55

Погляди аристократів, духовенства, вояків – усе спрямувалось на них. Але серед гостей були й ті, чиї очі не відблискували захопленням, а пронизувались холодною аналітикою. Посли Ра’та та Ісіну перешіптувались між собою, ховаючи здивовані усмішки за віялами та келихами.

– Він викрутив це... – прошепотів срібношкірий радник з Ісіну. – Перетворив загрозу на тріумф.

– І без жодної краплі крові, – відповів золотошкірий з Ра’та. – Хитро. Хитро.

Погляди знову ковзнули до трону. Там, за усмішкою імператора, ховалась стиснута лапа звіра, який уже тримав ситуацію в пазурах. І саме це змусило послів насторожитись. Бо серед усіх присутніх, хто отримав увагу імператора, було одне ім’я, яке не пролунало вголос – Кайус. Його тінь нависала над кожним словом, сказаним і несказаним.

Посли не могли не помітити, що підкреслена відсутність принца у промові – не випадковість, а стратегія. Той, кого не згадують у політичному театрі, – часто саме той, кого готують на головну роль. Їм стало зрозуміло: заручини Халеда – ширма, красива вистава, яка відвертає увагу. А справжній вибір вже зроблено – тихо, в тіні. Імператор показав публіці блиск – щоб сховати сталь. І тепер їм потрібно було діяти. Негайно. Зібрати про Кайуса все: його історію, його можливості, його ворогів. Бо якщо вони хочуть втримати вплив – їм слід знати обличчя майбутнього.

І тільки одна фігура не звертала особливої уваги на усе, що відбувалось і залишалась незворушною.

Анабель.

Вона стояла біля колони з келихом темного вина, спостерігаючи, мов тінь, що загубилась серед світла. На обличчі – ні усмішки, ні подиву. Лише легке стиснення щелепи. В її зіницях – не ревнощі, не образа. Втома. Внутрішня, глибока, така, яка не лікується сном.

Вона очікувала, що імператор зробить щось подібне. Все ж таки недарма він тримав стільки років Імперію у своїх руках – і жодного разу не дозволяв собі поразки. Але вона не розуміла, чому її викликали сюди. Яку саме роль їй відвели. Анабель почувала себе зайвою, обтяжливою – іще й об’єктом чийогось мовчазного прицілу. Її бісило, що на неї усі поглядали – з острахом, з повагою, з цікавістю – але ніхто не підходив. Чи то з обережності. Чи з презирства. А може – з підозри.

Вона дивилась, як оголошують заручини, – і відчувала, як у грудях ще раз, знову і знову, скручується знайоме відчуття злості й відрази. Не кохання – його ніколи не було. Можливо попередня власниця тіла і любила цього мерзотника, але нинішня Анабель знала його істину натуру - хворий на голову одержимий психопат, який лише прикривав свої маніакальні фантазії словами про любов. Саме через нього – через його бажання ізолювати її, замкнути в підвалі, стерти особистість, – вона пройшла крізь справжнє пекло, навіть коли і пробувала спочатку іти в розріз оригінального роману, але на той момент у принца було більше влади, ніж у кинутої доньки герцога. І тепер вона дивилася, як він натягнуто посміхається поруч з тією тупою баронесою, і в її серці не було жалю. Була полегшення. І зловтішна, пекуча думка: "Так тобі і треба, виродку. Застрягни з цією маріонеткою до кінця свого жалюгідного життя". Ні прощення. Ні жалю. Лише чиста, оголена ненависть.

І коли перший обов’язковий танець заручених завершився, вона допила свій келих повільно, ніби ковтала останню краплю терпіння. Потім – повернулась і пішла. Без слів. Без жесту. З тією холодною гідністю, яку не може зруйнувати навіть найгучніша церемонія. Вона покинула тронну залу разом із фарсом, залишивши за собою лише тінь – точну, непохитну, мов вирок.

Вона шукала Августа. Щось в її нутрі тривожно стискалось, хоч розум ще намагався переконати, що все під контролем. Погляд ковзав по обличчях – даремно. Той голос, що завжди відчував небезпеку раніше за інших, не вщухав.

У кожному її кроці бриніло не питання, а чітка тривога: "Знайди його. Бо буде пізно."