49

Двері з гуркотом зачиняються позаду, мов постріл. Срібна ваза зривається з тремтячої руки і розлітається об стіну, залишаючи на шпалерах не розводи, а бризки – криваві, мов згустки злості. Принц Халед дихає важко, хрипко, мов поранений звір, загнаний у кут. У грудях пульсує ненависть. Гаряча, тупа, липка.

Він трощить усе, що потрапляє під руку. Стільці – в тріски. Книги – в повітрі. Скло – під ногами. Картини валяться зі стін. Він не бачить. Не чує. Він кричить, ричить, кусається повітрям, ніби намагається роздерти ним горло батькові.

– Скотина, – виривається з нього шепіт. – Старий мерзотник... Тварюка...

Його світ сиплеться, валиться, кришиться – і він нічого не може зробити, нічого, крім того, що хочеться вити. Від образи. Від безсилля. Від того, як легко його знову викинули з гри. Як шмат непотрібного м’яса. Як зайвий тягар. Як посміховисько. А Кайус... Кайус, мовчазна тінь, знову отримає все. Без крові. Без бою. Без стуку.

І Халед ладен роздерти сам себе, лиш би це припинилось.

Його батько. Його брат. Його поразка.

Імператор вирішив заручити його з баронесою – тією самою, яку Халед давно викинув із голови, стер, знецінив, назвав мертвою ланкою у своїй історії. А тепер – ніби знущання – йому підсовують її знову, як принижену платню за слухняність. Політична фішка. Маріонетка в руках батька, що давно втратив право називатися батьком. І він сам – не більше, ніж маска для чужого задуму. Лялька в шовковому вбранні, яку кидають на вівтар публічної гри. А Кайус... цей безмовний виродок знову отримує все. Тихо. Повільно. Без бою. Без боротьби. І це доводить Халеда до сказу. Бо він ненавидить навіть не його – він ненавидить, що не може нічого змінити.

Халед уперся руками в край розбитого столу. Серце билося в скронях, у горлі, в зубах. Усе, що він будував, планував, на що сподівався – йшло шкереберть. І найбільше боліло навіть не це. А те, що він не міг нічого вдіяти.

Двері відчинились без стуку. У кімнату ввійшла його матір – не імператриця, а тінь від тієї, ким вона колись була. Її рухи – плавні, мов плин туману. Шати, колись розкішні, тепер видаються занадто легкими, мов зшиті з попелу. Вони шелестять, як спогад, як порожній шелест зів’ялого листя. За останній рік вона майже зникла – не для себе, а для світу. Імператор відвернувся від неї настільки очевидно, що це стало предметом пліток навіть серед кухарів. Її більше не кликали на офіційні аудієнції. У тронній залі її не оголошували. Погляд імператора, що колись зупинявся на ній хоча б формально, тепер ковзав крізь неї, як крізь меблі. І весь двір навчився робити так само. Слуги перестали кланятися, дехто дозволяв собі проходити повз із піднятими підборіддями, інші – відверто зітхали, коли вона заходила, і крізь зуби промовляли: «Ось і тінь прийшла». Її накази сприймались як жарт, як відлуння старої легенди. Ходили перешіптування – серед покоївок, у гардеробних:

– Кажуть, він навіть не спить з нею більше.

– Та кому вона треба? Він її боїться менше, ніж пилу.

– А ти бачила ті сукні? Та вчорашня, здається, ще з часів коронації.

Її сукні дійсно не змінювались – ніхто більше не приносив нових. Її голос не лунав – ніхто його не чекав. Вона мовчала, бо навчилась, що мовчання не розчаровує. Повільно згасала. Танула, наче віск у холоді. Від неї залишалась лише форма – витончена, тиха, ніби вирізьблена зі спогадів про те, ким вона колись була. Але й навіть ці спогади блякли. Вона жила в палаці – але щодня трохи менше. І лише в очах Халеда була ще кимось більшим, ніж порожня оболонка.

І все ж – у цей момент – вона жила. Вона йшла до свого сина. Мовчки. Без страху. Обійняла його. Міцно. Повільно. З тією беззастережною ніжністю, яка буває тільки в жінок, що більше нічого не мають. Як обіймають того, кого хочуть втримати на краю обриву – бо самі давно вже за нього впали.

– Я знаю, – шепоче вона. – Я знаю, як це болить.

Халед виривається. Його обличчя – перекошене.

– Це все через тебе! – кричить він.