40

Куля прошила її наскрізь. Вона впала, прямо в лігво. І монстри... ці рвані, жадібні шматки темряви – вони були ближчі до мене, ніж я сам. Вони роздерли її. І його. Дитину. Нашого сина. Моє зло. Моє жертву. Мого спадкоємця. Навіть кісток не залишилось. Навіть запаху. Тільки крик, якого ніхто не почув.

Це був мій постріл, моє рішення, моя тиша. Не чудовиська зробили це — я. Я сам вбив його, і не здолав жодного монстра, бо монстром став я. І відтоді кожна ніч перетворюється на пекло, де з темряви на мене дивиться пара очей, яких я ніколи не бачив, але знаю, що вони там — мовчазні, дитячі, беззахисні. Маленька тінь — легка, як попіл, що осідає на душу. Вона не говорить, не звинувачує, не плаче. Вона просто мовчить. Як ти. І я благаю, щоб хоч раз закричала. Щоб зламала тишу, в якій я вже не чую себе. Бо мовчання — страшніше за крик. Мовчання — це суд.

Я убив його. Я знищив не монстра. Я розчавив усе, що було святе, чисте, живе. Я спалив дитину в тій ямі темряви, як лампу, якої ніколи не запалив. Я сам став монстром. І тепер... тепер у кожній темній кімнаті мені ввижається його тінь. Маленька. Мовчазна. І така страшна. Бо вона не вимагає нічого. Лише мовчить. Як ти.

Руки впали на підлогу, пальці ковзнули по холодному каменю.

– Я... я не був монстром. Я думав, що не був. Думав, що служу порядку, крові, традиції. Що я – опора. Але це брехня. Я не був воїном. Я був різником. Я не будував – я рі́зав. І кожне моє рішення – це ніж. Тупий, іржавий, проклятий ніж. І я кидав ним у тих, кого мав обіймати, захищати, ховати за собою. Я вирізав серце з власної родини, як гнилу плоть – а виявилось, що вирвав єдине живе, що в мені ще лишалося.

Сльози текли повільно й важко, мов останні зливки гордості, вирвані зсередини — густі, солоні, пекучі, як кров із рани, яку він сам собі роздер. Вони стікали на камінь, залишаючи темні плями сорому — не розкаяного, а зламаного, розтрощеного до основ. Він не намагався їх стримати — і не міг. Усе всередині тріщало: легені, серце, хребет — усе ламалось водночас. Він не ридав — він дихав, як стогнав. У цю мить він уже не був герцогом. Не чоловіком. Навіть не звіром. Він був порожнечею. Руїною. І вперше визнав це сам.

– Пізно. – Він зітхнув. – Занадто пізно каятись. Але не пізно відповідати.

Він підвівся, хитнувшись, наче тіло несло не себе, а хрест. Кроки були важкими, як відгомін вироку. Він підійшов до темної шафи в кутку, за якою вже десятиліттями ховалося те, що не можна було показувати навіть найвірнішим. Торкнувшись символу ворона, вирізьбленого у старому дереві – того самого, що колись вирізала його дружина, – прошепотів щось древнє, рване, мов слова згорілої молитви.

Стіна здригнулась. З тіні вилетіла постать – висока, чорна, загорнута в плащ, що не ворушився, навіть коли вітер проник у кабінет. Обличчя повністю було сховане в каптур, із якого просвічувались лише очі – не очі навіть, а два срібні відблиски, як промінь від Місяця на дні криниці. Від неї тягнуло крижаним повітрям, мов із могили. Шкіра на руках, які трохи визирали з-під мантії, була біла, майже прозора, а самі пальці – тонкі, мов пташині кістки. Навколо неї ніби згасли всі інші тіні – залишилась тільки одна. Її. Справжня.

– Йди до неї. До маркізи. Слідкуй. Не втручайся. Але якщо буде потреба – захисти. Всім, чим зможеш. Навіть тим, що ми колись назвали забороненим. – Його голос на мить затремтів, бо щось у погляді тіні нагадало йому про інше. Про тепло, якого не мав право просити. Про мить, коли колись ця сама постать, хоч і безлика, але жива, схилилася над ним, коли він ще був людиною. У темряві її холод доторкувався до душі – й дарував не страх, а тишу. І ту саму тишу – теплу, хоч і крижану – він передав тепер їй у дорогу, ніби залишаючи останній уламок себе. Найкращий, що ще зберігся.

Постать мовчки кивнула й зникла, ніби розчинилася в повітрі.

Амон стояв ще кілька секунд, похитуючись, наче його тіло втратило бажання триматися вертикально. Долоні були важкі, як каміння, а в грудях лишалося одне – порожнеча. Потім він хрипко видихнув і прошепотів:

– Я згорю в пеклі. Але більше нікого туди за собою не потягну.

Після цього він довго мовчав, а потім стиха додав:

– Треба буде якось зайнятися Маркусом. Якщо не надто пізно. Хоча чорт забирай... – він стискував скроні. – Влаштувати криваву бійку в "Оці Ворона"? Що ти собі думав?.. 

В голосі не було справжньої люті, лише втомлена батьківська образа, змішана з тонким, майже забутим болем ніжності. 

– І все ж... він мій син. Як би там не було. Але сума цього рахунку виходить за будь-які рамки розумного. Старий лис, а не власник. Це ж майже четверть річного бюджету герцогства. Якщо мені ще і особисто доведеться вибачатись перед тим слизняком... – він затнувся.

У своїх думках герцог розумів, що краще ще раз викличе демона чи піде у військовий похід, а ніж навідається до кабінету власника кабаку. Всі вони носії імператорської крові одинакові: пихаті, слизькі, самовпевнені мерзотники, що вважають себе над законом, над мораллю і, чомусь, над глуздом. Ха. 

– Надіюсь, усе обійдеться лише чеком із занадто великою кількістю нулів... – буркнув він сам до себе, зітхнувши. – І бажано без жодного слова від того гладкого скликаного виродка з їхньої золотої вітальні.

Але потім зупинився, втупившись у камін, що давно вже не горів. 

– Мене більше дивує інше, – сказав уже тихіше. – Від Вулфів жодного листа. Жодної погрози. Жодного натяку. Ніби нічого й не було. А я чекав. Думав, прийде папірець, покарає нас своєю вичурною офіційністю. 

Герцог незадоволено прищурився. 

– Але тиша. Глуха. Занадто глуха. І це лякає більше, ніж будь-яка лють. Щось коїться. Їхнє герцогство завжди було вовчим... але тепер воно мовчить так, ніби ховає кістки під підлогою.

Він подивився на двері, за якими світ лишався таким же небезпечним, як і раніше. Але тепер йому вже не хотілося ховатися від цього. Бо щось у повітрі змінилось. А в центрі всього – була вона.