56

Коридори імператорського палацу були напівтемні, залиті м’яким золотим світлом, яке текло з ліхтарів, мов розтоплене спокійне полум’я. Та спокою не було. Анабель бігла – стримано, але швидко, встигнувши вже кілька разів вилаятись подумки й уголос. Кожен крок лунав, мов виклик, а серце билося об ребра, як об камінь. Її плащ розлітався за спиною, а пальці нервово зминали край сукні.

– Чорт... – прошепотіла вона крізь зуби, зупинившись на повороті. Вона не знала, чого боялась більше – того, що знайде Августа, чи що вже пізно.

Тіні здавались живими. Вони коливались на стінах, мов загрозливий танець – неспішний, хижий, ледь відчутний, як дихання небезпеки. У повітрі вібрувала тривога.

І саме тут, на черговому повороті, в той момент, коли її думки були наповнені прокльонами і тривогою, вона майже врізалась у постать, яку впізнала миттєво. Брата. Він з’явився, мов привид із минулого, що завжди з’являється тоді, коли його найменше чекаєш – і завжди не вчасно.

Він стояв просто перед нею – наче вийшов із тієї самої миті в минулому, коли вона востаннє бачила його в день свого наречення маркізою. Зовсім не змінився. Той самий вираз обережності, той самий погляд, від якого завжди тягнуло на сарказм або удар. І в ній щось здригнулося – давня пам’ять і холодний осад. Вона майже врізалась у нього, і лише це змусило її зупинитись. Усе тіло інстинктивно хотіло пройти повз, як повз уламок зіпсованого минулого. Але довелося підняти погляд.

На мить вона серйозно подумала пройти повз. Просто оминути, не дивлячись. Адже це було би заслужено. Нехай би він сам вирішував, що важливіше – сім’я чи зручність мовчання. Її рука вже майже відвернулась, крок змістився, але... вона зупинилась. Імператорський палац. Тут навіть тіні мають вагу. І кожен жест – це політика.

Вона різко розвернулась і з холодною офіційністю промовила:

– Я, маркіза Анабель Нахт, вітаю молодого спадкоємця дому Рейвенів. Хай світло Осіріса не згасне над вашим домом, як не згасає слава предків у залах вічності.

Маркус завмер, мовби отримав ляпас у публічному місці. Його обличчя перекосилося на мить – подив, сором, розгубленість. Він не очікував такого тону, такої формальності. Її слова, з холодною офіційністю вимовлені в стінах палацу, пролунали як демонстрація відстані між ними – без натяку на тепло, без права на наближення. І в цій миті він, здається, по-справжньому збагнув, як далеко вона пішла від нього – і наскільки запізнився він сам.

– Ваша поява, маркізо, – честь для нашого роду, – відповів він нарешті, вдаючи офіційність, як того вимагав етикет. – Нехай ваша доля буде міцною, а шлях – ясним під зорями Осіріса.

Та вже в наступну мить офіціоз облетіла невпевненість. Він зм'як, трохи змістився в позі, ковзнув поглядом по її обличчю, мов щось шукав. 

– Анабель... ти... добре виглядаєш. Як ти себе почуваєш? Як твої землі?

Спершу вона завмерла, мов від удару в обличчя. У грудях щось хруснуло – не від слів, а від їх фальшивого присмаку. Її очі повільно звузились, як у хижака перед ривком. Вона перевела погляд на нього – повільно, з крижано точним аналізом. Той самий плаский погляд, та сама порожня постава, в якій не було нічого, крім жалюгідного контуру чоловіка. Він не змінився. Навіть зморшки лягли в тих самих місцях, де вона їх уявляла.

Маркус виглядав гірше, ніж вона його памʼятала. Втомлені очі, суха шкіра, стиснуті плечі. Вона раптом згадала, як він колись не промовив жодного слова, коли її продавали як інструмент. Як не зупинив батька. Як не простягнув руку.

І тоді зсередини піднялося щось темне. Ненависть, виведена роками мовчання. Презирство, набите в кожен згаданий дотик. Біль, що закристалізувався в щось набагато твердіше, ніж прощення. І вона не змогла його стримати.

Вона засміялась. Не знущально – люто. Сміх вийшов із неї, як клинок: гострий, жорстокий, чужий. Він рознісся по довгих темних коридорах, немов закляття, і залишив по собі холод, що пробіг хребтом.

У грудях почало стискатися щось темне й гаряче. Ненависть, презирство, біль. Усе піднялося разом, заклекотіло в горлі, готове вивергнутись в обличчя того, хто колись зрадив навіть не словом – мовчанням.

– І з яких це пір тебе це цікавить? – її голос рвався з грудей, холодний, але всередині палав, як вугілля під шкірою. – Де ти, курво, був, коли мене змушували стояти на колінах годинами за те, що я відповіла не так? Коли вчителі били різками по пальцях, щоб я більше не тягнула руку? Коли слуги знущались, називали виродком і плювали в їжу? Коли я вила ночами в подушку, бо кожен день був катуванням, і боялась навіть дихнути голосно? Де ти, блядь, був, коли мене ламали щодня, по шматках, мов тупим ножем – не разом, а повільно, довго, прицільно? Коли з мене витягували душу, а я ще й вибачалась? Ти ж бачив. Стояв у коридорі. Проходив повз. І мовчав. Для налагодження сімейних зв’язків ти запізнився приблизно на десять років. А краще б ти взагалі ніколи не пробував. Бо тепер ти для мене не брат. Ти – безлика присутність. Ти – тінь, що сховалась, коли я кричала мовчки. І дивилась, як мене роздирають. І не моргнула.

У її голосі вже не було гніву – лиш чорна, в’язка ненависть, що прилипала до шкіри. Вона сказала це тихо, але так, що кожне слово вгризалось у кістки.

Вона розвернулась, але не зробила й двох кроків, як за спиною почула, як він вдихає – глибоко, рвучко, мовби хотів щось сказати. Але слова застрягли в горлі. Він захлинувся тишею.

Анабель зупинилась, на мить. Посміхнулась. Порожньо. Холодно.

– Все ясно, – кинула вона через плече. – Тобі навіть нічого сказати. Як завжди.

І пішла. Її кроки були відточеними, впевненими, мов вона виривалась із гравітації.

Тільки коли тиша знову стала панувати в коридорі, вітер підхопив тихе, зламане:

– Вибач...

І стогін – глухий, приглушений, майже звірячий.

Але вона не розвернулась. Ненависть кипіла в її грудях, стискала горло, спалювала повітря навколо. Вона поспішила далі, в напрямку саду, де хоча б темрява не брехала.