38

Маркус першим здійняв руку – в повітрі задзвеніло, й глек із вином луснув у нього над плечем. Іскорки магії, глибокі, синьо-зелені, розбіглися по його долонях, мов холодне полум’я. Він був швидкий, точний, різав повітря гострими імпульсами, що залишали сліди на дерев’яних стовпах.

Але Вулф не злякався. Він згарячілого рикнув, і по його тілу прокотилася хвиля стародавньої сили – плоть змінилася, шкіра потемніла, очі спалахнули червоним. Його магія була грубою, землею наповненою – він вирвав із підлоги уламок каменю й жбурнув ним просто в стіл, де ще мить тому сидів Маркус. Стіл розлетівся. Люди кричали, хтось кинувся до виходу. Інші просто зникли, немов розчинились у страху.

Коли перша хвиля хаосу вщухла, в залі лишились тільки двоє. Уламки дерева, порвані штори, розлите вино, що пахло, як кров. І тиша – така густа, що, здавалося, дихала разом із ними.

Вони стояли навпроти, дихаючи важко, мов звірі після бою. Руки горіли – не тільки від магії, а й від того, що зсередини їх палив сором. Сором за те, що було. І за те, ким вони стали.

Ім’я Анабель звучало мовчки в кожному ударі. Кожен зойк, кожен викид магії, кожен хрип був відповіддю на мовчазне «чому». Вони билися, бо провалили все, що мали захистити. Бо кохали її по-різному – один через ненависть, другий через провину. Бо жоден не сказав їй головного вчасно. І тепер вони з’ясовували це кулаками, вогнем, уламками дерева і спалахами сили. Не через перемогу. Через втрату. Через те, що їй довелося стати сильнішою без них. А їм – залишитись слабкими без неї.

Коли обоє впали на лави, обперті один об одного, дихаючи важко й нерівно, здавалося, бійка вичерпалась. Але не тиша зупинила їх – а гуркіт, схожий на землетрус. Повітря стиснулося, запах диму, вовчого поту та чогось давнього, дикого, прослизнув у легені, мов попередження. Стіна біля входу вибухнула кам’яною крихтою, і в отвір, немов з тіні лісу, увірвався Аемілій Вулф – у своїй формі перевертня.

Це був не просто звір – це був вожак. Величезний, чорний, з шерстю, що поглинала світло, і очима, як дві палаючі печаті прокляття. Його поява супроводжувалася не просто ревом – це був рик, який бив у груди, мов удар дзвону на власному похороні. Від його звуку келихи луснули, а шибки задрижали так, ніби сам кабак збирався впасти на коліна.

– Ви що, блядь, творите?! – проревів він, і голос його був як удар блискавки в хребет. – У «Оці Ворона»?! Тут, де кожна тінь має вуха?!

Аемілій ударив лапою в підлогу – дошки тріснули, і з-під них вирвалося каміння. Від його рухів повітря тремтіло, як при наближенні бурі.

Горацій намагався підвестися, але не встиг ані слова вимовити – лапа батька з розмаху влучила йому в груди, і тіло герцога відлетіло до дальнього столу, вдарившись об нього з таким звуком, що завмер навіть вогонь у лампах.

– Заберіть це, – прорикотів Аемілій у бік тіні – і з неї вийшли двоє. Їхні плащі ворушились самі собою, немов дихали темрявою. Обличчя – напівприховані масками зі срібними клеймами. На сріблястих панцирах не було гербів, лише витравлені на металевій поверхні абстрактні символи – тонкі, мов шрами на сталі. Таємна варта, чия присутність означала лише одне: наказ дано, слова не потрібні. Вони мовчки, з майже химерною лагідністю, підняли тіло юного герцога, як піднімають святиню , і зникли назад у морок, не кинувши ані тіні зайвого руху.

Аемілій зупинився посеред руїн, важко дихаючи крізь напіввідкриту пащу, з якої ще струменів гарячий пар. Від нього тягло чимось первісним – сирою землею, палаючим хутром, попелом битв і старим гнівом. Пил осідав йому на шерсть, але він навіть не ворушився. Очі – червоні, як кров під льодом – обвели зал, зупинившись на Маркусові.

Той сидів у кутку, в тіні від перекинутого столу. Губи розбиті, щока розпухла, кров стікала по підборіддю, але спина залишалась прямою. І що найважливіше – він не відвів погляду. Їхні очі зчепилися в мовчазному зіткненні.

– Герцогство Рейвен... – у голосі було все: і гіркота, і втома, і презирство. – Я колись думав, що навіть їхнє падіння буде достойнішим.

І зник – як буря, що зненацька стихла, залишивши після себе згарище, пам’ять і запах вовчого гніву, що ще довго триматиметься в кожній щілині цього проклятого кабаку.

Маркус сидів, сплюнувши кров, погляд його ще був спрямований угору, але всередині залишалась лише тиша. Його груди здіймалися уривчасто, очі були скляні, ніби дивилися крізь присутніх. Він не почув слів Аемілія, а може просто не захотів чути.

Перед ним лежали уламки – не лише столів, а й його власних ілюзій. Юний спадкоємець Рейвенів не знав, що робити далі. Що казати. Що думати. Було відчуття, ніби весь кабак, цей залитий кров’ю і перегаром морок, був зліплений із його безсилля. Його руки тремтіли не від страху – від пустоти. Від усвідомлення, що вони перетнули межу, після якої не лишилось нічого цілого: ні слів, ні виправдань, ні любові.

Він підвів очі в бік виходу, де зник Аемілій, і лише подумки спитав себе одне: «І що тепер?»ʼ