29

Вона все ще сумувала за своїм світом – за сонячними вулицями, кавою з термоса, сміхом дітей, запахом бензину й дешевих парфумів у супермаркеті. Найбільше – за ним. За його руками, що обіймали її вночі, за його спокійним голосом, за тим, як він умів мовчати поруч – і в цій тиші було більше любові, ніж у сотнях слів. Її серце щоранку прокидалося з надією, що все це було лише кошмаром. Що зараз він зайде до кімнати, винесе чашку кави, покладе руку на її плече. Але що далі, то менше надії залишалося. І десь глибоко вона вже розуміла: навіть смерть може не повернути її назад.

Тепер, коли вона стала маркізою, коли відчула в руках силу не лише як відповідальність, а як дію, – щось у ній зрушилось. Вона більше не була тінню. Вона ставала фігурою. Частиною гри. І ця думка не лише лякала – вона вперше почала звучати як відповідь. Вперше в цьому світі вона перестала бути лише персонажем історії, вписаним у чужий сценарій. Вона брала перо. І починала писати власну.

Бо, як виявилось, навіть це життя – можна було переписати. Історія не була викарбуваною плитою – вона була вогким пергаментом, на якому слова ще не встигли висохнути. Її власна кров могла змінити розвʼязку. І вперше вона була готова до цього.

Цей світ почав змінюватися під її руками – але й вона змінювалась у ньому. І, можливо, саме це давало їй шанс перемогти. Але десь у глибині себе вона питала: ким я стану?

– Все ж таки мої рішення не були неправильними, – подумала вона, дивлячись на усмішки місцевих жителів. 

На наступній зупинці до неї підійшов Август. Високий, темноволосий, з тінню усмішки й сяйвом очей, яке вона колись знала. Надто добре знала. Чорт. Він був занадто схожим.

Анабель завмерла, на мить забувши навіть дихати. Звідки він тут? Як він узагалі знайшов її? Цей край був віддаленим, охоронюваним, і вона не очікувала побачити його тут – принаймні не просто так. Її серце стиснулося. Занадто знайомий погляд. Занадто правильна постава. Але в усьому цьому – якась фальшива тиша, наче це лише ідеально виконаний портрет, а не людина з минулого.

– Як ти тут опинився? – запитала вона обережно, її голос був спокійний, але в очах читалось здивування й тривога.

Август усміхнувся, злегка нахиливши голову.

– Хіба потрібна причина, щоби йти за серцем? – сказав м’яко. – Воно привело мене сюди. До тебе.

Анабель не відповіла. Її погляд залишався уважним, мовби шукав у його рисах щось невловиме. Він бачив це – і спокійно додав:

– Я лише хотів запропонувати супровід. Мені було самотньо в замку.

Вона вагалась. Кожен її інстинкт кричав про обережність, про необхідність тримати дистанцію, не піддаватися. У ньому було щось надто правильне – як актор у ролі, яку занадто добре вивчив. І все ж… щось усередині не давало їй відмовити. Ніби стара частинка душі, прив'язана до минулого, благала дати цьому примарному образу ще одну мить поруч. Спогад про інший голос, інше тепло змусив її затримати подих.

– Я буду вести себе тихо. Як тінь. Мені важливо просто бути поруч. – Його голос шепотів, майже інтимно. 

– Добре, – відповіла вона нарешті. – Але ти повинен знати своє місце.

На мить щось змінилося в його погляді. Ледь помітний спалах – ярість, злість, щось темне й нищівне промайнуло в зіницях. Так швидко, що будь-хто інший не звернув би уваги. Але Клеон, який стояв поруч, побачив це. Його рука міцніше стисла руків’я меча. У грудях усе запекло, наче його обдали киплячою смолою. Він бачив цей вираз – хижий, короткий, неприкритий. Вбивчий. І щось у ньому зашипіло, майже скипіло: гнів, ревність, відраза. Невже вона не бачить? Невже знову буде вірити чужим усмішкам? У цю мить йому хотілося розсікати – не словами. Але він стояв. Він не мав права на інше. Ні. Ще ні.

Август одразу знову усміхнувся – м’яко, майже з ніжністю. Але Анабель знала: ця м’якість була просто маскою. Вона бачила подібне раніше – у дворі, в політиці, в очах тих, хто ніколи не забував образ. Його усмішка була надто ідеальною, надто навченою. Вона бачила її у дзеркалах королівських залів і на губах убивць, які прикривали клинки компліментами. І, що найгірше, вона носила її сама.

Колись. У ті дні, коли кожен її крок був грою за виживання. Коли усмішка була бронею, а тиша – отрутою. Вона знала, як виглядає порожній погляд, що прикриває темну суть. Бо дивилася в дзеркало і бачила його в собі.

Тому й розпізнала – не очима, інстинктом. У ньому було те саме. Те саме холодне, навчено м’яке зло, загорнуте в обличчя, яке колись кохала.

І хоча Клеон, ймовірно, вважав, що вона нічого не помітила – вона все відчула. Вона знала цю натуру. Цю тінь у погляді, коли чоловік бачить не рівну – а здобич. Знала, і все ж не зупинила. Не тому, що довіряла. А тому, що не могла змусити себе втратити єдине, що хоч якось нагадувало про попереднє життя. Єдину тінь від минулого, яка ще тепла.

І вона не була готова відпустити її. Поки що.

Капітан лицарів, що стояв поруч, спалахнув поглядом, але промовчав. Його щелепи напружились, а рука стисла руків’я меча так, ніби це могло змінити хід речей. У голові пульсувала лють. Він стояв надто близько, аби не бачити брехні, не чути фальші, не вловити хижацький присмак у голосі того, хто тепер ішов поряд з Анабель. Йому хотілося вистрілити з погляду, зрушити все тіло в атаку, але обов’язок – як кайдани. Він міг лише стояти. І чекати.

Анабель відчула це – його напругу, його незгоду. І в глибині душі розуміла: він має рацію. Цей Август – не її Август. І хоч він викликав у ній спогади, теплі, гіркі, пекучі – вона знала, що ця схожість могла бути пасткою. Але ще не час. Ще не зараз.

"Поки що," – подумала вона, сідаючи до карети. "Я ще не готова відпустити тінь того, ким він здається. І в цьому зізнанні було стільки втоми, що здавалося – вона обпирається не на бажання, а на відчай. Бо якщо відпустити навіть це – то що залишиться?