35

– Можливо. Але твоє ім’я все ще звучить. Навіть моя донька тобою цікавилась. 

– Була б рада з нею познайомитись, - Анабель постаралась щоб ці слова прозвучали максимально дружелюбно, та нотки настороги не зуміли пройти повз уважної герцогині. Вона посміхнулась. 

– Я, звісно, виховую її як майбутню спадкоємицю. Вона уважна, спостережлива – має добру памʼять, швидко навчається. Але поки що це лише заготовка. Вона ще дитина. Її погляд на політику радше інтуїтивний, аніж стратегічний. Їй ще рано бути присутньою на подібних розмовах. Ще не час. Можливо, за кілька років ми вже сидітимемо тут утрьох. А зараз поки хай вчиться. Хоча мушу помітити, що вона передала мені доволі цікаву інформацію. Їй написала сестра вашого колишнього нареченого, юна герцогиня Вулф.

Анабель ледь помітно здригнулася. Та продовжувала сидіти рівно, ідеально спокійно. Її погляд не тремтів, жоден м’яз не зрадив внутрішньої бурі – але герцогиня побачила. Вловила мить, коли стриманість дала крихітну тріщину. І це її потішило.

Не тому, що вона співчувала. А тому, що підтвердила підозру: під блиском маркізиного самовладання жевріє вогнище болю. Людського, живого болю. А якщо вогонь є – його можна роздмухати. І можна зігрітись. Герцогиня ще не вирішила чого саме хоче. Але запам’ятала цю мить, мов карбований злам у камені.

Такі речі мають ціну. І значення. Пізніше. 

– Вона передала чутки. Плітки, звісно, – мовила герцогиня з тією ледь вловимою ноткою солодкої поблажливості, якою смакують надто витончену страву. – Але, мушу визнати, напрочуд апетитні. Кажуть, баронеса Меріамун шепотіла юному герцогу Вулфу про свою святість. Мовляв, обрана самим храмом. Невже не чарівно, коли така як вона наважується на таке високе самопроголошення?

Анабель не змінилася в обличчі. Її постава залишалась непохитною, пальці спокійно торкались чашки. Але Клеон, що стояв у тіні, побачив те, чого інші не помітили: ледь помітний злам дихання, як короткий спазм, що пробіг ребрами. Тінь її тіла на підлозі здригнулась, мов під поривом внутрішньої бурі. Її зіниці ледь звузились – не від гніву, а від надто стриманої концентрації, як у мисливця, що щойно почув тріск гілки в хащах. Його власні плечі напружились – не від страху, а від тієї незрозумілої тривоги, яку викликає розрив між зовнішнім спокоєм і внутрішнім зсувом. Він запам’ятав цю мить.

У голові Анабель пронісся не просто шквал – справжній ураган думок, від яких аж дзвеніло у скронях. Серце калатало, мов скажене, заливаючи тіло спалахами жару й холоду. Про пророцтво – вона не знала нічого. Ні в книзі, ні в коментарях, ні в жодному фанатському обговоренні не було й натяку. У її минулому, у світі, звідки вона прийшла, такого не існувало. Все, що вона читала, бачила, знала – закінчувалося на тій самій межі: смерть. А далі – порожнеча. Фінал. І тепер виходило, що це був не фінал, а лише чиясь версія. Спотворена. Неповна. Її легенда писалася нею самою – але храм мав інший рукопис. Хтось дивиться на цю історію зверху. Вони знають більше. Вони бачать далі. І вона... вона відставала. Вперше. І це лякало до оніміння. Всередині все стискалось, мов перед падінням з великої висоти. Вона знала, як боротися з людьми – хитрими, підступними, жорстокими. Знала, як зламати систему, як приручити монстрів, навіть коли ті дихають у спину. Але це було інше. Це – як стояти на краю прірви, за якою не темрява, а щось гірше – сліпота. Вона не бачила наступного кроку. Не знала, на що ступає. Як боротись із невідомим майбутнім, якого вона не читала? Коли не існує тексту, який можна перечитати, підготуватись, вивчити напам’ять. Як воювати з долею, коли навіть сторінки її не знаєш? Коли від тебе чекають відповіді, а ти вперше – без шпаргалки. І найстрашніше – цього разу немає другого шансу. Тепер усе по-справжньому. 

І незважаючи на бурю, що вирувала всередині – жодного натяку на це не промайнуло на її обличчі. Жодного тремтіння в голосі. Жодного зламу в поставі. Вона залишалась ідеальною, як статуя, з холодним поглядом і незворушною тишею. І саме ця тиша була її найгучнішою відповіддю. І лише Клеон, який знав її тіло можливо краще, ніж вона сама, був мовчазним свідком секундної слабкості своєї маркізи.

Вона нахилилась до герцогині, спокійно:

– Плітки завжди супроводжують слабкість. І тільки дурні вірять у святість. Особливо коли її проголошує жінка, яка досі не вийшла з пелюшок амбіцій.

Герцогиня тонко посміхнулась, але в її усмішці було щось різке.

– Ви справді не вірите, що храм міг обрати таку... світлу душу, як баронеса Меріамун?

– Я вірю, що храм добре знає ціну символам. І чудово вміє їх обирати, виходячи з потреб моменту. Якби треба було проголосити вівцю богинею – вони знайшли б пастуха, що це підтвердить, – відгукнулась Анабель, не змінюючи тону.

– Цікава позиція. Але як на мене, у Меріамун принаймні є щось... наївно бундючне. Іноді цього досить, щоб храм закохався у власну вигадку. Теплі оченята, напіввідкриті вуста, і мрійливі погляди на вівтар – цього вистачить, щоб обдурити навіть артефакт. Але всі ми розуміємо, чим вона є насправді. І чим залишиться. Жалюгідною баронесою, що грає в святу, як дівчисько в піжмурки. Така, як вона, може виглядати обраною – але ніколи нею не стане. Бо в неї немає ні глибини, ні сили. Лише зворушливе бажання бути кимось. У цьому вона схожа на плісняву: з’являється там, де занадто довго панує волога.

– Можливо, – спокійно відповіла Анабель, відпиваючи з чашки. – Думаю, час покаже, що за інтриги танцюють танго у стінах імператорської столиці. Особливо, хто насправді веде, а хто просто кружляє, спотикаючись по ритму.

Герцогиня нічого не відповіла, лише тонко всміхнулась, на мить заплющивши очі, мов від насолоди після доброго бренді. 

А Анабель сиділа рівно, ззовні холодна і незворушна, та всередині вже складався план. Якщо існує пророцтво – значить, є шлях. І якщо храм хоче грати у символи, вона стане їхнім викривленням. Їхньою помилкою. Їхньою карою.