30

Камін у залі імператора тлів рівно, але червоний жар у його глибині пульсував, мов серце гніву. Повітря було важким, з домішкою паленої кориці, воску і старої шкіри. Тут завжди пахло владою – задушливою, терпкою, мов запертий у скрині дух.

Склепіння тиснуло, а вікна мовчали під важкими шторами — ні світла, ні надії. Світло танцювало по золочених панелях, відбиваючись у гострих кутах і створюючи химерні тіні, що ворушилися, мов живі.

Герцог Снейк стояв перед троном у темному одязі, що здавався продовженням його власної тіні. Він був частиною інтер’єру, злитий з напругою, що заповнила залу. На обличчі – незворушний спокій, виточений із залізної самодисципліни. Та під ним клекотіла лють, що точила його зсередини, мов кислота. Вона лоскотала горло, стискала груди, і тільки зусиллям волі він стримував себе, аби не сказати більше, ніж слід.

– Ці... ці... вони оголосили пророцтво, – вимовив він повільно, кожне слово – як лезо, заточене до блиску. – Душа з минулого зʼявилась у цьому світі. І храм… храм переконаний, що вона прийшла врятувати наше майбутнє.

Він зробив паузу. Відчутну. Майже огидну.

– Вони вже оголосили свою обрану. Баронеса Меріамун. Ха.

Останні слова він вимовив з холодом, у якому ховалась презирлива посмішка. Йому хотілось сказати – самопроголошена. Йому хотілось плюнути на підлогу при згадці про те, що ці сліпі лицеміри наважились діяти без дозволу трону. Але він стримався. Бо він був вірний не храму – він був вірний імператору.

І якщо храм грає в пророцтва – він стане клинком, що нагадає їм про їхнє місце.

Тиша впала раптово. Імператор повільно підвівся. Його руки впирались у поручні трону, ніби тільки вони стримували бурю, що зростала всередині.

– Вони самі визначили, хто є обраним? Вирішили, хто врятує імперію замість мене? – голос його з кожним словом ставав холоднішим, кристалізуючи гнів. – Ці самовдоволені блюзніри в рясах уявили, що можуть переписати волю трону? Храм забуває не лише своє місце – він забуває, кому належить цей світ. Вони піднялись над вогнем, що дає їм тепло, і наважились плюнути в обличчя владі. Нехай готуються – бо наступного разу вогонь їх спалить.

Снейк мовчав. Він знав, коли варто говорити, а коли краще дати імператору випалити власний вогонь.

– І вони вірять, що ця дівчина – справжня? Що вона має силу змінити світ? – Імператор зиркнув униз із висоти трону, його голос став майже хрипким від напруги. – Як ця бруднокровна, ця породжена нічим, може бути обраною? Що в ній такого? Що в неї є – чого немає у моїй крові? У моєму роді? В імператорській лінії, освяченій тисячоліттями прав? Це не віра. Це зневага. Це повстання.

Снейк зробив півкрок уперед:

– Вони вірять, що душа з іншого життя, принесена в цей світ, несе інший шлях. І що Меріамун – не просто посудина для пророцтва, а символ нового порядку. Вона з минулого. Але їхня віра небезпечна. Вони вважають її не вашою союзницею – а вашою рівною. А можливо, і заміною.

Імператор мовчав довго. Потім простягнув руку до придворного дзвіночка.

– Принца Кайуса. До мене. Негайно.

Коли двері зачинялись за слугою, Снейк відчув: імператор зробив вибір. Не імпульсивно, не емоційно – з тією ж холодною невблаганністю, з якою в старі часи вирізали зрадницькі роди.

Це був не просто політичний жест. Це була декларація війни. І Снейк зрозумів: віднині храм – не союзник. Він – мішень. А Кайус – не просто спадкоємець. Він мав стати лезом, загартованим у тіні, точним і безмовним, як отрута. Його не готували до трону – його гартували до винищення.

Двері зачинились за слугою – і буквально за декілька хвилин розчинились із майже неприродною тишею. 

Принц Кайус увійшов повільно, без поспіху. Здалось ніби він уже очікував на це запрошення і тому прибув майже відразу.

Снейк уважно вдивлявся в нього. Його рухи – стримані, точні, впевнені. Але за цією впевненістю ховалося щось темніше – хижа тиша, загусла, як зсохла кров. У його тиші не було спокою – лише стиснута лють, мов лезо, загорнуте в оксамит. Не принц, не людина – витвір виживання. Хлопець, вирваний із підземного пекла барона Шоу, де роками жив, наче звір. Він спав на камені, гриз кістки, бився з пацюками за крихти і вчився не кричати, коли тіло розривали батоги.

У пітьмі він навчився їсти руками, забрудненими кровʼю, і мовчати, коли хтось поруч помирав. Він ріс у темряві, а тепер ніс її у погляді. Кайус виростав не в любові – в ненависті. І ця ненависть перетворила його на істоту, схожу на принца лише зовні. Під шкірою – було щось інше. Обережне. Голодне. Готове вкусити в будь-яку мить.

І тепер він ішов, як загартований монстр – мовчазний, зібраний, і чужий людським емоціям. У його зіницях світилась глибока, відшліфована безжальність. Він нагадував не спадкоємця – а голодного звіра, якого навчають сидіти на троні. І Снейк, попри весь досвід, попри холод у власному серці – відчув, як щось у ньому скулилось. Бо це був принц, у якому не лишилося нічого людського.