26

Палац герцогів Вулфів і досі дихав льодом. Його кам’яні арки, обтягнуті тінню, з кожним днем усе менше нагадували дім, і все більше – занедбану цитадель, де навіть думки примерзали до кісток. Колись тут вирували життя, лунали кроки гвардії, дзвеніли келихи у залах, але тепер замок, мов сам його господар, занепадав.

Старий герцог уже кілька місяців лежав при смерті. Його тіло, колись загартоване бойовими арканами та волею хижака, тепер розкладалося повільно й мовчки. Причини його раптової хвороби залишались невідомими. Чутки ходили різні: отрута, темна магія, кара богів, або власна зневіра, що стала гнилизною в кістках. Він задихався ночами, блював чорною жовчю, іноді кричав, наче з нього виходила якась істота. Але він не дозволив нікому цього бачити.

Будь-яких лікарів зі сторонніх феодів було заборонено навіть згадувати. Він сам видав указ: "Моя кров не буде предметом для пліток". Для всіх у регіоні він досі був на закритому тренуванні, гартував тіло, зміцнював силу. І щоби це залишилось так, він власноруч наказав стратити кожного слугу, який побачив його безсилля. Їх вішали вночі. Без суду. Декого – просто задушили в ліжку. Один із кухарів зник іще до того, як встиг занести піднос до кімнати.

Його страх бути слабким був глибшим за саму смерть. І тому він прирік себе на повільне згасання в темряві, обгризений хворобою, самотою і власною тінню.

Єдиною, хто ще мала доступ до його покоїв, була його дружина. Жінка, яку він роками знецінював — не криками, а мовчанням, не образами, а натяками, що проникали під шкіру, як отрута без кольору. Він ніколи не говорив із нею, як із рівнею. Вона жила в тіні, без голосу, без захисту. І саме вона тепер обтирала його піт і слухала його хрип. Можливо, з обов’язку. Можливо, з останньої лояльності. А можливо – щоб побачити, як він повільно гниє в своїй гордості.

Саме тому весь палац був холодним – не тільки від каменю, а від гнилі, що повзла зсередини. Герцогство Вулфів втрачало свою велич. Навіть кам’яні голови на фасаді здавалося стирались – як і авторитет тих, хто ще вчора тримав усіх на ланцюгу.

У один з таких днів юний герцог Горацій Вулф сидів у зимовій залі, загорнутий у тишу, мов у шубу з холоду й презирства. Він розглядав у вікно вмирущу клумбу, коли двері різко розчахнулися.

– Ти мав би стояти, коли входить свята діва, – голос Меріамун рознісся, мов лезо по склу. Він прорізав тишу з різким металевим присмаком, залишаючи на шкірі відчуття, ніби щойно доторкнулися іржавим лезом. У ньому не було ніжності, не було правди – лише претензія на велич.

А ще – її запах. Тонкий, різкий, надто солодкий, ніби зіпсовані пелюстки, залишені в темряві. Герцог завжди відчував його раніше з насолодою. Тепер – він викликав у нього відразу. І саме тому він не обернувся. Бо вже знав, хто стоїть за спиною. І не хотів дивитися на ту, яка ще вчора була отруйною мрією, а тепер – лише жалюгідним спогадом.

Горацій спокійно та витончено підняв келих із червоним вином. Кров винограду, як символ усіх розчарувань, ковзнула по стінках келиха, поки він дивився крізь неї – не на неї.

– Свята? – він розсміявся. Насмішливо, довго, з тим хрипким задоволенням, яке мають лише ті, хто давно відмовився від жалю. Сміх його був як хлист, як плювок у вівтар, як крик правди в обличчя самозакоханого божества. – Ти ж була просто дівчина... Тінь без думки, пелюстка в болоті. А тепер приперлась, прикрившись плітками, ніби вони зможуть приховати твою пустоту. Серйозно? Ти не варта навіть зневаги. Я не визнаю самопроголошених божеств із запахом дешевого мирра та голосом, що тремтить, коли його не слухають. Звісно ж до мене доходили храмові плітки. І про пророцтво і про святу. Не сміши. Ти – не обрана. Ти – прикра помилка з мріями про трон. Фарс у золотій обгортці, тріснута фігура в театрі, де ти навіть не головна героїня. Чергова ілюзія, в яку ти віриш з таким одержимим блиском в очах, що навіть божевільні в темницях сміялись би з тебе.

Вона підійшла ближче. Її сукня шелестіла об підлогу, як обурена молитва або скарга старого фіміаму. У її рухах ще лишалась царственість, але очі вже світилися не благородством, а фанатичним жаром. Її обличчя було натягнутим, мов маска тріумфу, що от-от трісне. Губи – міцно стиснуті, щоки – палаючі від образи, а в куточках очей зблискували сльози, які вона з останніх сил намагалась стримати.

Її дихання збилось, голос – тремтів, наче від внутрішнього землетрусу. Вона пливла, як привид розбитої величі, наповнена гнівом і зневаженою вірою. Вона йшла вперед, але кожен крок видавав, як сильно її трясе. І саме ця боротьба – між тим, що вона хотіла бути, і тим, на що перетворилась, – робила її не просто жалюгідною. Робила її страшною. Бо гнів, у якому змішались приниження, ревнощі, віра і розпач, – завжди шукає, кого спалити першим.

– Усі вони стануть на коліна. І ти... Ти. Ти. Ти! Ти приповзеш – не тому, що я цього вимагаю, а тому, що більше не зможеш інакше. Ти будеш благати – за кожен свій погляд, за кожну свою зневагу. Ти не гідний навіть дихати поряд зі мною після того, як зрадив. Але все одно прийдеш. У багні, зі зламаною гордістю. І я подивлюсь, як той, хто сміявся, повзе. Бо це вже вирішено. Це – пророцтво. І ти – лише епізод у моїй славі.

Горацій нарешті подивився на неї. Повільно, немов милувався мить перед тим, як розчавити щось огидне. Його усмішка не була просто глузливою – вона була майже лагідною в своїй жорстокості. Усмішка того, хто знайшов у болю іншого не тільки тріумф, а й насолоду. Вона здавалася м’якою, витонченою, але в ній ховався хижак, що смакує останню крихту зневаги. Це був погляд людини, яка вже не бачить перед собою жінку. Лише уламок гордині, яку він щойно розтрощив.