36

Кабак, у якому зустрілися юні герцоги Вулф і Рейвен, нагадував арену без правил. Він звався «Око Ворона» – за легендою, колись один генерал програв тут свою шинель, честь і життя в одному вечорі. Столи були вкриті подряпинами, які нагадували не про вино, а про ножі. Свічки чаділи, лишаючи чорні розводи на стелі, а стіни зберігали історії бійок, зрад і п’яних присяг, у які вірили тільки на одну ніч.

Це місце обирали ті, хто хотів забутись, зникнути, пити без імені й без свідків. Тут не питали, хто ти, якщо добре платиш. Плітки ходили химерні: дехто казав, що «Око Ворона» має власний список – список боржників, зниклих без сліду. Інші шепотіли, що задня кімната насправді не має виходу, а кожен, хто туди входив без рекомендації, більше не повертався. Говорили про келих, який сам наповнювався, якщо замовити «останній шанс».

Ще були легенди про власника кабаку – ніхто не знав його імені, дехто навіть сумнівався, що він узагалі існує. Інколи казали, що то старий маг, який служив ще першому імператору, і тримає кабак як прикриття для своєї справжньої роботи: слідкування за спадкоємцями. Інші – що він сліпий і говорить з воронами, які сідають на дах лише в дні суду.

Хтось казав, що самі герцоги приходили сюди ще до того, як отримали свої титули. Інші – що саме тут укладалися перші змови, які потім змінювали імперію. А ще казали, що якщо уважно прислухатись, то в стінах іноді можна почути не пісні, а зізнання – сказані в п'яному маренні, що відлунюють досі.

Місце, де правда звучить не у віршах, а в ударах. І жоден з них – не був випадковим.

Герцог Вулф прибув коли зірки уже яскраво танцювали на місячному небі. Він не мав плану, не мав слів – лише бажання на мить вирватися з імперських інтриг, осторчортілих проблем герцогства, осуду, власної люті. Горацій просто хотів сидіти і пити, поки думки не затихнуть. Його очі були тьмяні, з червоними прожилками втоми, щелепа небрита, рухи важкі. Волосся злиплося, наче давно не бачило води, а в складках одягу ховався запах поту, перегару й старого диму. Його сорочка була зім’ята, комір перекошений, а камзол – застібнутий нерівно, ніби в темряві. Він більше нагадував блукача з провінційної околиці, ніж юного герцога. Виглядав так, ніби кілька ночей поспіль говорив лише з привидами минулого, а ті, як завжди, не слухали. І кожна така ніч трохи вивітрювала з нього велич, лишаючи лише тінь – сиву та бліду.

Він замовив бренді – щось сильніше, щоб різало зсередини. Від кожного ковтка усе ясніше ставало, як низько він опустився, але водночас – як добре там, на дні, де ніхто нічого не вимагає. П’ятий ковток розтопив захисну оболонку. І саме в ту мить він помітив рух у дальньому кінці зали.

Хтось зняв каптур, що раніше закривав усе обличчя. І цього «когось» Вулф упізнав одразу. Чіткий профіль. Жорстка лінія щелепи. Очі – колись дитячі, тепер – затінені чимось темнішим. Він похолов. Це обличчя врізалося в його пам’ять ще з тих часів, коли Анабель згадувала свого брата із болем і соромом. І Вулф знав: скільки б не минуло років, він ніколи не забуде цю загострену кістку обличчя, цей знебарвлений погляд – вицвілий, але не спустошений. Бо саме в таких очах ховалися всі речі, які не можна було виправити.

Перед ним, за кількома столами, сидів брат Анабель.

Вулф знову хлюпнув бренді, ковтнув – і враз різко підвівся, ледь не збивши стілець. Хитнувся так, наче світ під ним зробив півоберта. Очі його блищали каламутно, зі скляною вологістю тих, хто давно перейшов межу простої пиятики. У нього був вигляд не того, хто випив – а того, кого напоїло саме життя, йому вже байдуже було, хто поруч. Обличчя червоне, дихання гучне, майже гарчанням. Він пішов до Маркуса – не крокував, а похитувався, як човен під час бурі, притримуючись за столи, але все одно спотикаючись. Один із келихів, що стояв на краю барної стійки, ледь не полетів додолу, коли Вулф необережно зачепив його ліктем. Він пробурмотів щось невиразне, схоже на лайку, і продовжив свій шлях – глухо, важко, нестримно. Вся його хода кричала: "З мене досить. І мені начхати, хто побачить."

– Ох ти бля... Які люди... Та ще й без охорони... Маркус, – прогарчав він, навалившись на стіл навпроти й ляснувши по дереву долонею. – Ти, бляха, думаєш, що можеш сидіти тут, пити своє солодке пиво, ніби ні в чому не винен? Ніби це тебе не стосується? Ніби її біль – то не твоє? Як ти, чорт забирай, можеш виглядати таким байдужим, коли ми всі гриземось із провиною, а ти ховаєшся по кабаках, ніби це – не твоя історія і не твоя провина?