32

Кам’яні сходи храму були слизькими від вологи, зарослими мохом і просякнутими запахом старої цвілі. Кожен крок лунав глухо, ніби сам храм стежив за його наближенням, наче стіни мали пам’ять і не забували, хто тут ступає. Юний герцог Сервій Снейк підіймався повільно, відчуваючи, як у повітрі згущується напруга – мовби сам камінь дихав важко. Йому хотілося вийти з цього туману сумнівів і рішень, але серце билося рівно, спокійно – надто спокійно для того, хто йде укладати зраду. Він не зупинявся – просто сповільнювався. Не тому, що не міг іти швидше, а тому, що кожен крок угору був прощанням із минулим.

Він знав: з цього місця вже не буде вороття. Його кроки не просто вели вгору – вони звучали, мов удари по закритій домовині всього, чим він був досі. А храм, мов хижак, терпляче чекав його зверху – не просто як місце, а як щелепи, готові зімкнутись. Навіть повітря згори тяглося з присмаком сухого попелу і витравлених молитв, що більше не мали сили рятувати, лише нагадували: ти входиш у щось живе і дуже давнє, і воно вже знає, ким ти станеш, перш ніж ти сам це визнаєш.

У головному залі його вже чекав брат імператриці – лорд Іларіон Астрійон. Вишуканий, стрункий, завжди з іронічною складкою на губах, він стояв, мов частина оздоблення храму – надто спокійний, надто безпристрасний. Але очі його були пильні, і в них ховалась та сама отрута, з якою посміхаються лише ті, хто ніколи не забуває образ.

Приміщення було залите приглушеним світлом лампад, що тріпотіли у вітрі, ніби дихання якогось старого бога, якого розбудили надто рано. Пахло миррою, старим пергаментом і чимось металевим – натяком на кров, яка ще не пролита, але вже чекає дозволу. Повітря було гірким і важким, мов перед бурею, але тут воно тиснуло зсередини, наче саме каміння храму труїло легені. Від стін йшов холод, але це був не спокій – це була застигла тривога. Іноді здавалося, що під мармуровою підлогою щось повзе – невидиме, старе, мов страх, що прокидається разом із тінню змови. Сам храм, мов жива істота, не спав. Він затаїв подих. І кожен звук лунав у ньому, як останнє попередження.

Десь у глибині зали ледь чутно капала вода – ритмічно, як серцебиття, яке з кожною краплею ставало тривожнішим. Тиша була живою, хворобливою, майже чутною. І з кожним кроком до Іларіона, Снейк відчував, як простір стискається навколо них, мов змова, що нарешті дочекалась свого часу – і сам храм, мов древній звір, починав хвилюватися від того, що мало тут відбутися.

– Імператор обрав, – озвався Іларіон, не чекаючи формальностей. Його голос відлунював між кам’яними стінами, як заготовлений вирок.

Снейк зупинився на мить, поглянув угору – туди, де між арками зависали мляві вогні лампад.

– Він зробив цей вибір давно. Просто тепер нарешті наважився вимовити ім’я. – Він ступив далі. – Кайус. Той, хто виринув із гною, обгорнутий тінями, і натягнув на себе корону, мов маску. Те, що мало лишитися під замком – тепер сидить у тронному залі. Його руки ще памʼятають кров щурів, але йому вже цілують пальці. Прозорий страх, загорнутий у золото. Огидно.

Іларіон криво усміхнувся, але в його голосі не було нічого легкого:

– Хіба не жалюгідно? Як ті, хто ледь вичухався з дна, тепер грають у богів. Як ті, кого мали б боятися, тепер схиляються перед брудом із підвалу. Цілують його пальці, слухають його мовчання, наче він не тінь, а світло. Ніби цього досить, щоб бути імператором. Це не просто жалюгідно. Це блюзнірство.?

Снейк засміявся. Тихо. Без радості. 

– Мене ніколи не тішили легенди, які намагаються маскувати страх. А ще менше – коли легендами прикривають монстрів.

Іларіон нахилив голову.

– То як це – знати, що батько вирішив віддати усю підтримку чужому виродку, а не  власному синові? 

Снейк посміхнувся – коротко, холодно.

– Це не новина. Його мовчання було мені колисковою, а зневага – повитухою. Він не виховував – він ігнорував. Дивився крізь мене, як крізь пил на чоботах. Я ріс, як бур’ян, який він забув вирвати – і тепер цей бур’ян душить усе, що він вважає своїм садом. Коли я прокинувся з лезом у серці – воно було моїм, не його. Він навіть на це не спромігся. Я завжди знав, що колись цей день настане. 

Погляд Іларіона потемнів, але в ньому блиснула втіха.

– Храм доволі вчасно отримав своє пророцтво. Нарешті, вперше за десятиліття, він може зіграти не фонову, а центральну роль. Імператорський трон – більше не недоторканий. А те як поводить себе новоспечений принц, з його тінню, страхом і мовчазною дикістю, лише підштовхнув нас до дії. Молода аристократія не приймає цього виродка. Вони бояться, бо не знають, що з ним робити. Він не говорить, не лестить, не просить. У ньому немає ані крихти дворянського блиску. Він не політик – він попіл і клинок. Жодної мови дипломатії, лише тиша, яка давить. Аристократія його ненавидить. Не через походження – через незрозумілість. Він не піддається ні лестощам, ні контролю. Він не гнеться. І саме тому лякає. Не те, що б усі були в захваті від Халіда, але його принаймні можна використовувати. Одягти в золото, виставити на балконі, змусити усміхатись у потрібну мить. Він гнучкий. Пристосований. А той – із підвалу – не зігнеться. І не прогнеться. Монстра не приручиш. Не покладеш у клітку без ризику втратити руку. Не перетвориш на ручного кишенькового імператора. Тому ми зробимо правильний вибір.

Снейк кивнув.

– Ну і тримати під каблуком цих святош теж непогано, – додав Іларіон спокійно.