27

– Я пожалкував, що дав тобі хоч щось, окрім мовчання. Шкодую за кожен погляд, за кожне твоє слово, яке дозволив проскочити крізь свою увагу. Кожен дотик – тепер здається отрутою, що повільно текла по мені. Мене нудить від спогадів. Від себе в той час. І найбільше – від того, що колись дивився на тебе, не сміючись. Тепер я бачу лише фарс, зшитий зі зневаги. І розриваю цю тканину – раз і назавжди.

– Обережно, – прошипіла вона, кожне слово – як крапля отрути на сріблі. – Храм благословив мене. Я – діва з пророцтва. Моя кров – знак. Моє тіло – ключ. І ти ще побачиш, як усі стануть у мене під ногами. Навіть принц. Навіть імператор, якщо буде потрібно.

– Ти навіть не знаєш, що в тому пророцтві, – кинув він, підвівшись. Його голос більше не був спокійним. У ньому гримів лід, і щось глухе, смертельно точне. – Ти чула лише те, що хотіла почути. Обгортку. Порожні слова для натовпу. А зміст? Справжній сенс? Він знищив би тебе, якби ти хоч раз його вдумалась. Але ти не діва. Ти фантом. І ти – кінець, а не початок.

– Не смій! – закричала вона. – Я була тобі вірна! Я вірила в тебе! Ти був моїм другом!

– Саме тому я й питаю: що ти зробила зі мною? Що ти пустила в мою кров, у мій розум? Ти відьма. Або ще гірше – інструмент чиєїсь волі. Бо я ніколи, ніколи не став би таким, як тоді, якби не був під чарами. Ти нагнала на мене туман, обплела, як гадюка серце мисливця. Я йшов за тобою, мов зачарований, мов дурень. І кожен мій крок тепер палає в мені соромом. Але досить. – Його голос зірвався, перейшов у крик, у майже звіряче гарчання. – Така грязна кров, як у тебе, ніколи не стане благородною. Тобі не піднятись до мого рівня. Твоє місце – у багнюці, там, звідки ти вилізла. Там, унизу, де ти можеш тільки дивитись на вершини, ніколи не торкаючись їх.

Меріамун застигла. Її плечі смикнулись, ніби хтось вдарив її батогом. Очі, ще хвилину тому палаючі вогнем переконання, тепер були скляні. Вона не встигла нічого сказати. Губи ворухнулись, але голос зрадив її. Вона стояла, мов розбита статуетка – крихка, зломлена, трималась лише на тремтінні волі, яка от-от зламається. В її позі ще було щось пряме, горде – та тепер це була скоріше судома гордості, ніж справжня сила.

– І знаєш що найгірше? – продовжив він уже тихіше, майже отруйно. – Що я, біс забери, бачив у тобі світло. Думав, що ти – моє майбутнє, моя доля. Я повірив у тебе, чорт забери! І навіть тоді, коли ти вже давно проміняла мене на принца – заради титулу, заради грошей, заради блиску. Ти ж не з любові пішла. Тобі була потрібна влада. Все, що ти робиш, усе, що ти кажеш – це лише маска. Навіть зараз ти називаєш себе дівою з пророцтва не тому, що віриш у божественне, а тому, що хочеш сили. Бо тільки вона може змусити тебе відчути себе кимось. Але ти не спаситель. Ти хвороба. Язва на тілі цієї імперії. Ти крик самотньої, голодної амбіції, загорнутої у золоту тканину обману.

Меріамун мовчала. Вона не перебивала, не відповідала, не благала. Лише стояла, мов обпалена блискавкою, зі скляним поглядом і блідими губами, що тремтіли. Було видно, як щось у ній бореться – гнів, сором, зневага і злам. Вона ковтнула повітря, спробувала щось сказати, але замість слів з її вуст зірвався тільки подих. І лише після паузи, коли його слова ще дзвеніли в повітрі, вона прошепотіла:

– Ти помиляєшся... І ти ще пошкодуєш про це.

Її голос був ледь чутний, але в ньому бриніло все: ненависть, біль, втрата. Потім вона розвернулась і вибігла з кімнати, майже не торкаючись підлоги, залишивши за собою аромат гіркої поразки, надломленої гордості – і чогось ще. Чогось, що затаїлось у темряві, чекаючи, коли зможе знову зійти на сцену.

Горацій важко видихнув, закинув голову на спинку крісла, заплющив очі. Повітря з грудей вийшло, мов дим після пожежі. Йому було начхати на етикет, на пози – його дістало все. Ця розмова, ці люди, ця імперія, що розвалюється в нього під ногами. Хотілося вийти з власної шкіри, відмитися від усього, що пов'язувало його з нею.

А за колоною, в арковому отворі, нерухомо застигла молоденька графиня Юнія – його молодша сестра. Вона ховалась усю сцену, дихала через раз, щоби не видати себе. Її пальці стискали тканину сукні, ніби могли в неї втопити те, що бачила. Серце гупало так голосно, що здавалося, ось-ось зрадить її.

Вона бачила все. Чула кожне слово. І шок, який розтікався її тілом, здавався лютим холодом. Це був не просто крик. Це була розправа. І вона не могла повірити, що її брат – той самий холодний, гордий, стриманий Горацій – здатен так вивергати ненависть. Так жорстоко ламати людину словами. Його голос, його обличчя, навіть його тінь у цю мить здавались їй чужими. Ніби вона бачила не брата – а хижака, що вирвав серце з ворога і насолоджується його биттям у руці.

Хто вона, ця свята діва? Про яке пророцтво йшла мова? Юнія відчувала, як всередині неї все стискається. Вона теж не любила Меріамун – та завжди була пихата, самозакохана, холодна, хоч і не була достойна цього всього. Але те, що тільки-но сталося, здавалося надмірним. Жорстоким. Руйнівним. Навіть для Горація. Юнія була вражена, як глибоко її брат занурився в ненависть. І водночас – щось у словах Меріамун залишило слід.

Що це за пророцтво? Що вони обговорювали насправді? Її брат говорив не лише як колишній коханий. У його голосі була тривога. Страх. І гнів, що горів глибше, ніж просто образа.

Юнія ковтнула повітря й прошепотіла: "Треба негайно написати Антонії. Можливо її мати, велика герцогиня Максимілла Скорпіо щось чула про це?"

Вона метнулась до своєї кімнати і сіла за стіл. Її руки ще тремтіли, перо ковзало сторінкою, залишаючи нерівні рядки. Про все. Про діву. Про сварку. Про дивні слова, які бриніли ще довго після того, як Меріамун залишила кімнату. Про те, як усе, здавалося, починає хитатись – навіть те, що завжди здавалося непорушним.