31

У ньому не було юнацької гарячковості. Лише порожнеча – витончена, майже елегантна, але смертельно точна. І чимось він нагадував імператора в юності – не лише поставою чи різким поглядом, а саме тією холодною безжальністю, яка не питала дозволу на вбивство. Тим самим відстороненим спокоєм, з яким імператор колись наказував стратити цілі роди, навіть не кліпнувши.

Саме ця схожість змусила Снейка напружитись. Бо Кайус не просто принц. Він був дзеркалом імператора – темнішим, можливо навіть точнішим. Зброєю, яку не можна випустити з рук – і якої не можна не боятись.

Імператор бачив у ньому не просто сина. Він бачив відображення себе – не того, ким він став, а ким був у перші роки своєї боротьби. Тоді, коли ще не сидів на троні, а ховався в сирих коридорах палацу, де кожна тінь могла виявитися зрадником. Він памʼятав ту ніч – ніч очищення, як звав її сам – коли наказав вирізати всіх, хто бодай у думках сумнівався в його праві на трон.

Палац тоді захлинувся в крові. Вода у фонтанах стала рожева. Тіла служниць валялись поруч із радниками, а крики з кімнат заглушували навіть дзвони. Придворні благали, повзли, кидались в ноги – і вмирали. Стражники рубали без команди, у дверях, у коридорах, навіть у святині. Його коронація відбулася серед трупів і диму, і саме тоді його прозвали Кривавим імператором.

Це прізвисько не забули ніколи. Але з роками, зі століттями порядку, він здобув інше – Величний. Бо втримав імперію. Бо погасив заколоти. Бо створив тишу. Та зараз, коли він дивився на Кайуса, він бачив не спадкоємця Величного. Він бачив майбутнього Кривавого. І пишався тим, що його кров породила не дипломата, не оратора, а спадкоємця, який не змигне, коли час знову настане різати.

Кайус був зломаний, як і він – але не знищений. І саме це наповнювало його гордістю. Його кров витримала пекло. Вона проросла навіть у гної. І дала йому спадкоємця не для балу чи ради – а для битви.

Кайус був не знаряддям – він був спадкоємцем, породженим для того, щоб повернути велич. Щоб стати мечем, яким буде відтято наглі руки храму. Без жалю. Без вагань. Якщо імперія мала вистояти – вона мала очиститись. І Кайус мав стати тим, хто проллє першу, але не останню кров.

Слова принца були тихими. Занадто тихими:

– Я чекав на ваш виклик.

Імператор ледь помітно посміхнувся. Не тепло. Не іронічно. Він не кивнув, не озвався відразу – просто дивився. І цей погляд був майже ласкавим у своїй величі.

Снейк відчув, як щось під шкірою стислося. Він хотів назвати це знанням. Усвідомленням. Але це була ревність. Глуха, гаряча, неприйнятна. Вірним собакам не дозволено ревнувати. Вони служать – і кусають по команді. Та коли імператор посміхнувся Кайусу так, ніби чекав саме на нього все своє життя, Снейк відчув, як у грудях щось повільно тріснуло. Він більше не був першим у колі. І мав це прийняти. Мовчки. Зі зціпленими зубами.

Імператор Гор Астрійон продовжив:

– Сядай. Слухай. Нам потрібно багато що обговорити. 

Снейк дивився на них обох – батька і сина. Він уже знав: вибір зроблено. 

– Ми маємо вирішити, як відповідати храму. – Імператор зробив коротку паузу, а тоді злегка нахилився вперед. – Ти збереш усе. Кожне слово, кожен документ, кожен погляд, що залишився в тіні. Я хочу знати, хто підтримує це пророцтво. І навіщо.

– Так, ваша величносте.

– І готуй план. Не відповідь. Помсту. Храму треба нагадати, що вони лише шепочуть віру – а я диктую реальність. І зви мене батьком. Я втомився чекати.

– Добре, батьку-імператору. 

– Ха, от малий засранець. 

Зустріч завершилась без зайвих слів. Коли Снейк виходив із зали, він відчував на собі погляд імператора. А тоді – побачив принца Халіда. Той стояв у коридорі, руки за спиною, усмішка тьмяна.

Але погляд був інший. Глибший. І Снейк відразу зрозумів: він усе чув. І бачив. Не просто випадково опинився поруч. Він стояв там довго. Стояв – і слухав. І тепер у його очах палало не просто роздратування. Там була образа. Зрада. І голод – той самий, який Снейк бачив у Кайуса, тільки темніший. Бездомний.

Снейк нічого не сказав. Лише пройшов повз. Але з кожним кроком знав – він бачив надто багато.

Принц залишився стояти сам. І в його очах палала ледь стримувана лють. Він зрозумів усе. Імператор його більше не бачить. Більше не вірить у нього як спадкоємця. І це було гірше за покарання – це було стирання. Його стирали з майбутнього, з історії, з памʼяті.

Він хотів крикнути, розбити щось, здерти з себе цю усмішку, що трималась лише на гордості. Все пульсувало. Палац навколо здавався кістяком чогось мертвого, а він – останнім живим у цій холодній черепушці.

Імператорський палац був холодним. Але Халід ще не змерз. Він палав зсередини. Не від болю – від жадання. Жадання довести, що його ще варто боятись.