57

Принц Кайус. Той, кого офіційно не згадували на балу, але чия присутність проступала в кожному жесті імператора, як чорнило з глибини пергаменту.

Він стояв коло входу в сад у тіні колони – спокійний, з тією хижою елегантністю, яка не кричала, а шепотіла: «Я знаю більше, ніж кажу». Його постава – ідеальна, але не театральна. Рухи – неквапні, точні, мов він керував не тілом, а магією, в якій виріс. Очі – темні, але живі, як нічна вода, що віддзеркалює місяць і небо водночас. Вуста – розслаблені в легкій, ледь насмішкуватій посмішці, в якій був присмак влади й спокуси.

Анабель завмерла. Усе в ній стиснулося в одну точку, немов хребет світу луснув прямо під її ногами. Ім'я, яке вона поховала, від якого відреклась, раптом вирвалося з тіней – не як випадковість, а як вирок. Усе минуле вдарило їй у груди, наче хтось роздер шов на старому шрамі. Серце закалатало, як у спійманої тварини – не від страху, а від надто глибокої пам'яті. Із нутра піднялась жага – голодна, солодка, чорна. Вона не дивилась на нього – вона жадала його. Його голосу. Його запаху. Його дотиків, які ще горіли на її тілі.

Бо в ту мить її розум відірвався від реальності – і повернувся туди, де вона згоріла: до тієї ночі. До ночі, що залишила у ній порожнечу. Ночі, після якої частина її душі зникла. А решта – навчилась виживати.

Її дихання стало важким. Але вона стрималась.

– Маркізо, – промовив він, виходячи з тіні. – Я радий, що ми нарешті знайомі офіційно.

– Мені також приємно познайомитись з малим сонцем Імперії, – сухо відказала вона. – Та мушу поспішати. Якщо Ваша світлість пробачить, я навідаюсь пізніше.

Кайус усміхнувся – повільно, з ледь відчутним викликом у погляді.

– Дуже шкода, що ви так поспішаєте. Адже мені довелось докласти зусиль, аби переконати імператора запросити вас сюди.

Анабель завмерла. Всередині все стислося. «Ні. Ні. Ні. Він не міг мене упізнати. Невже маскування не спрацювало?..» – майнула думка. Щось було не так. Дуже не так.

– Навіщо ви хотіли бачити мене в столиці? Ми ж ніколи не зустрічались особисто, – її голос був сухим, але напруга – очевидною.

Кайус усміхнувся знову. В цій посмішці було щось тривожне, хижо-лагідне. Вона відчула, як шкіра на потилиці мурашиться.

– Як я міг не захотіти зустрітись з тією, завдяки кому мене врятували?

– Це був простий збіг, – відповіла Анабель різко, але голос зрадницьки здригнувся.

– Справді? – На мить його обличчя змінилося. Вуста розтягнулись у посмішці, яка не несла тепла – лише задоволення хижака, що нарешті загнав здобич у кут. Він не квапився, насолоджувався її розгубленістю. – Цікаво. Бо я не вірю у випадковості. Особливо у такі… глибокі.

Кайус зробив крок ближче, не порушуючи дистанції – і все ж Анабель відчула, ніби її відтіснили до стіни. Простір довкола стиснувся, мов хижак згорнув тіло перед стрибком. Жар розтікся її шкірою, та не від бажання – від страху. Від того, що її викрили. Що він уже знає.

– Мені цікаво, що ви думаєте про пророцтво, маркізо?

Тон був майже ввічливим. Майже.

Анабель відчула, як у грудях забракло повітря. Сад змінився – став декорацією для полювання, і вона в ньому – не гравець, а здобич.

– Я не цікавлюсь такими речами, Ваша світлість. Я просто хочу повернутись додому, – сказала вона швидко й різко, намагаючись перехопити ініціативу.

Вона спробувала вклонитись і вже хотіла піти, але його голос – м'який, спокійний – наздогнав з точністю кинджала.

– А хіба у цьому світі лише баронеса є душею з минулого?

Анабель різко зупинилась. Її обличчя зблідло. Тіло перестало слухатись. Ні. Він не може. Він не має звідки…

Принц продовжив:

– Є ще одна. Особлива. Дуже особлива. Перша маркіза в історії. Чи не так, Анабель Ройман?

Вона повільно розвернулась. Погляд – затуманений, серце б'ється в скронях. Ім'я. Її справжнє ім'я. Вона не чула його вголос роками. Воно було мертвим. Захованим. Спаленим у вогні.

– Як?.. – спитала вона, і в цьому питанні був не просто страх. У ньому – крах усього.