28

Анабель сиділа у кареті, відкинувшись на оксамитову подушку, споглядаючи крізь фіранку на ландшафти, що змінювалися за вікном. Попереду була зустріч із герцогинею Скорпіо – важлива політична розмова про партнерство. Та з кожною милею, що відділяла її від дому, тривога пульсувала дедалі сильніше.

І до того ж – ця клята карета. Вона так і не звикла до них. Дороги хоч і відновлені, але все одно відчувались, як удари в кістки. Їй не вистачало своєї маленької автівки. Її зручного сидіння, шурхоту шин, відчуття керування. Машинки, яку їй подарував чоловік на народження доньки. Вона берегла її як талісман і відмовлялася змінювати, хоч їй було вже понад тридцять років. Навіть діти не розуміли, чому вона була так до неї привʼязана, але для Анабель вона була особливою.

Цей звук мотора, запах старої тканини сидінь, навіть тріск динаміків – усе це нагадувало про те життя, яке колись було її. Її дочка тоді щойно народилася, чоловік поставив ключі від машини на подушку біля ліжка в пологовому, усміхнений і щасливий, як дитина. Вони їздили нею в парк, на ринок, у лікарню, до друзів – у буденність, у дрібниці, в любов. І навіть коли авто почало ламатися, коли вікна не зачинялися як слід, а радіо гуло хрипко, – Анабель все одно залишалась вірною. Бо це була памʼять. Частинка минулого, що пахла свободою, пилом дороги, і теплими пальцями, що тримали кермо, коли вона засинала на пасажирському сидінні. Треба буде поговорити з магами. Можливо, вдасться створити щось подібне до автомобіля – щось, що не скрипить і не трясе, мов порожній трунок.

Від спогадів про авто її думки ковзнули до теми дороги – і того, куди вона прямує. Герцогство Скорпіо завжди викликало в ній змішані почуття. Занадто спокійне. Занадто чисте. Навіть надто правильне, як для місця, де живе стільки влади. Усе – від замків до одягу – нагадувало про порядок, що був вибудуваний не любов’ю, а контролем, жорстким і методичним. Архітектура вишукана до нудоти, а слуги усміхаються так, ніби кожен день тренуються в дзеркалі.

Анабель знала – так не буває без причини. Чим далі їхала карета, тим глибше вгризалася в неї тривожна думка.

В її памʼяті спливали слова, які вона колись прочитала на форумі ще тоді, в тому іншому світі: "Чи не здається вам дивним, що в герцогстві Скорпіо народжуються тільки дівчатка?"

Тоді вона лише всміхнулась. Тепер – це звучало як тривожний дзвін.

Вона знала: герцогиня Скорпіо – усміхнена, вишукана, люб’язна – така ж, як усі тутешні аристократи. Небезпечна. Підступна. Усі посмішки в цій імперії схожі на отруту в вині. Але в герцогстві Скорпіо усе це було ще витонченіше. Надто вишукане, надто мовчазне. Їхні жінки ходили, мов живі статуї, з ідеальними обличчями, в яких не було нічого живого. Вони не сміялися – вони дозволяли собі відлуння сміху. Їхні будинки нагадували мавзолеї, прикрашені перлами. Там не було життя – лише контроль і розрахунок. А під блиском кришталю, під ароматами благовоній і декоративними жалюзі ховалося щось набагато темніше. І вона не мала права забувати про це.

Вони зупинилися біля невеликого поселення, яке вона наказала розбудувати ще рік тому. Колись це було жалюгідне скупчення хатин, загублене в пилу, хворобах і страху. Сюди не доходили каравани, не заходили збирачі податків, сюди скидали тих, від кого хотіли позбутися – калік, жебраків, сиріт. Від цього місця тхнуло відчаєм.

Але тепер усе змінилось. Були нові дахи – черепиця, не солома. Ринок із ятками, оздобленими різьбленими вивісками, на яких майоріли її герб і символ регіону. Діти сміялися біля колодязя, де раніше бродили лише здичавілі пси. Пахло випічкою, деревом і теплим димом – не гниллю.

Історія поселення тепер починалась не з болю, а з відбудови. З волі. Її волі.

Коли карета спинилася, жителі, впізнавши герб на дверцятах, почали сходитися. Один дідусь, кульгавий, але гордий, виніс корзину з яблуками, які сам виростив – червоні, наче символ на її гербі. Жінка з дитиною, яка ще рік тому просила хліба, тепер несла кошик із хлібом і медом. Хтось низько вклонився, тримаючи в руках свіжий віночок із польових квітів. А дехто просто стояв мовчки, дивлячись із щирим, стриманим захопленням, у погляді якого не було страху – лише визнання. І саме це зворушило її найбільше.

Анабель зберігала холодний вираз обличчя, як і личить маркізі. Вона стояла спокійно, мов статуя, приймаючи подяки, кивала поважно, не дозволяючи собі ні усмішки, ні тепла. Але в глибині себе відчувала, як щось м’яко ворухнулося в грудях – щось, чого вона давно боялась. Радість.

Тиха, небезпечна, пекуча. Вона не мала права на неї, але вона була. Радість від того, що її присутність, її рішення, її влада справді змінили чиєсь життя. Не наказ, не ритуал – а дії. Власні. І саме це робило її сильною. Страшно сильною.

Цей світ залишав шрами на душі, але зараз, у цю мить, вона відчула: не всі рани лише ріжуть. Деякі – проростають. Вона ще не знала, якою ціною це прийде. Але точно знала: вона не просто вижила. Вона почала пускати коріння.

Дні, коли вона ховалась від світу, тримала в руці ніж, прокидалась із криком, починали відступати. Її тіло звикло до важкого одягу, до ритуалів, до магії, до влади. Вона почала думати мовою імперії. І це лякало – бо вона розуміла, що почала звикати. Що цей світ, з його кровʼю, правилами, жорстокістю й пишнотою, уже не здавався їй чужим. Вона більше не дивилась на нього, як на тимчасове пекло, з якого мріє втекти. Її тіло, її голос, навіть хода – усе ставало частиною цього порядку.

Це було звільненням. І водночас – пасткою. Вона почала вперше по-справжньому думати про те, що доведеться жити тут. Не просто існувати. Не ховатися. А жити. Можливо, назавжди.