на богів, наче вони тобі щось винні. І подумав як дивно. Священник, який кричить, а не молиться. 

– Схили коліна, – прошипів священник, випроставшись, наче сам Осіріс у плоті. – Перед тобою – помазанець, нащадок небес. Служитель божественної волі! На коліна, покидьку, і благай про прощення!

Незнайомець не рухався. Лише усміхався.

– Як цікаво, – прошепотів він. – Ти хочеш, щоб я... що Я став навколішки... перед ким? Перед тобою?

Його очі почорніли — не барвно, а сутнісно, якби з них витекло саме поняття світла. Повільно, мов тінь від невидимого полум’я, чорнота затопила райдужки, стерла білки, і все людське, що могло б там жити, випарувалось. Та це була не просто порожнеча — вона дихала.

У глибині цієї безодні щось ворушилось. Ледь-ледь. Як погляд того, хто тільки-но відкрив очі після тисячолітнього сну. Щось старе. І дуже тихе. Воно не рухалося, але ти відчував: воно помітило тебе.

Це не були очі — це була щілина в реальності, через яку визирало щось, що ніколи не мало бачити. Щось, що не питатиме дозволу. Щось, що прийде.

Священник зробив крок назад. Повітря навколо згущувалось. Воно стало в’язким, тягучим, пахло попелом, гниллю й чимось... хімічно мертвим.

– Неможливо... Ні. Що? Що ти таке? – хрипко прошепотів він.

Чоловік нахилив голову, а його тіло затремтіло – ні, не від холоду, а так, ніби сама темрява почала прориватись крізь його шкіру. Кістки тріснули з хрустом, що нагадував ламання гілки під ногами вночі – глухий, болючий звук, що залишав мурашки на спині. З-під шкіри просочилась чорна слиз – жива, густа, з блиском нафталіну й запахом гнилих могил. Вона сочилася з очей, витікала з рота, розривала нігті, повзла плечима й шиєю, утворюючи зловісну корону з тіней.

А тоді – щупальця. Гнучкі, слизькі, з липкою поверхнею, що наче дихала. Вони ворушились із хижим наміром, ніби шукали вразливі місця. І знайшли.

Один за одним жгути впилися в тіло священника – у ніс, в рот, в очі, у вуха, в саму душу. Він захлинувся від жаху, судомно сіпнувся, його крик обірвався в горлі, перетворившись на хрип, що змішувався з булькотінням.

– Нііі... – він хотів закричати, зірватись на пронизливий зойк, який би розбудив самі небеса, але щупальця вже заповнили його горло. Звук обірвався, перетворившись на захлинання – булькотіння, мов зламана сопілка, яка задихнулась власною піснею. Світ не почув його болю. Світ просто захлинувся разом із ним.

Його тіло сіпнулось, мов лялька, у яку закачали прокляття. Пальці склались у не природний жест, з тріском вивернулись суглоби. Спина вигнулась так, що хребет загримів, мов ланцюг, що рветься. З рота вирвалося щось середнє між харчанням і хрипом – передсмертне булькотіння, від якого мороз ішов по шкірі. Очі закотились, і з орбіт повільно потекла чорна рідина, змішана з кров'ю. А потім – тіло впало. Глухо, вогко. Без зойку. Без прощення.

Істота, що повернула форму чоловіка витерла губи – не з відразою, а з втомленим задоволенням. Як після важкого, але необхідного ритуалу.

– Я думав, буде складніше, – прошепотів він. – А скільки було пафосу. Помазанець, нащадок небес. Тьфу.

За кілька хвилин тіло поворухнулось. Раптово, судомно – ніби в нього вдмухнули життя чужою волею. Очі блиснули, наповнені темною плівкою, і священник повільно піднявся з колін, дихаючи уривчасто. Він знову став на ноги – не як людина, а як лялька, якій дозволили рухатись. Його обличчя спотворив не страх, не біль – а трепет. Він опустився на коліна перед постаттю, що вже майже зникала в імлі.

– Що... що мені робити далі, володарю?.. – його голос був сипким, мов крейда по каменю.

Незнайомець зупинився, не обертаючись.

– Повертайся в храм, – відповів спокійно. – І чекай на наступні накази. Пиши листи. Подробиці. Що говорять. Кому вклоняються. Хто сумнівається. Хто небезпечний. У мене поки що занадто мало інформації.

– А куди писати?.. – прошепотів священник, спантеличено.

Незнайомець усміхнувся. Тонко. Майже мʼяко.

– Пиши у маркізіат. На ім’я Августа. Так раніше звали це тіло.