37

Маркус здригнувся. Він не очікував, що його помітять – і точно не очікував, що на нього наїде вщент п’яний Горацій, від якого тхнуло бренді, потом і безсонням. Слова юного герцога били прямо в обличчя, наче кулаки, і Маркус на мить просто мовчав, спробувавши збагнути – це спроба розмови чи початок бійки. Його обличчя сіпнулось від шоку: він не очікував побачити стільки злості, стільки розгубленої, неконтрольованої люті, приправленої перегаром і недоторканою гордістю. Він підвів погляд повільно, наче сподівався, що це був не він – але це був він. І він чув кожне слово. І чим довше слухав, тим сильніше стискалося всередині. Бо Горацій – цей хрипкий, п’яний, зірваний голос – говорив так, ніби його справді боліло. Але ж він... він же завжди зневажав Анабель. Завжди називав її слабкою, набридливою, зрадливою. І найбільше – ненавидів за те, що їх заручили. Він не міг пробачити, що його життя зв'язали з чужою волею, і проклинав саме її, Анабель, бо вона була найближчим уособленням цього примусу. У його уявленні вона була причиною пастки, а не жертвою, – і саме тому шок від сьогоднішнього вибуху був подвійним. Чому ж тепер цей чоловік, залитий бренді і прокляттями, говорить про неї як про втрату, яку не може пробачити ні собі, ні світові? І ця несподіваність, цей обіг реальності, – вразили сильніше за крик. Уперше Маркус не був упевнений, хто перед ним: ворог – чи теж один із поранених.

– Горацію... – обережно почав він, але слова спіткнулись об надто гучне дихання навпроти.

– Заткнись, блядь, – хрипло перебив Вулф і ткнув пальцем у груди Маркуса. – Виродок. Сором. Ти, курва, її брат – а де ти був, га? Коли вона валялась у лайні цього світу, ми всі мовчали, але ти, ти ж мав її берегти! А ти що?! Сидиш тут, бухаєш, ніби нічого не сталося! Тобі хоч щось болить, чи ти вже давно відчуваєш тільки себе, падло?!

– Та ти за кого мене тримаєш?! – різко вирвалося в Маркуса, він схопив його за руку. – Я не мав шансу, ти розумієш? Я не знав, куди вона пішла, бо мені, на відміну від тебе, не дають накази. Ти сидів у золотому замку, поки вона зникала з нашого життя!

– Я?! – заревів Вулф. – Я, блядь, принаймні намагався! А ти?! Ти, сука, навіть не спробував! Відвернувся, як миш, і сховався за батькову спідницю! А тепер сидиш тут, нюхаєш пиво й робиш вигляд, що не чуєш, як світ горить!

– Слухай сюди, ти брудна, п’яна паскудо, – зашипів Маркус, схопившись за край стола. – Якщо ти хочеш бійку – то ти її отримаєш. Але не лізь до мене зі своїм дешевим герцогським пафосом. Я принаймні не ґвалтував себе і світ навколо, вдаючи, що страждаю!

– Ага?! А ти завжди був мудила, що ховався за чужими словами, – Вулф уже не контролював голос, бризкав слиною. – Гівно ти, а не брат. Ти її продав! Ще тоді, коли відвернувся й навіть не попрощався!

– Ти – смердючий виродок, покидьок без честі! – гаркнув Маркус, і стілець позаду нього з тріском полетів на підлогу.

– Повтори, сука! – завив Вулф, перекидаючи келих з такою силою, що напій бризнув навіть на стіну. – Повтори мені це, якщо в тебе яйця є!

– Смердючий. Виродок. – прошипів Маркус, уже встаючи. І тоді кулак Вулфа врізався в його обличчя з усією вагою ненависті, що визрівала роками.

Кулак Вулфа врізався в щелепу Маркуса з глухим хрускотом. Той відступив на крок, але вже за мить схопив суперника за камзол і вперіщив коліном у живіт. Стілець перекинувся, хтось у залі скрикнув, а дехто – навпаки – затамував подих. Обидва вже були в режимі, де тіло діє швидше, ніж думка. Горацій заточився, але повернувся з новим ударом – цього разу в скроню. Маркус вилаявся, зірвався на відповідь, і кілька секунд вони були, мов два звірі, що котяться по підлозі, ламаючи столи, перекидаючи кухлі й ламаючи один одному зуби.

Вулф схопив Маркуса за горло, той ударив головою. Потім – ліктем у підребер’я. Вони вже не говорили, не кричали. Лише рвали одне одного руками, мов намагались здерти з шкіри власні провини. Удар кулаком – і Маркус падає на стіл. Але піднімається, плюється кров’ю і сміється. Горацій не відстає – він б’є так, ніби це остання його ніч у цьому світі.

У кутку кабаку хтось поставив ставку. Інші мовчали. Це вже було не просто п’янство. Це було сповідь без слів. І жоден з них не хотів бути почутим. Вони били один одного не заради перемоги – а щоб нарешті стало боляче зовні так само, як боліло всередині.

Напруга проривалась у кожному слові. Їхня розмова більше скидалася на дуель – не на смерть, але на щось гірше: на сповідь між тими, хто надто добре знає, куди треба бити. А потім – усе зірвалось. У хід пішли не лише кулаки, а й сили.