54

– У цей благословенний день... – голос його розрізав тишу, мов клинок, – ...я маю честь оголосити, що мій син, принц Халед Астрейон, і свята діва, обрана самим богом, баронеса Меріамун, будуть заручені. І стануть разом тим стовпом, на який спиратиметься Імперія у темні часи, що наближаються. Це не просто союз сердець. Це – знак благословення, що спустився з небес, аби доторкнутись до трону. У моменти, коли світ хитається, ми не відокремлюємо священне від земного – ми з’єднуємо їх. І те, що досі зберігалось у стінах храму як містичне одкровення, сьогодні вплітається в тканину нашого правління. Бо там, де серце народу б’ється в унісон із волею богів, не може бути суперечок – може бути лише сила. Єдність, що говорить не словами, а символами. І сьогодні цей символ – перед вами. Я дякую храму за їхню велику службу... і щиро вірю, що ця служба, як і благословення богів, тепер проллється на весь тронний дім. У час, коли навіть зірки тремтять перед майбутнім, з’являється потреба в чомусь сталому, у символі, який зможе об’єднати не лише віру й закон, а й серце імперії. І я радий, що цей символ вже серед нас – живий, благословенний і достойний. Віднині свята діва буде не просто ланкою між земним і небесним, а світлом, що горітиме поруч із нашою владою. Бо хіба не до цього прагнули боги, коли послали її? Щоб усі наші голоси звучали як один. І нехай боги спостерігають за нами не з неба, а поруч, у спільній справі. Бо тільки так ми зможемо протистояти пітьмі, та злу, що нас чекатиме!

На мить – тиша. Мов крижана тінь прошила залу. Священники храму, ще мить тому гордовиті й непорушні, відчули, як у грудях защеміло щось темне й гаряче. Гнів. Шок. Образа. Їхні погляди обернулись на імператора з прихованим жахом – він зробив те, чого ніхто не очікував. Він поглинув пророцтво без бою, наче перетворив його на частину трону, – і зробив це посміхаючись. У очах старшого священника спалахнула лють – нетлінна, давня, як сама Істина. Він хотів підняти руку, заперечити, кинути виклик. Але в ту ж мить зрозумів: у цій залі немає місця для сумнівів. Всі погляди вже ковзали по святій діві, як по новому символу влади. А сам храм – стояв на межі. Виступити зараз – означало кинути виклик імператору в присутності герцогів, магнатів і навіть послів інших континентів. Один неправильний крок – і храм опиниться в ізоляції, у вигнанні, без підтримки й без сили.

Він відчував, що імператор щось готує – вже давно. Але не це. І від Фога не було ніяких звісток. Невже він вирішив в останній момент дати задню? Не може такого бути. Священник очікував багато що, але точно не це. Такий удар – тонкий, витончений, стратегічний. І тому, ковтаючи лють, представники храму злегка вклонились.

– Це велика... честь, – прошепотів один з них. Його голос був солодкий, але всередині він клекотів. – Храм із радістю працюватиме разом із імператорською родиною, аби протистояти пітьмі.

Баронеса Меріамун сяяла. Її сукня – біла, з золотим обрамленням – мерехтіла, як світло сонця на воді. Очі блищали від щастя, мов у дитини, якій подарували нову іграшку. Вона щиро вірила, що це і є її доля – бути обраною, коханою, визнаною всіма. В її усмішці не було сумніву, жодного натяку на розуміння того, що вона стала лише розмінною монетою в грі між храмом і троном. Її щастя було щирим – і саме тому таким гірким для тих, хто бачив більше. Якби вона лише знала, що в цьому фарсі вона не героїня, а просто іграшка, яку ще не встигли зломити. У її власній уяві нарешті все ставало на свої місця: вона, Маріамун, стала обраницею, головною героїнею не просто цього священного пророцтва, а і усього світу. 

Принц Халед підійшов до обраної посміхаючись. Відточено. Рівно. Ідеально. Він взяв за руку Меріамун так, ніби вона була не жінкою, а церемоніальним артефактом. Потім, під поглядами всієї зали, опустився на одне коліно, витончено притягнув її долоню й поцілував – так повільно, що весь зал затамував подих.

– Я стану твоєю опорою, – промовив він рівно, з легким нахилом голови. – І твоєю силою, коли пітьма прийде до наших дверей. Разом ми будемо світлом, що не дозволить злу прорватися.

Він підвівся, і, не зводячи з неї очей, простягнув руку ще раз:

– Дозволь мені мати честь відкрити з тобою цей бал. Як того вимагає традиція – першим танцем заручених.