52

Тепер – кожна мить поруч із ним була пасткою, яка зачинялася повільно, але невблаганно.

Тепер вона шкодувала кожної миті поруч.

Його погляд став іншим. Темним. Занадто глибоким, щоб у ньому був спокій. Від нього тхнуло чимось невловимим, але липким. Як прілий дим. Як старий страх.

Капітан Клеон теж відчув це. Його мовчання стало глухим, щільним – як тиша перед бурею. Щось у поведінці Августа відразу викликало у нього тривогу. Можливо, це був погляд – занадто спокійний, занадто точний. Або усмішка, яка з’являлась не тоді, коли слід. А може, просто інстинкт – тваринне відчуття хижака поруч. Він помічав дрібниці: як Август дивиться на Анабель, як тримає паузу перед відповіддю, як його пальці лишаються на тканині трохи довше, ніж варто. І ще дещо – часом, коли той проходив повз, Клеону здавалося, ніби у повітрі лишається гнилуватий, ледь вловимий запах. Як від зіпсованої магії. Як від чогось, що не повинно ходити в людському тілі.

Йому не подобалось, що Август поїде разом із ними. Не просто як охоронець, а як чоловік, що має власні приховані наміри. Це не була проста розмова. Вони майже посварились. Говорили голосно, гаряче, емоційно. У словах Анабель було надто багато захисту – і Клеон це відчув. Він говорив обережно, без прямого заперечення – але кожне слово було загостреним, натягнутим, як тетива лука. Він намагався переконати її. Нагадував про ризики. Про те, як Август змінився після розлому. Про те, що його зміна – не втома, а щось глибше. Небезпечніше. Але вона відрізала, не підвищуючи голосу, але з такою лезовою твердстю, що навіть тиша у кареті здригнулась:

– Я пообіцяла.

Це прозвучало не як виправдання. Як вирок. Як єдине, що ще тримає її в рівновазі. Вона сказала це, наче запечатала власну пастку. І цього було достатньо, щоб він більше не сперечався – хоча в очах залишилося усе, чого він не сказав.

Коли вони сіли до карети й Август, усміхаючись, заявив, що поїде поруч з Анабель, тривога Клеона перейшла у внутрішній гнів. Йому здалося, що той зробив це навмисно – мовчки, ніби невинно, але з легким викликом у кутиках губ. І він бачив: Август насолоджувався цим. Насолоджувався тим, як Клеон напружився, як промовчав, як стискав пальці на руків’ї клинка під мантією. Це був не діалог – це була тиха гра.

Клеон більше нічого не сказав. Не смів. Не тому, що боявся – а тому, що знав: якщо скаже ще хоч слово, втратить контроль, а це означало – розірве усе. Замість слів він діяв: посилив патруль, дав наказ лицарям бути на варті вдень і вночі, приховано, але без жалю. Власноруч обрав тих, хто має стежити за безпекою Анабель, і особисто перевірив кожного. І сам не відходив від неї ні на мить. Жоден її крок не залишався без його погляду. Він не довіряв більше нікому – особливо тому, хто сидів навпроти, усміхався й насолоджувався кожною новою тріщиною в Клеоновій стриманості.

Доказів не було. І саме це роздирало його найбільше. Всі відчуття, кожен погляд, кожна інтуїтивна тривога – усе кричало, що з Августом щось не так. Але голі руки не хапають привидів. І від цієї безсилості Клеона розривало зсередини. Йому хотілося вдарити, змусити маску злетіти, просто витягти правду з цього усміхненого виродка, навіть якщо доведеться виколоти її з м’ясом.

І тому він вирішив: якщо доказів немає – він їх створить. Він сам приведе Августа до межі. Сам змусить його оступитися. Сам розставить пастки – і зачекає. А поки що наказав тіням – його власним тіням – стежити. Спостерігати. Не пропустити жодного руху, жодного слова, жодного відтінку усмішки. Бо з цього моменту Август став не супутником. А ціллю.

Анабель сиділа мовчки. Спина пряма. Плечі напружені. Долоні стискають край сидіння. Її очі втуплені у вікно. Столиця наближалась – сувора, кам’яна, мовчазна. Її кров ще була на тих стінах. Її крик ще відлунював у цих провулках. І вона поверталась не як гість.

Вона поверталась, бо інакше не можна. Але щось поверталось разом із нею. Не спогад. Не тінь.

Щось темне.

Щось голодне.