42

Минуло три дні. 

Вони розмістились табором поблизу. Жили серед попелу й тріщин землі, де кожна ніч здавалася трохи довшою, ніж мала б бути. Все було... надто тихо. Розлом не зникав, але й не випускав нічого. Поки що. І саме це «поки що» висіло в повітрі, наче павутина на шиї.

У ту ніч вона не могла заснути. Вітер вив, протяжно, мов зранена тварина. Намет скрипів, не від вітру – від чогось іншого, внутрішнього. Вогнище потріскувало, але кожен тріск здавався глухим, наче гучні звуки світу починали гинути. Анабель лежала, загорнута в плащ, з розплющеними очима, слухаючи ніч і своє серце, яке билося вже не як пульс – а як відлік. І саме тоді вона відчула, як повітря стало важким, наче кімната заповнювалась водою.

Не туман. Не волога. Відчуття, що сама ніч згущується, тягнеться до неї. Щось ворушилось за межами слуху. Під шкірою. Під землею. І дихання темряви торкнулось шиї.

Спершу – тиша. Потім – тінь. Потім – шелест. І нарешті – звук, ніби мокрі щупальця ковзали по каменю.

Вони тягнулись просто до її палатки. Повільно. Невблаганно. 

Вартові одразу підняли тривогу, метал заскреготів об піхви, хтось закричав – але щупальця ковзали між ними, мов щось, що знало більше, ніж дозволено. Вони рухались не кваплячись, але безпомилково, оминаючи кожного з присутніх із такою байдужістю, що вона холодила більше, ніж загроза.

Магічні бар’єри тріщали, спалахували – і гасли. Списи проходили крізь слизьку темряву, не чіпляючись ні за плоть, ні за кістку. Воїни кричали, кидалися навперейми, але щупальця ковзали повз них, як тіні, яким не дали команди бачити. Їхні рухи були приречено прямими. Нікого не існувало, окрім неї. Анабель. Її намета. Її дихання.

Вона схопилася. Клинок – у руці. Але не встигла. Полотно розірвалось, і одна з паскуд майже торкнулась її плеча – холодна, слизька, з гострими присосками, що жадібно тремтіли. І тоді між ними промайнув сталевий блиск.

Клеон. Його меч з хрускотом відрубав одне з щупалець, із якого бризнула густо-чорна рідина. Анабель відповіла другим ударом, розсікши іншу потворну кінцівку. Але вони швидко зрозуміли – цього недостатньо. Щупальця не помирали, навіть після того як були відтяті. Вони дригались, намагаючись обвитися навколо ніг, тягнулись до горла, лишаючи по собі шрами, що палили, як кислота.

Чари не працювали. Леза – тільки уповільнювали. Нічого не допомагало.

Аж поки Анабель не впала на коліно, зісковзнувши на слизькому камені, і уламок обсидіану не розпанахав їй долоню до кістки. Кров линула рвучко, гаряча й густа, з тріском зриваючись із пальців. Кілька крапель торкнулись щупальця – і воно зашипіло. Затріпотіло, вигнулось у судомі, наче в нього вливали кислоту. Слиз на поверхні закипів, затріщав, м’ясо почало плавитись, сповзаючи з хребта.

Клеон і Анабель на мить завмерли. Здавалось за секунду маркіза без жодного слова, без жалю, з виразом повної зосередженої ненависті, полоснула себе мечем ще раз. Кров бризнула, гаряча й жива. Вона обмазала лезо цілком – по обидва боки. Поки щупальця ніби пробували зрозуміти, що трапилось, вона піднесла руку до меча Клеона. Той нічого не питав. Лише подав лезо. Лише стиснув щелепу.

І тоді почалося.

Справжнє пекло. З кожним ударом меча, натертого її кров’ю, щупальця дико сичали, горіли зсередини. Вони викручувались, мов з них виривали нутрощі, кричали – не ротом, не голосом – усім тілом. Кров і слиз бризкали в різні боки, обпікаючи все, до чого торкались. Анабель просто рубала. Знову і знову. Кров стікала з її пальців, по руків’ю, по металу, змішувалась із чорним гноєм чудовиськ. Слиз плавився, піднімався дим, що в’їдався в очі. Один із уламків щупальця впав на землю й почав корчитись, мов у передсмертній агонії – і тоді з розлому долинув звук.

Крик.

Не голос. Не рев. Не рик. Це був чистий біль. Крик чогось, що не повинно мало голосу. Що не знало слів. Що просто вивергло з себе агонію всього, що в ньому гнило, рухалось і думало.

Розлом засичав. Потім – хруснув, як тріщина в хребті. І з глухим, вологим стогоном – затягнувся. Немов хтось зсередини згріб стінки й стулив їх насильно. Повітря здригнулось. Камені скрутились. І раптом усе завмерло.

Жодного щупальця. Жодного подиху. Лише пар, дим і тиша.

Анабель застигла, не опускаючи меча. Вона не розуміла, що це було. Це не було просто магічне вікно. Це – щось інше. Щось, що дивилось прямо в неї.

Вона обернулась до капітана. Її голос був сипкий:

– Ти... ти розповіси про це імператору?

Він мовчав. Підійшов. Просто дивився на неї. А тоді – нахилився і поцілував. Без дозволу. Без страху. Без порад. Тільки тиша, поламана диханням. І солоний піт, і темрява за плечима.

Вона не відштовхнула. Але й не відповіла.

І поки крики в голові не вщухли – це був єдиний звук, що не болів.