43

Август стояв на пагорбі за табором, згорблений, захований у тіні, як щур під піччю. Одяг з нього зліз, як стара шкіра: брудний, зім’ятий, пахнув потом і напругою. Він стояв нерухомо вже майже годину, і м’язи боліли, але він не зрушив. Його тінь, розтягнута нічним полум’ям, тремтіла на попелі, як пляма, яку хочеться стерти. Очі жадібно ковтали кожен її крок, кожен оберт голови, кожен порух пальців, ніби вона вже належала йому.

Він ховався. Як завжди. Спостерігав, нишпорив, хапав поглядами її, наче хижак, що не сміє напасти. Удавав випадкового перехожого. Але він знав її маршрут. Знав її розклад. Він приходив першим і йшов останнім. І в голові крутився сценарій за сценарієм: вона – знесилена, зламаний голос, затуманений погляд, падає до нього на груди. А він тримає. Мовчить. Теплий. Надійний. Рятівник.

Його уява малювала картини – як вона, знищена після битви, падатиме йому на груди, як тремтячими руками хапатиметься за його плечі, шепотітиме: «Я більше не можу», – а він втішатиме її. Сильний. Спокійний. Її опора. Бо, хай яка вона маркіза, хай яка вона холодна й могутня, – вона в першу чергу жінка. А жінки, думав він, створені для того, щоб захоплюватися силою, але падати перед тим, хто знає, як їх торкнутися. Вони люблять вдавати незалежність, люблять говорити про вибір, про силу – поки не з’являється хтось, хто мовчки бере їхню волю за підборіддя. Врешті-решт усі вони – м’які, чутливі, втомлені. І всі чекають одного: щоб хтось сильніший, розумніший, точніший підкрався в правильний момент. І він буде тим кимось. Бо його ніжність – це пастка. А його чари – це петля, з якої не хочеться вибиратись.

Йому хотілося, щоб вона плакала. Щоб сльози змазали фарбу її сили. Щоб маркіза зникла, і лишилась просто жінка. Його жінка. Його шанс. І тоді він би обійняв її, шепнув щось благородне, і вона б відповіла. Врешті. Бо навіть сильна жінка хоче, щоб її хтось зловив, коли вона падає. А хто краще за нього? Хто?

І тут – поцілунок. Він бачив його. Не довгий. Не пристрасний. Але реальний. Її уста – на устах капітана лицарів. Солдафона. Брудної тварюки в броні, яка не мала права навіть стояти поруч із нею. Кого?! Його. Цього пса, що навчився махати мечем і вдавати відданість. Нікчеми. Не його – Августа, вірно послідовувача з честолюбством, із планом, з розрахунком. А того – першого, хто підставив плече не в уяві, а в бою. Першого, хто вліз у її сни, поки він, Август, будував її майбутнє.

У нього аж запекло за очима. Ненависть до Клеона спалахнула так яскраво, що здавалось, вона випалить його зсередини. Якого біса вона вибрала цього смерда? Він, Август, народжений для того, щоб піднімати імперію. А той – лише м’яз і сталеве рохкання. І вона, сліпа дура, цілує його?!

Август зціпив зуби так сильно, що в щелепі клацнуло, а очі налились кров’ю. Якби він міг – він би вбив Клеона тут і зараз. Повільно. Гидко. Принизливо. Він би вирвав йому язика, яким той торкався її вуст. Він би виколупав з нього усе, що вона могла торкнути, плюнув би йому в очі, а тоді розмазав по землі, наче паразита, який випадково переповз межу.

Він би зішкрябав Клеона зі світу. З пам’яті. З самої матерії. Він зробить це. Кров’ю, владою, вогнем. Він буде тим, хто зітре це ім’я з язика Анабель. І тоді вона приповзе. Заплаче. Бо зрозуміє, що справжня сила – не в сталевих м’язах, а в холодному розумі й невблаганній волі. Бо цьому світові потрібен порядок. Його порядок. А не покидьки з вулиці, що торкаються того, що має належати йому.

Август відчув, як щось у ньому тріснуло. Мовби його нутрощі почали скручуватись у вузол. Він затиснув зуби до хрускоту. Його кулаки тремтіли. Ні, це була не ревнощі. Це була ярість. Нечиста, зла, справжня.

Маркіза мала стати його. Вона була планом, метою, ідеєю. Не жінкою – ресурсом. Він стільки часу витрачав, щоби наблизитись. Грав ту кляту роль: чемного, зваженого, приємного. Посмішка, де хотілося вилаятись. Похвала, де стискались зуби. Підтримка, де хотілося вдарити. І все – заради неї. Бо це мало спрацювати. Бо всі жінки врешті здаються.

І що? Вона мовчала. Холодна, як статуя. Недосяжна. Але він бачив. Бачив, як вона дивиться. Він вважав це за запрошення. За гру. За шанс. Бо це був його єдиний шанс стати кимось. Вирватись із брудної тіні минулого. Не просто істотою з дна вулиць. Ні. Він мав стати її чоловіком. Спочатку маркізом. А потім... Потім імператором, зрештою. Це було вирішено. В його голові. І тепер – все розліталось. Бо він зіграв за всіма правилами – а вона навіть не глянула в його бік.

І тоді він почув.

Голос.