34

Герцогство Скорпіо було мов витвір мистецтва, холодний і досконалий. Навіть вітер тут здавався спланованим – не надто сильний, не надто теплий, точнісінько такий, як личить краю, де форму понад усе цінують більше за суть.

Коли Анабель прибула, усе навколо напружилось. Місцева охорона зустріла її з кам’яними обличчями – без вітання, без агресії, але з тією мовчазною насторогою, яку зазвичай лишають для чужих, які можуть стати небезпечними. Її кортеж зупинили для перевірки довше, ніж це дозволяв протокол. Погляди були холодні – не тому, що вона викликала страх, а тому, що викликала цікавість.

Місцеві жителі, хоч і не наважувались заговорити, спостерігали. Вони вже чули плітки – про пустоші, про камінь, про нову дорогу. Про дивні будівлі, які виростають там, де мали бути лише руїни. Про химерну шахту, яку наче будували не люди, а щось інше. Але найбільше – про школи. І лікарню. Для простих.

Це звучало як нісенітниця, майже блюзнірство. Хто будує школи для звичайних селян? І навіщо їм лікарня, коли є молитви? Люди чули байки про "лікарні" — місця, де тіла зцілювали не духами, не вогнем, а якоюсь тихою наукою, забутою ще до падіння зірок. Але всі вважали це легендами. У цьому світі біль кричить, і тільки щось сильніше за нього може змусити його мовчати. Хіба це не буде зухвалою зневагою до самих богів, підміною їхньої волі людською самовпевненістю? Люди повторювали ці чутки, ніби щоб переконатись, що самі все ще не вірять. Але щось у тиші їхніх поглядів змінювалося. Вони дивились на неї не як на колишню герцогиню. Не як на чужинку. Вони намагалися вгледіти в ній відповідь. Визначити, ким вона була тепер. Гостею? Претенденткою? Чужинкою? Чи тією, про кого слід буде згадати, коли імперія знову змінить обличчя.

Анабель сиділа у високому залі разом з герцогинею Скорпіо, серед мармуру, тиші й поверхневої ввічливості, що затягувала простір, як лак на розтрісканій порцеляні. На стінах – тонка різьба, символи дому Скорпіо, настільки ідеальні, що здавались вирізаними не руками, а самою волею каменю. Навіть чай у їхніх чашках не мав запаху – лише колір і температуру, що відповідали етикету.

Вони обговорювали звичайні буденні речі – урожай, політику, одруження вищих родів, імена, які почали зникати з імперських списків. Герцогиня м’яко натякала, Анабель – відповідала скупими, обережно зваженими словами. Їхня розмова була мов гра в голки: наче безболісна, але кожен дотик – випробування. Тут не ставили питань напряму. Тут розрізали істину так тонко, що вона виглядала, як посмішка. І навіть комплімент міг приховувати зашморг.

– Кажуть, одна з нових будівель у пустошах має вікна з кольорового скла. Навіть храмові не всі дозволяють таку розкіш, – промовила герцогиня, ледь доторкаючись до краю чашки.

– У нас інші пріоритети, – відповіла Анабель, не піднімаючи голосу. – Не кожна краса потребує дозволу.

– І не кожне будівництво потребує мети, але саме це й лякає. У вас... занадто багато мети. Кажуть, у пустошах уже стоять не лише стіни, а й... клініка? – промовила герцогиня, ніби між іншим, обережно обертаючи чайну ложечку. – Для простих? І ще школи? Це, безумовно, сміливо.

Анабель підняла погляд. Спокійно, м’яко.

– Якщо сміливістю ви називаєте банальний розрахунок, то так. Проста грамотність зменшує кількість дурних повстань – бо люди, які вміють читати, починають ставити правильні запитання, а не лише повторювати чужі страхи. Здорові селяни працюють краще, довше – і рідше помирають у хліві, змушуючи нас шукати їм заміну. Освіта, медицина – це не дар. Це система управління без зайвого шуму, без страху. І якщо кожна одиниця населення розуміє хоча б, де її місце – то це вже не хаос. Це новий порядок.

– Як прагматично, – усміхнулась герцогиня. – Але храм, здається, вважає це... втручанням. Переоцінкою ролі вищих сил. Особливо останнім часом, коли їхній вплив почав рости. У столиці – нові каплиці. У селищах – проповіді. Навіть серед вельмож пошепки. І тепер ще й пророцтво. Оракул мовчав багато років. І раптом – говорить. Надто зручно.

– Храм звик мати монополію на слабкість, – злегка знизала плечима Анабель. – Вони забувають, що іноді найнебезпечніше – це людина, яка навчилася думати і не молитися.

– А ще небезпечніше – коли вона вірить тільки в себе, – відгукнулась герцогиня вже без усмішки. – Поки ти на окраїні, на пустошах, – ти цікава. Екзотика. Але якщо твій вплив почне сягати імперського ядра... храм не буде мовчати. Ти підриваєш їхній догмат не словом, а діями. І цього не пробачають.

Анабель на мить затримала погляд на її обличчі, мов щось зважувала.

– Саме тому я їх і вчу, – відповіла вона тихо. І взяла чашку. Її руки не тремтіли.

Герцогиня нахилилася ближче, та не одразу заговорила. Її очі – льодяні, уважні – ковзнули по обличчю Анабель, мовби намагаючись у чомусь її застати.

– Зізнаюсь, – почала вона, повільно обертаючи перстень на пальці, – я чекала побачити когось крихкішого. Молодість, чужа територія, нова влада... Але ви тримаєтесь надто стійко. Надто зібрано.

– Я просто не звикла дозволяти іншим думати, ким я маю бути, – відповіла Анабель, ковтаючи холод з голосом.

– Можливо. – Герцогиня посміхнулась, але її очі не усміхались. – І все ж... іноді навіть найміцніша посудина тріскає у потрібний момент. Погляньмо, наприклад, на ваше рідне герцогство. Кажуть, Рейвен переживає складні часи.

Анабель не відвела погляду від чашки:

– Це більше мене не стосується.

Герцогиня посміхнулась, але погляд її спостерігав уважно, майже хижо. Він ковзав по обличчі Анабель, вишукуючи мікрорухи, недомовлені емоції, тіні у зіницях. Її усмішка залишалась незмінною – майстерно відточена, як і личить представниці дому Скорпіо, – але очі вже не ховали свого інтересу. У них було щось від анатомічного скальпеля: не ворожість, а методичність. Герцогиня хотіла знати, що ховається під цією непохитною маскою маркізи. І чи справді в ній немає тріщин. І чи варто бити по них далі.